Памʼяті Ольги Федак, довголітньої провідної членкині СУМ-А, членкині ОУН

Тереновий Провід ОУН в Америці ділиться сумною звісткою що у неділю 1 листопада 2026 на 98 році життя y Чикаго y штаті Іллінойс відійшла у вічність сл. п.  Ольга Федак – активна громадська діячка, довголітній провідний член СУМ-А, ООЧСУ та ОЖ ОЧСУ, довголітній  провідний член Організації Українських Націоналістів (б), улюбленa мама, улюблена бабуся і улюблена пра-бабуся

Прощальне слово доньки пані Федак — пані Христини Верещак

+  Оля Федак

2/10/29   –   11-1-26

     Першого листопада 2026 р.Б. упокоїлася у Бозі бл. п. Ольга Федак –   дорога мама, тестьова, буня, буся, сваха, цьоця, двоєрідна сестра, родичка, приятелька і громадська діячка.  

     Покійна Оля Федак народилася 10-го лютого 1929 року  в селі Вага Підгаєцького повіту в патріотичній родині Гусарів.  В сім’ї було шестеро дітей : 5 дочок і один син.  Національна свідомість широко розвивалася в селі Вага.  Батько Стефан був вітом села під польською і німецькою окупацією.  Під його проводом була читальня “Просвіта”. В селі була рідна школа де діти виховувалися в релігійному та українському дусі.

     Гостинна хата Гусарів була захистом для чисельних членів підпілля, які там переховувалися.  Мама покійної опікувалися ними як рідними дітьми. Дві сестри належали до Організації а брат був в юнацтві.  

Покійній Олі, яка наймолодша дитина, доручували переносити штафети письма до інших поблизу сіл. Родинне життя проходило швидко серед небезпек гнобителів ворогів України.  З приходом російських військ життя стало тяжче і загрозливе. Почалися многі арешти і вивезення на Сибір. Лихо не минуло хату Гусарів.  Три сестри були арештовані.  Про їхню долю довідалися аж  багато років пізніше.  Одна сестра була замучена в тюрмі в 1943 р.  Друга сестра була розстріляна в 1941 р. за приналежність і співпрацю в ОУН.  Третю сестру вивезли до Казахстану де відбула кару.     

     У 1944 році німецькі окупанти вивезли сім’ю до Німеччини.  Як і многим іншим українцям які також були вевезені з України дуже важко було покидати свою хату і все що рідне та їхати в далекий незнаний край.  Брат не виїхав з родиною, а лишився воювати за Україну. Після довгих років родина довідалася що він загинув геройською смертю у бою на річці Стрипі.

     Пережиття цього етапу життя викарбувало у мамі невмирущу любов до України і вічну присягу робити все що тільки можливе в захисті своєї батьківщини, присягу до якої дотримувалася аж до кінця – в останніх роках у фінансовій підтримці різних заходів та особливо ревною молитвою. 

     В Німеччині, мама, разом із своїми батьками були призначені на примусову тяжку працю до бавера де не знали мови. Працювали від раня до вечора і спали в холодній кімнаті що відбилося на подальше здоров’я мами.

     У 1945 році коли американські війська окупували Німеччину сім’я переїхала до українського табору у Корнберзі.  В порівнанню життя стало значно веселіше – своя мова, своя культура, українська адміністрація.  Мама навчалася в українській гімназії.  Вступила до організації ПЛАСТ де була членкинею а відтак виховницею.

      Батько помер в Корнберзі і похований там на цвинтарі. Коли ліквідували табір у Корнберзі покійна разом іх мамою переїхали до табору в Лайпгайн, де також втішалася “українським життям” – відбула вишкільний курс та була активна в СУМі .  У 1950 році покійна разом із своєю мамою переїхали до Нью Йорку через Авзбург.  В Нью Йорку проживали в теплому родинному колі сестри з чоловіком та їхніх дітей.  Було тяжо призвичаятися до американського життя.  Покійна працювала в кравецькому верстафі і ходила на нічні курси. Включилася в діяльність СУМу і стала виховницею.  Також  була членом ООЧСУ і Організації.  

     Через знайомого запізнала Михайла Федака, колишнього УПІВЦЯ,  який проживав в Чікаґо.  У 1955 році вони повінчалися у церкві св. Юра і згодом переїхала до вітряного міста Чікаго.  Дочка Христя народилася у 1956 а син Олег у 1960 році.  У 1974 році після тяжкої хвороби упокоївся у Бозі їй муж, Михайло.  У молодому віці 41 років вона лишилася самою виховувати дітей.  

     У домі покійної завжди відчувалася її гостинність.  Вона була дуже творчою і могла з дрібничок створити щось прекрасне. Вона любила свої певні телевізійні програми; радіопрограми, особливо парафіяльну програму св. Володимира і Ольги; читати українську пресу і книжки; вишивати поки стан зору не дозволив. Любила складанки та вишукування слів в книжечках завдань.  Вони любила процювати в городі. Не могла дочекатися щоб теплота весни дозволила починати працю в городі.

     Мама любила природу і подорожувати.  Вона завжди була відважна і готова до різних випробувань під час подорожей.   

    Як згадано скоріше, у неї була внутрішня присяга посвяти для України. Вона В Чікаго включилася до громадської праці і відразу почала невтомну працю.  

     Муж Михайло провадив радіопрограму ООЧСУ “ Вечірня Трибуна”  і довший час бл. п. Оля допомагали у підготовці і переведенню програми, часто виступаючи із рефератами.  

     Вона була членом управи Іллинойського Відділу УККА.  Була нагороджена грамотою УККА за довголітню працю, як також отримала признання як найкращий збірщик Народного Фонду.  

    Як тільки був заснований відділ ОЖ ОЧСУ  ім. Оксани Мешко у 1967 році вона записалася у членство.  Відділ зробив неймовірну працю не тільки внутрішньо, але і на зовні з політичної та культ-освітної сторінок – приготовляючи многі заходи поза українським селом щоб чужинці зрозуміли правду про Україну, про її історію і боротьбу за незалежність в парі із гарними виставками представляючи блискуче культ-освітне лице нашої батьківщини.  Список їхнів заходів значно за довгий вичисляти.  У 1978 році покійна перебрала головсто і була задіяна у тій посаді  до кінця життя.  

   Бл.п. Оля була надзвичайної сильної волі. Вона належала до довгого списка многих берегинь українського народу.  Все був час на громадські потреби.  Мимо лиха і труднощів яких вони пережили у житті, цю роботу робили не тільки заради обов’язку, але і також із радістю та задоволенням. Їхня внутрішня сила і віра просували їх до найбільших успіхів.  А все що зуміли виконати лишається нам як золотий приклад.       

  До кінця наша покійна мама наголошувала –   “Так довго що я можу,  я буду все робити.”  І так майже до 97-го віку вона і так робила.  

  Наша родина вдячна що мама була серед нас так довго.  Ми вдячні за чудові спомини.  Ми вдячні за приклад як жити та за різного роду науки.  Ми вдячні за пораду, підпору і підтримку.  Ми вдячні що допомогла вщіпити у нас те що керувало її життям – любов до Бога і України.  !

Спочивай в обіймах Спасителя !  Вічна тобі пам’ять.  

Поділитись
Коментарі

Читайте також

Мультимедіа