– лікар, активіст Клубу творчої молоді, політв’язень, видатний громадський діяч, творець і директор «Музею шістдесятництва» –
полишив нас 5 лютого р. Б. 2015-го.
Микола мав би народитися на Тихому Хуторі поблизу Жашкова на Київщині. Та вперше він побачив світ Божий 8 травня 1936 року в селі Фосфорит Щигровського району Курської області, в Росії. Там від голоду і репресій рятувалася розкуркулена сім’я Плахотнюків. Ще в ранньому дитинстві мама сказала хлопчику: «Ми українці, дитино!».
Під час війни сім’я повернулася у рідний Тихий Хутір. Виховувався й навчався Микола в природньому українському середовищі. 1955 р. закінчив школу. Тоді ж захворів на туберкульоз, лікувався 2 роки. Загострення хвороби траплялися й пізніше.
Закінчивши Київське медичне училище 1959 року, працював фельдшером у селі. 1960-го вступив до Київського медінституту на лікувальний факультет. Був комсоргом групи і відповідальним за сектор культури у факультетському профбюро.
1963-го, прочитавши в газеті про Клуб творчої молоді (КТМ) “Сучасник”, Микола Плахотнюк втягнувся в його роботу. КТМ організовував літературні та музичні вечори, художні виставки, створив студентський міжвузівський фольклорно-етноґрафічний гурток і виїзний хор “Жайворонок”, заклав традицію Шевченківських читань 22 травня біля пам’ятника Т. Шевченку. У Клубі часто бували Іван Світличний, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Алла Горська та інші шістдесятники.
Улітку 1963 М. Плахотнюк написав листа до Міністерства вищої освіти УРСР, у якому запропонував, щоб викладання велося українською мовою, бо в інституті навчаються переважно українці або ті, хто вивчав українську мову в школі. Листа було переслано ректорові медінституту проф. Братусю, який сказав Плахотнюкові, що викладати українською мовою не можна, бо в інституті навчаються іноземці, яких треба навчати російською мовою.
23 березня 1963 М. Плахотнюк організував вечір у клубі медінституту з участю Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Віталія Коротича та інших поетів, а вже 14 грудня того ж року він був на похороні Симоненка у Черкасах. Відтак 22 грудня, на дев’ятий день по смерті поета, організував у медінституті вечір його пам’яти. Вечір намагалися заборонити чи зірвати. Миколу викликали в партійні й комсомольські інстанції, але обмежилися доганою. Сам Плахотнюк вважав цей вечір першим випробування його громадянської зрілости.
У серпні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів української інтеліґенції. Під неї потрапив і студент п’ятого курсу стоматологічного факультету Київського медінституту Ярослав Геврич, який жив в одному з Плахотнюком гуртожитку. Вони разом ходили на репетиції хору “Жайворонок”, разом організовували в інституті ватагу колядників, а Геврич зібрав інститутську капелу бандуристів. Подзвонивши родичам Геврича, Плахотнюк відніс йому передачу в тюрму, знайшов йому адвоката, домігся, щоб свідчити на його захист у суді. Але в березні 1966 р., зайшовши до зали суду над Гевричем, Плахотнюк побачив тільки суддю, засідателів, прокурора, адвоката, підсудного і охорону. Він відмовився давати покази в незаконно закритому суді і звернувся зі словами підтримки тільки до підсудного. Згодом саме це сміливе заступництво за Геврича було потрактоване як початок психічної хвороби.
1966 р. Плахотнюк закінчив медінститут. Працював у туберкульозному шпиталі в Пущі-Водиці, у тубсанаторії в Димері під Києвом.
22 травня 1967 року, у річницю перепоховання Т. Шевченка, біля його пам’ятника в Києві зібралося кількасот людей – покладали квіти, читали вірші. Після 21 год. з’явилися машини з міліціонерами, які кинулися на чергового промовця, але він заховався в натовпі. Тоді схопили 4-5 осіб із натовпу. Учасники вечора оточили міліціонерів, скандували “Ганьба!” і вимусили їх від’їхати геть, щоправда, забравши затриманих. Плахотнюк, який теж був тут, запропонував піти до ЦК КПУ, що на нинішній вулиці Банковій, і домогтися звільнення заарештованих. 200-300 осіб вирушили до ЦК. Ішли щільною колоною — не співали, не кричали, щоб не дати приводу для звинувачень у порушенні громадського порядку. Дорогою їх облили водою пожежні машини. О пів на другу ночі прибув міністр охорони громадського порядку І. Головченко (у вишиванці) зі “свитою”, в якій був і заступник голови КГБ УРСР ґенерал Калаш, і запропонував демонстрантам викласти свої претензії. З натовпу вийшла Оксана Мешко і завимагала звільнити заарештованих. Міністр пообіцяв, що до ранку їх відпустять, просив уранці прислати до ЦК делеґацію демонстрантів, а зараз розійтися. Більшість послухалась, а до 40 осіб таки залишилися чекати звільнення заарештованих. Годині о 3-й ночі їх привезли і випустили на виду очікуючих. Через декілька днів після демонстрації Плахотнюк був звільнений з роботи.
У червні 1969 р. в Дніпропетровську був заарештований поет Іван Сокульський, з яким Плахотнюк познайомився в листопаді 1968-го. Плахотнюка допитували у справі заарештованого, та нічого не домоглися. Після допиту запропонували звільнитися з кафедри “за власним бажанням” (він почав працювати на кафедрі невропатології Київського медінституту з 01.09.1969.), хоча парторг кафедри сказав, що стараннішого співробітника вони не мали принаймні останні 10 років. Плахотнюк відмовився, і його звільнили “за скороченням штатів”.
13 січня 1970 р. в Дніпропетровську відбувся суд над Іваном Сокульським. Плахотнюк надіслав у дніпропетровські газети, які опублікували “викриття” І. Сокульського, свого відкритого листа на його захист. Надіслав він цього листа і матері в’язня, що пізніше було розцінене як “розповсюдження матеріалів антирадянського змісту”.
12 січня 1972 року, під час масових репресій проти української інтелігенції, був заарештований і М. Плахотнюк. Звинувачений за ч. І ст. 62 КК УРСР «антирадянська агітація і пропаганда». У вересні експертиза Інституту ім. Сербського в Москві поставила Плахотнюкові діагноз “шизофренія з манією переслідування, періодично неосудний”. Київський обласний суд постановив направити Плахотнюка на примусове лікування в спецпсихлікарню.
З 24 листопада перебував у Дніпропетровській СПЛ, з вересня 1976 – в Казанській. Неодноразові висновки медичних комісій про припинення примусового лікування (1974, 1976, 1977) Київський обласний суд відхиляв. Нарешті, в лютому 1978 на чергове клопотання медичної комісії суд переводить Плахотнюка в лікарню загального типу. Тільки в серпні 1978 р. перевели його Черкаську ПЛ (м. Сміла). 1979 медична комісія представила Плахотнюка на виписку з лікарні, але Київський обласний суд знову відмовив. У листопаді 1980 повезли його в Москву в Інститут ім. Сербского, де сказали, що йому давно пора бути вдома. 5 березня 1981 р. його нарешті виписали з Черкаської лікарні.
8 квітня 1981 року невідомі тяжко побили Плахотнюка в Києві – зламали ребра і поперечні відростки тазових хребців. Близько місяця провів у лікарні. Його попередили, що наслідки побоїв можуть виявитися в будь-який час сильними болями і ревматичними ускладненнями.
Плахотнюк не зміг улаштуватися на роботу в Києві чи області. Зрештою його направили на курси підвищення кваліфікації в стаціонар обласного протитуберкульозного диспансеру в Черкасах. Оселився в гуртожитку на околиці міста. 6 вересня 1981 Плахотнюк заарештований за сфабрикованим звинуваченням. 30 вересня його доставили в Черкаську психлікарню. Експертиза визнала його осудним. 30 грудня 1981 привезли його в Інститут ім. Сербського, де його також визнали осудним. У квітні 1982-го засуджений на 4 р. позбавлення волі. Карався у Луганській області. З квітня 1984 – на так званій “хімії”, працював бетонувальником, муляром і стропольщиком на будівництві лікарні в м. Луганську. У червні 1984 звільнений умовно-достроково, 2 р. працював у Луганському тубдиспансері фтизіатром.
З травня 1989 Плахотнюк працював у Києві лікарем міської туберкульозної лікарні.
З 1991 — член Українського комітету “Гельсінкі-90”, член Проводу Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. З 1994 – голова правління громадської організації „Музей шістдесятництва”, створеної за ініціативою Надії Світличної. Подвижницькою працею М. Плахотнюка Києві створено «Музей шістдесятництва». Музей відкрито 24 серпня 2012 на вул. Олеся Гончара, 33. Головна ідея Музею — екскурс в історію, боротьба за національне відродження, феномен самвидаву, репресії, яким піддавалися шістдесятники, відродження народних традицій. В експозиції – тисячі експонатів: рукописи, старі фотографії, особисті речі шістдесятників.
М. Плахотнюк до останнього часу організовував історико-культурні заходи, виступав у пресі зі спогадами та розповідями про шістдесятників.
2001 р. нагороджений орденом „За заслуги” ІІІ ступеня, 2005 – ІІ ступеня, 2008 р. – Орденом Свободи. Лауреат премії ім. В Стуса 2013 р. за книжку «Колóворот: Статті, спогади, документи» та створення «Музею шістдесятнитва».
Дружина М. Плахотнюка – Валентина Чорновіл, син Богдан 1990 р. н., яким ми щиро співчуваємо. Україна втратила в особі Миколи Плахотнюка великого трудівника і подвижника національного духа. Вічна пам’ять йому і слава.
Бібліоґрафія:
І.
За ними – правда (Відповідь наклепникам) (Про судовий процес у Дніпропетровську) // Чорновіл В. Твори: У 10-и т. –Т. 3. («Український вісник», 1970-72) / Упоряд. Валентина Чорновіл. Передм.: М. Косів. – К.: Смолоскип, 2006, – С. 173-186; До Верховного суду УРСР (На захист В. Мороза). – С. 630-631.
Двадцять друге травня (Спогад) // Час, № 19 (150), 1997. – 15 травня; № 20 (151), 1997. – 22 травня. http://archive.khpg.org/index.php?id=1210624449&w
Наше діло нам святе. // Українська культура, № 1, 1997. – С. 27 – 29 (Про Т. Цимбал).
Ювілей Лідії Гук // Час. – 1998. – 30 жовтня.
Про Івана Світличного // Доброокий. Спогади про Івана Світличного. – К.: Час, 1998. — 236-246.
Колóворот: Статті, спогади, документи /Упорядкування та коментарі В. Чорновіл. – К.: Смолскип, 2012. – 510 с., 26 іл.
Духовне становлення. Бог – дитячими очима. – Наша віра, №12 (321). – Грудень 2014 р.; № 1 (322) – Січень 2015.
ІІ.
Чорновіл В. Твори: У 10-и т. –Т. 3. («Український вісник», 1970-72) / Упоряд. Валентина Чорновіл. Передм. М.Косів. – К.: Смолоскип, 2006, – С. 14, 15, 21, 25, 42, 43, 49, 55, 169-186, 295, 351, 454, 465, 476, 493, 568, 608-610, 630-631, 774, 908.
Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 28-31.— С. 18, 86, 108; вип. 32.— С. 56; 1976, вип. 39.— С. 37; 1977, вип. 43.— С. 56; вип. 47.— 133; 1978, вип. 48.— С. 86; вип. 49.— С. 9, 38; 1979, вип. 51.— С. 44, 100; вип. 52.— С. 77-78; вип. 53.— С. 108; вип. 54.— С. 6, 82; 1980, вип. 57.— С. 97-102; 1981, вип. 61.— С. 87; 1982, вип. 62.— С. 156-157; 1983, вип. 63.— С. 84-85.
Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінської групи. Редактор-упорядник Надія Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. –1980: 5-25; 1981: 2, 3, 4, 5, 10, 11, 12; 1982: 1-21, 3-28, 5-18, 5-31, 6-37, 6-38, 7/8-2, 7/8-45; 1984: 3-35, 9-13; 1985: 2-14, 3-31, 12-6.
Вести из СССР. Т. 2. 1982-1984.— Мюнхен: Права человека.— 1982, 2-13, 4-9, 13-8; 1983, 3-25.
Л. Алексеева. История инакомыслия в СССР. Вильнюс-Москва: Весть, 1992.— С. 18, 22, 24.
Г. Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 71, 86, 117, 129, 153, 154.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Ч. 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Ч. 2. – 517–1020 с.; Ч. 3. – 2011. – 1021 – 1380. (М.Плахотнюк: с. 559-562); http://archive.khpg.org/index.php?id=1113935930&w
А. Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 169, 180, 188, 203.
Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956 – 1987). / Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б.Захаров. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 93, 99.
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 804 с., 56 іл. – (М. Плахотнюк: с. 499-501); 2-ге вид., 2012. – 896 с. + 64 іл. (М.Плахотнюк: с. 568-570).
Дмитро Рибаков. Музей шістдесятництва: головні фонди – по квартирах і спогадах http://www.istpravda.com.ua/digest/2012/03/30/78971/
У Києві відкрили Музей шістдесятництва http://www.istpravda.com.ua/short/2012/05/18/85935/view_print/
Ірина Рапп, Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група.
Коротка довідка:
ПЛАХОТНЮК Микола Григорович нар. 08.05. 1936 у с. Фосфорит Щигровського р-ну Курської обл., Росія, де сім΄я рятувалася від голоду. Під час війни повернулися в с. Тихий Хутір Жашківського р-ну Київської обл.. Закінчивши медучилище, працював фельдшером. У 1960-66 навчався на лікувальному факультеті Київського медінституту. Домагався викладання українською мовою. Брав участь у роботі Клубу творчої молоді, який організовував літературні та музичні вечори, художні виставки, створив студентський міжвузівський фольклорно-етноґрафічний гурток і виїзний хор “Жайворонок”, заклав традицію Шевченківських читань 22 травня біля пам’ятника Т. Шевченку. 1966 р. Плахотнюк відмовився свідчити на суді Я. Геврича. 1970 р. оприлюднив відкритого листа на захист І. Сокульського. 12.01. 1972 звинувачений у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ч. І ст. 62 КК УРСР). Спроваджений на примусове лікування, яке тривало до 05.03. 1981. Знову заарештований 06.09. 1981 за сфабрикованим звинуваченням. У червні 1984 звільнений умовно-достроково. Працював лікарем. З 1994 – голова правління громадської організації „Музей шістдесятництва”. Лауреат премії ім. В. Стуса 2013 р. за книжку «Коловорот: Статті, спогади, документи» та створення «Музею шістдесятнитва», відкритого 22.08. 2012. Нагороджений орденами „За заслуги” ІІІ і ІІ ступенів, Орденом Свободи (2008).
