Харківські уроки 2010 для 2015:
Розуміти головне, тримати єдиний стрій
Спусковий гачок сьогоднішньої війни України за свою незалежність, за саме наше існування, як держави, був натиснутий 5 років тому. Був натиснутий кнопками «За» на пультах для голосування депутатів Верховної Ради України.
27 квітня 2010 року антиукраїнська депутатська більшість російської маріонетки – Януковича, по-вірнопідданськи синхронно з Думою РФ ратифікувала, так звані, Харківські угоди.
Саме тоді злочинним, зрадницьким голосуванням руками своїх агентів у парламенті України, Москва запустила механізм війни, у якій бореться Україна сьогодні.
Тепер це визнає і Путін – у пропагандистському фільмі «Крым. Путь на Родину», зухвало і цинічно розповідаючи про ключовий момент, який був необхідний Кремлю для анексії Криму. Ці угоди відкривали шлях путінській Росії для подальших кроків, що в результаті мали, як мінімум, привести до окупації величезної української території. А при повній реалізації, мали ліквідувати саму українську незалежність, знищити нашу державу і повернути Україну в статус російської «окраины».
В кінці квітня 2010 мало хто розумів цю смертельну загрозу, яка поставала перед Україною, внаслідок втілення Харківських угод. Мало хто, на жаль, тоді уповні відчував і розумів, що сутички і їдкий запах диму у залі українського парламенту під час ратифікації є передвісниками майбутньої, сьогоднішньої кривавої війни.
Так, я відчував. І я це розумів. І робив все, що тоді, у тих обставинах, міг зробити. Як міг, я намагався цього не допустити. Так, я намагався зірвати злочинне голосування. Так, були димові шашки, не по-парламентськи йшов в рукопаш. Розумію, тоді шансів було не багато, але це була відчайдушна спроба зупинити зло. Для мене війна почалася в той день.
Тоді нас, українських державників із глибоким розумінням того, що є для держави головним, виявилося замало. Але ще гірше, що тоді в українських державницьких сил було недостатньо єдності. І, мабуть, відповідальності.
Але це наша історія. І вона повинна нас вчити. Тоді все, що нам доводиться пережити, буде не намарно.
І сьогодні, у 2015-му, із, нібито далекого, 2010-го, наша історія говорить нам, всім українцям: за Націю, за Державу, за Гідність і Незалежність маємо бути єдиними, маємо бути рішучими, маємо стояти плечем до плеча, маємо пам’ятати про головне і маємо тримати стрій.
Так, переможемо.
