5 липня виповнюється 35 років з того моменту, як відійшов у вічність провідний діяч Організації Українських Націоналістів, чільний публіцист, ідеолог, політичний в’язень нацистського концтабору Заксенгаузен, керівник Антибільшовицького Блоку Народів Ярослав Стецько. Щойно видавництвом «УВС» видано збірник його праць «Київ проти Москви», опублікованих на шпальтах легендарного часопису «Визвольний Шлях» та газет «Шлях Перемоги» і «Гомін України» упродовж 1954 – 1982 років.
Здавалося б, що актуального може бути в міркуваннях, написаних шістдесят п’ять чи сорок років тому? Чи не є всі ці твори звичайними інтелектуальними «скам’янілостями», цікавими винятково для вузького кола шанувальників «старовини»? Можливо, саме так вони могли б виглядати ще двадцять чи двадцять п’ять років тому, але сьогодні, пробігаючи очима по «гострому лезу» думок Ярослава Стецька, раз-по-раз утверджуєшся в переконанні того, що він мав геніальне геополітичне чуття, глибоке розуміння світових політичних процесів, чітке бачення ідейних векторів руху своєї нації.
Найближчими тижнями, місяцями і роками ми будемо свідками великої геополітичної трансформації, «тектонічного зрушення» про яке весь час вів мову Ярослав Стецько. Про що йдеться? Просто перед нашими очима розгортається світового масштабу драма – остання відчайдушна спроба Російської імперії уникнути історично зумовленого краху.
Три десятиліття тому Кремль отримав унікальний шанс – відмовитись від імперіалістичної самоідентифікації й поступово, болісно, але цілюще рухатися в бік постімперського життя, як це зробили всі старі імперії Європи. Михайло Горбачов, «склавши зброю», не очікуючи «югославського сценарію» на 1/6 земної кулі, відчинив шлюзи до позитивних змін; колективний Захід був готовий до всебічної підтримки «демократичної Росії». Однак Кремль обрав іншу стратегію – стратегію повзучого реваншизму, відновлення імперських амбіцій, військової могутності, поглинання сусідів, накидання свого «порядку денного» Європі, Америці, Азії та Африці.
Розніжені московськими грошовими ін’єкціями, приспані облудною пропагандою, принижені недипломатичною нахабністю путінського режиму (фанатично підтримуваного більшістю громадян Росії!) лідери західних демократій (на початку третьої декади путінського правління в Москві!) зрозуміли, що вони вдруге за останні вісімдесят років дозволили відродитися розгромленій імперії. Більше того, як і попереднього разу, відроджена імперія набула ще потворніших форм, а її лідер знову визначається непоступливістю та готовністю зруйнувати весь світ і «скласти зброю лише о дванадцятій нуль п’ять»*.
Болісне, запізніле, але таке очевидне протверезіння колективного Заходу ставить перед ним нагальне завдання – викувати меч, який завдасть такого удару по Кремлю, що зробить неможливим відродження російських імперських амбіцій в осяжному майбутньому. При цьому, виглядає так, що саме Україні судилося стати вістрям цього меча. Київ знову піднімається проти Москви. Піднімається, вперше за багато десятиліть, відчуваючи за плечима підтримку цивілізованого світу.
Те, про що писав, чого вимагав, до чого закликав Ярослав Стецько – підтримати Україну та інші поневолені народи СССР у боротьбі з імперією, нарешті починає поволі набувати реальних обрисів. Він розумів у чому сила Росії і в чому її слабкість, але водночас він знав, що приведе Захід до перемоги, а що його може знищити. Понад шість десятиліть знадобилося провідним політикам Європи й Америки, щоб збагнути елементарні речі, про які попереджав Ярослав Стецько ще в далекому 1957 році, наводячи блискучі історичні аналогії:
«Масам московської солдатні, озброєної місією «визволяти трудящих світу» та далекобійними керованими ракетами, не можна протиставити примирливости, як і не можна протиставити самих лише потужніших і далекосягліших ракет. Загрозі насамперед треба протиставити міцний західній дух, бажання встоятися та перемогти, зберегти власну волю та культуру, допомогти відзискати та відбудувати волю й культуру тим народам, що попали під московське панування. Краща техніка і потужніша зброя мають свою вартість лише тоді, коли люди, які ними володіють, наснажені також міцнішим духом. Без духу техніка мертва. Духова міць, воля зберегти національну волю й людську гідність, сприяти відзисканню національної волі та людської гідности тим, кому їх силою видерли, – це те, що можна і треба протиставити поневоленню й сателітству, це знак, під яким можна і треба перемогти».
Дорогі друзі, хіба не таку вперту «примирливість» і «поблажливість» Заходу щодо окупації частини Молдови, Грузії, України, убивства дітей у Сирії, застосування хімічної зброї та найманих убивць у Європі ми могли спостерігати упродовж останніх двадцяти років? Хіба не відсутність «твердого духу» на Заході, заохочувала Кремль до щоразу нових злочинів?!
«Єдиним порятунком від катастрофи, яка грозить вільному світові з боку московського імперіалізму – є тільки політика сили», – писав Ярослав Стецько у статті «Найвищий час на визвольну політику», ще 1960 року. «Це теж єдиний рятунок і для поневолених Москвою народів, що боряться з комуно-московськими окупантами. Приклад московського насильства – знищення Степана Бандери, ще раз підкреслює факт, що Москва кожний засіб уважає «виправданим», якщо хоче здійснити якусь свою мету. Тож проти насильства може встоятись тільки свідома своєї мети сила».
Замініть у цьому тексті слова «поневолених» на «сусідніх», «комуно-московських» на «путінсько-московських», а «Степана Бандеру» на «Зелімхана Хангошвілі», «Олександра Литвиненка» чи «Бориса Нємцова»… (кому як подобається) і будете мати готовий огляд сучасного політичного аналітика.
Ми знаємо з історії, що варто було в цивілізованому світі зайняти жорстку позицію щодо Москви на початку 1980-х рр., як за десять років цей «грізний колос» перетворився на купу руїн, на яких мільйони людей боролися за елементарне виживання, б’ючись у чергах за хлібом чи цукром. І якщо нині Захід виявить твердість, послідовність і солідарність у своїх діях, наше покоління стане свідками сутінків імперії зла. Так, цього разу протистояння буде складнішим і жорстокішим, аніж в 1991 році, а загнаний у бункер під власною канцелярією кремлівський диктатор навряд чи капітулює, однак, і глибина краху буде набагато більшою. Росії доведеться пережити «похмілля національного приниження», співмірне з масштабами її сьогоднішнього шовіністичного сп’яніння.
На жаль, десятиліттями західний світ ігнорував Україну, яка кривавилась на фронті протистояння Москві. Ігнорував, попри голос Ярослава Стецька, котрий відверто писав, що «Україна найважливіша країна з погляду людського бойового потенціялу, геополітичного положення та ідейного центру в боротьбі проти московської тиранії. Отже справа України належить саме до категорії основних питань світової політики». Сьогодні вже помітні позитивні тенденції – життєвий інтерес цивілізованого людства почав співпадати з українським національним інтересом і, якщо ми не змарнуємо такого унікального шансу, то опинимося серед переможців цього глобального протистояння.
Однак, не лише блискучим розумінням перспектив протистояння Заходу та Росії позначений творчий доробок Ярослава Стецька. Допитливий читач знайде в пропонованому збірнику глибокі роздуми над майбутнім ідейним обличчям Української держави, над проблемами об’єднання Українських церков, засад українського правосуддя, об’єднання української діаспори, вітчизняної історії тощо.
Надзвичайно вагомим голосом у сучасних дискусіях навколо сутності українського націоналізму, на нашу думку, мають стати роздуми Стецька, викладені в цілій низці його творів, які увійшли до збірника. Адже його дефініції, його окреслення визвольного націоналізму не лише надзвичайно зрозумілі та лаконічні, але й, водночас, дуже глибокі, продиктовані багатим життєвим досвідом і практичною революційною діяльністю.
Коли читаєш доповідь Ярослава Стецька на Четвертому Великому Зборі ОУН в 1972 році, то складається враження, наче йдеться про сучасні події в Україні та світі, події, пов’язані зі звільненням «малих держав» від «опіки» та «агресії», зі справедливим світоустроєм, перерозподілом світових прибутків тощо. На жаль, всі ці проблеми за останні півстоліття лише поглибились, тому слова Стецька лише підсилили своє актуальне звучання. Вони пояснюють світу, чому десятки народів намагаються нині в той чи інший спосіб вибороти собі достойне місце «під сонцем», чому несправедливий світ, просякнутий політичним, економічним, ідейним, культурним імперіалізмом, приречений на постійну війну, страждання й турбулентність:
«Визвольно-революційний націоналізм – це боротьба за суверенність, волю і справедливість для власного народу, принципове заперечення рабства і його причин: імперіалізму всіх видів…
В політичній площині найвище національне і світове призначення українського націоналізму є в осягненні волі українського народу й побудові ні від кого незалежної української національної держави на його етнографічних землях, що єдина може забезпечити свобідний розвиток і добробут всьому населенню української землі, без різниці віровизнання, національностей і рас. Щоб досягнути бажану мету, необхідно розвалити ворожу російську імперію, розподілити її на національні суверенні держави всіх тих народів, що їх поневолила Москва, повністю знищити комуністичну рабовласницьку тиранську систему всіх форм.
Український націоналізм, як революційно-визвольний рух поневоленого українського народу, респектує боротьбу за волю і право на суверенність і державність кожного народу в його етнографічних межах, засуджуючи всякий імперіялізм, як ворога свободи і справедливости, елімінуючи його з міжнаціональних українських взаємин».
Ось справжнє обличчя українського націоналізму! Справедливого та визвольного, того самого, що його пропагандисти різних мастей безперестанку намагаються ототожнити з «фашизмом» чи «нацизмом».
Важко висловити квінтесенцію ідеї всього українського націоналістичного руху більш влучно, більш об’ємно та зрозуміло. Складно чіткіше продемонструвати візію українського майбутнього!
Сьогодні, коли ми стоїмо на порозі нової доби у боротьбі за наше остаточне національне звільнення та руйнування Російської імперії, праці Ярослава Стецька, зібрані в цій книзі, стануть доброю лектурою для українських політичних лідерів, глибоким джерелом для сучасних ідеологів та публіцистів, міцним фундаментом для всіх, хто працює над пошуком місця України у світі.
Придбати книги можна, зголосившись за адресою: 01034 м. Київ, вул. Ярославів Вал, 9 п. 4, тел. 050-443-53-69, (044) 279-81-33, [email protected]
Іван Патриляк
* Лідер нацистів А. Гітлер любив повторювати, що кайзерівська Німеччина капітулювала «без п’яти хвилин дванадцять», а він «складе зброю, лише о дванадцятій нуль п’ять».
