Зовні він нагадує якогось казкового героя козацьких часів: Вернигору, чи Вернидуба…
Та не лише зовні. Відколи Андрій Букін «Батон» прийшов у наше націоналістичне середовище СУМівців (а це були часи Сумської «Революції на траві» 2004 року), – він асоціюється в моїй уяві з боротьбою, кмітливістю й обов’язковістю. От є така категорія людей – люди слова. Сказав – зробив.
Зосереджений і цілеспрямований, з розвиненим почуттям справедливості й солідарності. Він «ріс», відтоді, в очах багатьох. Це, знаєте, одразу «врізається в уяву», – коли хтось перебуває в динамічному розвитку. Хоча цю якість досить важко відслідковувати в нашому середовищі, бо абсолютна більшість сумських активістів патріотичного напрямку – люди, які багато читають, комунікують і пробують себе в найрізноманітніших сферах соціуму. Андрій, який вирізнявся навіть на цьому фоні, був тоді не просто одним з них. Одразу помітно – він мотиватор. І для ровесників, і для молодших, і для старших.
Перший штрих: на самому початку війни він став волонтером. Спочатку не зміг спокійно спати, коли дізнався про становище і потреби своїх друзів, які перебували на фронті. Бо був 2014 рік… І не було нічого.
Згодом «втягнувся» і, буквально, жив на колесах. Я не знаю, коли він відпочивав… Бо часто треба було, приїхавши вранці з Донбасу до Сум, після обіду вже лаштуватися в зворотну дорогу. На бувалому в бувальцях авто, подарованому, знову ж, за Андрієвою ініціативою, українцями США.
«Їдеш отак» – згадував він, – «Аж раптом блокпост, який ніде на картах не позначений. Зупиняють. Питають про мету, маршрут… І всі без знаків розрізнення, в гуманітарці, або напівцивільному. Що з нашого, що з їхнього боку так тоді вдягалися. І російською часто питали. І ти сидиш, такий, «умнічаєш», тягнеш час… Аж раптом за деревами БТР проїхав з синьо-жовтим Прапором. Свої…»
Одного разу й моєму синові потрібна була термінова допомога. Бо їхній підрозділ відправили в один бік, а продукти й спорядження – в інший. Так буває… І Андрій, який щойно приїхав зі Сходу, одразу розвернувся й поїхав назад, щоб доправити наспіх зібраний нами вантаж.
Другий штрих: у 2015 році Андрій став добровольцем – бійцем батальйону оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького. Щоб потрапити в цей підрозділ, йому довелося пройти через операцію з корекції зору. Щоб взяли.
Взяли. Про деталі війни воїни говорять мало. І наші короткі, а точніше – майже миттєві зустрічі після закінчення Андрієвого контракту стосувалися поточних справ. Сподіваємося, що про минуле він напише вже після Перемоги. Бо вражень у нього багато. Як і думок. Цікавих, ясних і важливих. Мені доводилося дещо читати з книги, яку він готує, дещо – з опублікованого в соцмережах та на Сумському історичному порталі. Постійно заохочую його писати і «шліфуватися». Впевнений – ми ще відкриємо новітнього українського Гемінґвея.
Третій штрих – повернення в громадський сектор після завершення контракту в ЗСУ.
Країна потребувала змін. Важливих, нагальних і, часто, таких, які не приносили їх ініціаторам негайних соціальних дивідендів. Скоріше навпаки – прокляття недалеких обивателів і запеклих опір «тих, хто в темі і при ЗМІ» корупціонерів. Одною з них була медична реформа, в якій Андрій також був задіяний.
Крім того він захопився планом монументального увічнення українських героїв минулого в нашому краї. Перша його ідея – пам’ятник Семенові Сапуну – керівникові підпілля ОУН на Сумщині. Якось так склалося в українських націоналістів, що їм не потрібно видумувати ні історій, ні героїв з минулого, щоб підкреслити й легітимізувати нашу теперішню боротьбу. Це просто й органічно, як ріст могутнього дерева, що живиться всіма попередніми імпульсами росту, закодованими в його коренях. Андрій чудово розуміє значення таких процесів, як формування української ідентичності, яскраво їх пояснює, адже йому довелося багато часу провести в тих краях, де зовсім молоді й слабкі паростки українського були затоптані російською ордою. Можливо це допомогло йому роз’яснювати й переконувати спеціалістів різних технічних організацій у важливості проекту. Думаю, Андрій довів би його до успішного завершення вже цього року, якби не війна.
Тепер, з 24 лютого, – він знову Воїн. Пише мало. Телефонує, кажуть, ще менше.
Бо війна війною…
Але він знає і відчуває, що всіма своїми думками ми з ним. З такими, як він героями сучасного етапу Українського Визвольного руху.
Одне з недавніх фото, опубліковане ним у мережі, підписане: «Святі Гори».
Хай вони дають тобі сили, Друже!
Чекаємо з Перемогою.
Геннадій Іванущенко
