Йосиф Сірка
Недавно канадська зима „сприяла” тому, що ми вирішили „погрітися” на одному з островів на Кубі. Ця країна вдячна Канаді за мільйони туристів, які не тільки зігриваються кубинським сонцем, але й вносять величезний вклад в економіку Куби. Колишній прем’єр-міністр Канади (1968-79, 1980-1984) П’єр Трюдо (1919-2004) – не погодився на блокаду та санкції проти Куби, які застосували сусіди Канади – США. Він був серед перших західних політиків, який 1976 р. відвідав Кубу. З того часу розпочалось „заповнювання” кубинських готелів канадцями, які на сьогодні становлять 40% – 1,3 мільйона з усього туристського руху Куби, тобто, більше ніж всі европейці разом взяті.
Під сучасну пору, звичайно, тут важко знайти готель, в якому б не було хоч кілька десятків канадців. З Европи тут насолоджуються кубинським сонцем німці, франзузи, голандці, великобританці та туристи з декотрих східно-европейських країн. Колись (ще 35 років тому) Кубу відвідували переважно з тзв.соціалістичного табору, завдяки якому цей острів міг розбудовувати туристські комплекси.
Дехто на сході Европи ще й сьогодні звик називати Кубу „островом свободи”, хоч саме слово „свобода” люди часто висловлюють без конкретного значення.
Серед туристів, які тут вигріваються під кубинським сонцем, чи подорожуть містами, переважає англійська та французька мови, завдяки англо- та франкомовним туристам з Канади. Тут щодня присідають літаки з тисячами канадських „відпочивальників”. З усіх великих міст Канади протягом зими стартують літаки з туристами щодня.
Оскільки канадці часто їздять у відпустки організованими групами етнічних греків, португальців, італійців та ін., то лунають і найрізноманітніші мови на піщаних пляжах Куби. Українську також чути, якщо натрапити на групи українців з Польщі, Сербії, чи старої української еміграції. Новіша українська еміграція дає часто перевагу російській, незважаючи на те, що окупація частини України Путіним була „мотивована” – „допомогою російськомовним співвітчизникам”.
Жоден українець старшої діаспори та з країн, де українці є етнічними меншинами: Польщі, Словаччини, Румунії, Угорщини, Бразилії, Сербії, Арґентини ніколи, певно, не зрозуміють, чому багато-хто з останньої хвилі емігрантів надає перевагу російській, яка й є, в умовах імперської політики Росії, головним джерелом аґресії. І саме ця російська аґресія спричинилася до анексії українського Криму та окупації частини Донбасу.
Етнічних українців різних країн відрізняє від етнічних українців Росії та України те, що вони здатні розмовляти кількома мова, але в українському оточенні використовують українську. Це не тільки знання мови, але й повага до мови предків, а в Україні століттями адміністративними й примусовими зусиллями імперського царського, а потім комуністичного режиму заперечували право не тільки на рідну мову, але й її існування. Тому й не дивно, що існували різні царські циркуляри, укази та комуністичні постанови, якими змушували всіх розмовляти лише російською.
Наслідки насильства над українським словом даються взнаки сьогодні, коли вже й Верховна Рада України перейшла на державну мову, але більшість ЗМІ в Україні подається громадськості російською. Ще гірше справа з друкованим словом, бо вже й українська діаспора видає більше україномовних газет та журналів, ніж їх знайдете в кіосках України. На жаль, навіть на прикінці третього десятку Незалежности можемо зі сумом ствердити, що назва УССР змінилася, але менталітет меншевартости, притуплення національного почуття, ставлення до державної української залишається на рівні кінцевого періоду СССР. Мене ще в 60-х рр. м. ст. дивувало, коли я заносив матеріял до редакції „Вечірній Київ”, а працівники редакції між собою розмовляли російською. Я як етнічний українець Словаччини, цього ніяк не міг зрозуміти. Мені тоді казали, що російська є мовою міжетнічного спілкування. Я тоді не розумів, що це має з мовою спілкування в українській редакції української газети. І сьогодні я не можу зрозуміти, чому в незалежній державі, в якій українська визнана державною, люди, які чудово володіють українською використовують російську. Гадаю, що це образа російськомовних, яких вважають за таких, які нездатні розуміти мови своїх співвітчизників, хоч і живуть з ними протягом десятиліть.
Була надія, що Майдани започаткують новий етап в розвитку українського суспільства, яке буде орієнтуватись на цивілізаційний досвід европейських країн, які мали також проблеми з утвердженням національних мов. Отак, чеську колись могла замінити німецька, а словацьку мадярська (угорська), проблеми зі збереженням національних мов мали й хорвати, словенці, каталанці, шотландці та інші, з яких дехто сьогодні має свою державну.
Російська імперія будувалася лише за рахунок експансії, поглинання чужих територій та ліквідацією мов поневолених народів. Живим і найсучаснішим прикладом жертви агресії російської імперії є сучасна Білорусь, яку, мов найлютіша хвороба рака, охопив „русский мир”, який не дає дихати „братній білоруській мові”. І саме ця імперська політика гальмує розвиток українського пост-майданівського періоду.
Українські Майдани скидали одних оліґархів, а їхнє місце дозволили зайняти іншим оліґархам, а ті довели правдивість народної мудрости: ворона вороні око не видзьобає! Отаким чином одні оліґархи дозволили безкарно вивести мільярди доларів за кордон, а інші дозволили своєю бездіяльністю Росії окупувати Крим та частину Донбасу.
Нова влада та нові оліґархи за увесь свій період правління ніколи не порушили головний „арґумент” Путіна, яким він виправдовував аґресію й окупацію – російську мову – „допомогу російськомовним”. Що ця „допомога на сьогоднішній день обійшлася українцям у понад 10 тисяч мертвими, десятками тисяч покалічених, сиріт, вдів та вигнаних з рідних домівок, які поневіряються по світу, а ще хтось каже, що мова невинна! Українська мова ж „перешкоджала” комуністам і у 30-х рр. ХХ ст., коли голодом замордували лише протягом 1932-33 рр. біля 10 мільйонів українців, а майже всю інтеліґенцію, включно зі священниками української автокефальної церкви ростріляли, чи замучили в лісах та в шахтах комуністичної імперії.
Один з перших дослідників Голодомору Джеймс Мейс (1952 – 2004), американець з індіянським корінням, після проголошення Незалежности переїхав на постійно в Україну і вивчив мову тих, які стали жертвою найбрутальнішого Голодомору. Лицемірство ж комуністичного режиму полягало в тому, що від українців комуністичні імперіялісти забирали все їстивне і продавали його на Захід. Жодна інша велика нація, до яких належала і українська у 30-х рр. м.ст., навіть близько не пережила такої страшної траґедії.
Московські окупанти й досі заперечують факт Голодомору, бо вони свідомі того, що йшлося не про ліквідацію „куркулів” та „ворогів совєтської влади”, але про ґеноцид українців. Терор 1937-38 рр. був лише „зачисткою” рештків української інтеліґенції, яка дивом пережила Голодомор. Евромайдан довів, що українська ідея сильніша від страху, сильніша від смерті. Небесна сотня лише підтвердила традиції козаків, УПА – боротись за свою свободу, жертвуючи навіть власним життям.
Участь у захисті Батьківщини від російського окупанта російськомовних українців лише підтверджує толерантність, свободолюбство українців. Ніхто з українських патріотів не забороняє жодним етнічним і не етнічним групам розмовляти рідною і буль-якою іншою мовою, але українське суспільство в цілому зрозуміло, що в державі повинна бути одна державна мова, щоб не повторилася історія Австрії, Чехії й Донбасу, коли мова стала причиною анексії, руйнації держави.
На окупованій території Криму та Донбасу бракує не тільки свободи, але й толерантности. Тут керуються лише одним правилом – якщо розмовляєш не російською – ти ворог. Навіть російська православна церква в Україні вважає українську „Богу неугодным языком”. На фоні „реальності” в окупованій частині України дивно чути ідеї, коли інтеліґентні люди пропонують оголосити російську мову „надбанням” українського народу. Це нагадує російське прислів’я: Чем бы дитья не тешилось, лишь бы не плакало!
Звичайно, для імперського вихованця це типове, бо ж імперія привласнила собі українську історію, а мову для імперії творили також переважно українці, бо ж вони і християнство поширили у Моковському князівстві, а потім і в цілій імперії. Гібридна війна одна з найпідступніших, бо вона проводиться дуже «невинно» – зелені чоловічки, невдоволені громадяни, а тут ще й «референдуми», «прохання» до Путіна – «прийми нас у свої обійми». А президент, який був пильним студентом органів, які людей вербували задля того щоб інших вбивати, щоб інші народи поневолювати – чеченців, молдаван, грузинів, абхазців, українців та ін., так «обняв прохаючих», що й десятки тисяч задусив. Не вберглись від російських «помічних» бомб навіть «брати» сирійці.
Тим часом сотки не тільки російськомовних ЗМІ в Україні, але й справжньої російської пропаґандивної преси та різноманітної літератури, ТБ та радіо у кілька разів перевищують україномовні ЗМІ. Тому й не дивно, що досі не знайшлося в Україні російськомовного патріота України, який би сміливо проголосив, що на протест проти тзв. «помощи соотечественникам», відмовляється від вживання цієї мови, бо її проголосив Путін причиною кривавої аґресії, тому він переходить на державну українську. Оце була б гідна відповідь кремлівському ватажкові. Саме так зробили російські аристократи після захоплення Москви військом Наполеона 1812 р., які до того часу вживали тільки «вищу» французьку мову.
Щоправда, для франкомовних росіян російська була значно віддаленіша, ніж російськомовним українцям українська. А що українську може вивчити будь-хто, то українське Радіо Свобода ще недавно провело інтерв’ю з японським юнаком, який самотужки вивчив українську, а китаєць з Тайвану Чак Чуан та британець Ісаак у Львові вдосконалються в нашій мові.
Якщо звернути увагу на американця Мейса та десятки інших чужинців, які лише з любові до української вивчили її, то напрошується питання: А що є причиною того, що російськомовним в Україні вигадують всякі причини, щоб не намагались вивчити мову своїх предків? Факт, що деякі держслужбовці, продавці в крамницях та діячі політичних і культурних інституцій навіть за 27 років неспромоглися вивчити державну мову, викликає підозру, що російська мова притуплює інтелект таких українських громадян, а іншого пояснення годі й шукати.
Але! Інтерв’ю Софії Середи з Єгором Гуськовим на Радіо Свобода: «Принципово не спілкуюся російською» (12.3.18 ) дає нам доказ того, що це не так. Є.Гуськов, який живе й працює в Дніпрі, виріс російськомовним, твердить, що він: «принципово перейшов на українську десь у 2015 році, коли прочитав працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» і зрозумів, що спілкуватись російською мовою в Україні – це фактично продовжувати справу комуністичних русифікаторів, які всіляко намагалися знищити українську мову і українську культуру. Відтоді я принципово не спілкуюся російською. Навіть з росіянами говорю українською». Отже, таки можна українську вивчити – якщо є бажання.
Гуськов не тільки прочитав працю Дзюби, але й зробив правильний висновок щодо ситуації, яка склалася в Україні стосовно державної мови: «Якщо це українець, який живе в зрусифікованому місті, то він повинен розуміти, що те, що навколо нього всі спілкуються російською, невипадково сталося, що це був скоєний такий злочин проти нашого народу російськими окупантами і що наше завдання – подолати наслідки цього злочину, подолати наслідки русифікації, якщо ми хочемо бути народом зі власною державою, зі власною історією».
Шкода, що саме отаких «волонтерів» – борців за державну мову, яким є Є.Гуськов, бракує по всій зросійщеній території України. Він зрозумів, що без української мови не може бути української держави, а тим самим, без неї не може й бути волі, за яку століттями боролися наші предки, за яку мільйони поклали свої життя і вмирають за неї й сьогодні, захищаючи кордони від споконвічного ворога – московського аґресора.
Торонто, 13.3.2018 р.
