Представник України Олександр Усик захистив світові чемпіонські пояси за версіями IBF, WBA, WBO, та IBO у надважкій вазі.
Його опонентом був британець Ентоні Джошуа, який, одразу після бою, викинув боксерські пояси за ринг і вигукнув Усику, що той не є чемпіоном. Втім, згодом, Джошуа визнав свою поразку.
Український боксер тріумфально заявив: «Я хочу подякувати всім, хто за мене молився. Я хочу подякувати Богові за ту допомогу, яку він мені сьогодні дав, тому що він дав мені дуже багато сьогодні. Мій Бог – Ісус Христос. Я присвячую цей поєдинок державі своїй Україні, Збройним силам України, моїй родині, моїй команді, усім, хто захищає мою країну». Бою передували чисельні офіційні протоколи, на яких Усик неодмінно поставав із козацьким чубом, вусами та в національних строях.
Безперечно, у важкий для України час перемога та надто важить. Здобута бо у найпрестижнішому поєдинку світового професійного боксу. У ніч із суботи на неділю мільйони глядачів на планеті слідкували за протистоянням Усика і Джошуа. І ці мільйони бачили національний стяг України, переможно піднятий Олександром над головою, чули вони його слова про нашу країну, про військо, яке боронить її від московсько-азійської орди. Неабияке піднесення для українського народу. Втім, чимало сприймають цей успіх вельми обережно, помірковано, з певною насторогою. Зізнаюся, з-поміж таких і я.
Все це знаменито. Усик став спілкуватися українською мовою, відверто заявляє про війну і вторгнення Московії на українські терени, допомагає українському війську. Аби українці могли спостерігати за його боєм, власним коштом викупив права на трансляцію. Його друг, інший відомий боксер Ломаченко, і близько не вчинив так. Він досі ані пари з вуст про москалів. Промовчав, навіть, коли кацапи руйнували його рідний Бердянськ.
У чому ж річ? Та в тому, що українського гопака Олександр Усик витанцьовував на рингах після звитяг і раніше, коли на відверте запитання «Чий Крим?» відповідав, що «Крим божий», коли виокремлювався чисельними «ватними» заявами, коли не раз і не два бігав до московського так званого митрополита Онуфрія, який є його духовним наставником, коли заявляв про готовність боронити Печерську Лавру, яка й нині під Московією, від українців у разі їхніх намагань звільнити свою святиню, коли дружив із москалями, допомагав їхнім боксерам і так далі і таке інше…
Чи прозвучали з вуст Олесандра Усика якісь пояснення щодо цього, вибачення або зречення сатанинської московської так званої церкви? Ні. Принаймні, дотепер ні. Відтак, чи не є це все відбілюванням, маскуванням ворога, який і нині існує і чинить зло в Україні? Що ж маємо сьогодні? Українці, чимале їх число, у захваті від боксера, який є вірянином, ба більше, дияконом так званої церкви, очільник якої, так званий патріарх Кіріл, благословив їхнє вбивство, війну в Україні і всі її жахіття.
Чи варто зайвий раз нагадувати про неабияку підступність ворога. Москаль не гребує нічим. У нього нема нічого святого. Аби відвести від себе гнів українського люду, причаїтися, ці «батюшки» навіть перестали згадувати у своїх так званих служіннях Богові свого так званого патріарха. Зайве свідчення про відсутність бодай крихти святості. Зречення свого духовного наставника. Річ ясна, сподіваються, що все це тимчасове. Звикли, що будь-які злодіяння їхні в Україні були безкарні, толеровані ганебним «какая разніца» та чисельними високими державними чинами, які й дотепер є так званими прихожанами цієї так званої церкви.
Не можу повірити нині Усику. І вкотре хочу нагадати, що бокс, та й загалом спорт, це лише щось на кшталт розваги, видовища, які зовсім не до порівняння із життям українців, із миром в Україні.
Мало знаємо прикладів, коли вороги України одягали вишиванки і чинили зло під національним прапором? Хоча б ті ж януковичі-азарови. Дуже сподіваюся, що Олександр Усик дійсно прозрів, навернувся. Але в такому випадку неодмінно має бути його заява щодо минулого, про зречення від відвертого «ватно»-зрадницького діяння.
Привітав боксера з перемогою й Президент Зеленський: «Важка, але така важлива і потрібна перемога. Захист титулу чемпіону світу – символ того, що всі, хто козацького роду, свого не віддадуть, будуть битися за це і неодмінно переможуть», – наголосив глава держави. І тут – про козацький рід… Відрадно, якщо це щиро.
Тим часом, донедавна, у криворізькому «Кривбасі», футбольному клубі, який патронує сам Президент, перебували такі собі тренер академії Віталій Віценець і його помічник Станіслав Дьяченко. Лише у червні їх звільнили «через антиукраїнську позицію». В офіційній заяві клубу йдеться, що «ФК «Кривбас» має чітку та однозначну проукраїнську позицію. Україна – суверенна незалежна держава. Росія – агресор, армія РФ – мародери, вбивці та ґвалтівники». Навіть Путіна назвали популярним нині для кремлівського збоченця псевдо. Все це добре. Але яким чином у Кривому Розі опинився цей бовдур Дьяченко, який незадовго до цього засвітився участю у матчах так званих футбольних команд так званих квазіутворень ДНР і ЛНР? Щодо Віценця, то цей персонаж одразу підтвердив своє єство і подався на Московію, працювати в «Арсеналі» з Тули.
Тут лягають спомином слова багаторічного капітана національної команди України та київського «Динамо» Олега Лужного, який наполягає на позбавленні українського громадянства всіх, хто подався виступати чи працювати на Московії. Вельми слушно. Бо що мають українського ті особи, які перебувають у лігві ворога, коли той вбиває українців?
Не раз вже йшлося й про колишнього гравця збірної України Ярослава Ракицького, який виступав за санкт-петербурзький «Зеніт», виокремлювався «ватними» заявами тощо. Після вторгнення Московії він розірвав контракт із клубом і подався виступати в Туреччину. Більше того, Ракицький навіть допомагав коштом ЗСУ. Найвідоміший наш футболіст-волонтер Роман Зозуля закликав українство дати Ярославу другий шанс. Мовляв, заблудився був. З ким не буває? Можливо. Але нещодавно стало відомо про перехід у цей же «Адана Демірспор» друга Ракицького, так само вже колишнього гравця «Зеніта» Артема Дзюби. Звісно, не обійшлося тут без протекції українця. Нічого особливого, якби не персона цього Дзюби, знаного путініста, який і нині пишається, що є москалем, незважаючи на звірства кацапів в Україні. Зайвим підтвердженням прихильності Дзюби до Путіна, його збоченості, є рукоблудство в прямому ефірі, яке цей неадекватний вчинив наприкінці минулого року. Додати нічого. А Ракицький нині в одному списку із Усиком… Зрештою, як і «Кривбас», який не покарав зрадників, не звернувся у відповідні служби, а лише «припинив співпрацю» з ними.
Закарпатський «Минай» пішов ще далі, уклавши угоду про співпрацю з таким собі Дмитром Нємчаніновим, який у 2017-2018 роках грав на Московії за «Крилья Совєтов». Ужгородський клуб вказав, що Нємчанінов захищав раніше кольори «Вереса», «Руху», «Десни», «Чорноморця», «Олімпіка», «Ниви», словацького «Фомат Мартіна», а про москальський період кар’єри цього персонажа з якогось дива «забув».
З якого дива?
Григорій Жибак
