Дмитро Толкачов
Війна – завжди ризик. Постійне балансування над прірвою, де кожен наступний подих може стати останнім. На жаль, вона забирає найкращих – тих, хто йде вперед і не ховається за спинами інших. Забирає без попередження – раптово, мов тінь, що падає з неба. Ще вчора слухав, як боєць розповідає свою історію. А вже сьогодні дізнаєшся: його не стало. І в цю мить усе сказане ним набуває зовсім іншого сенсу.
Ми хочемо віддати останню шану Капо – французькому добровольцю, який боронив свободу України у лавах 1-го Інтернаціонального Легіону. Він приїхав сюди не заради слави чи нагород, а тому, що вірив – правда у боротьбі. Його привело відчуття, що зло не зупиняється з власної волі – його потрібно вибивати із штурмовою гвинтівкою в руках.
Коли кличе серце
Капо був добровольцем – воїном не за фахом, а за покликом. Йому було 32 роки, коли він залишив мирне життя у Франції, аби ступити на українську землю. Для Капо це була не просто війна України проти росії – а боротьба світла проти мороку. Він вірив: якщо впаде Україна, наступною стане вся Європа. Тому не міг лишитися осторонь і став до лав сміливих та небайдужих. Серед них – і його співвітчизник Віві, який згадує Капо як людину без страху, але з чітким розумінням, заради чого він тут:
«Він прибув до нас, відгукнувшись на поклик обов’язку, – звичайний доброволець, вірний своїм переконанням і благородній справі в цій війні, що загрожує суверенітету всієї Європи. Він завжди зголошувався добровольцем, попри будь-які труднощі, незалежно від складності чи тривалості завдань. Завжди прагнув успішно виконати місії, довірені йому, попри небезпеки та постійний тиск з боку росіян».
Одразу в бій
Коли ми спілкувались із Капо, француз перебував в Україні вже три місяці. Це був непростий час – неспинна хвиля атак ворога, що здійснював нову спробу прорвати українські позиції. Не було коли зволікати – фронт вимагав негайних дій. І Капо діяв: із тією ж внутрішньою впевненістю, з якою приїхав добровольцем до чужої країни. Він швидко перейшов від вправ на стрільбищі до бойових завдань – аби стати частиною тієї лінії оборони, що день-у-день відбиває навалу росіян. Бонс, командир його групи, з повагою згадує, що Капо завжди був людиною вчинків і ніколи не ховався за словами:
«Є ті, хто багато говорить, і ті, хто діє. Капо належав до тих, хто діє – завжди з доброзичливістю до побратимів, завжди готовий допомогти та підтримати. Він не раз рятував честь нашого підрозділу і загинув як справжній солдат – сміливий і героїчний. Він так пишався своїм легіонерським беретом, що завжди носив його у правій кишені, коли йшов у бій».
Завжди з усмішкою
Відтворюючи в пам’яті образ полеглого побратима, Бонс не шкодує теплих слів. Він описує Капо як життєрадісного хлопця, який навіть у найтемніші хвилини знаходив сили підтримати побратимів усмішкою чи жартом. Цей образ закарбувався і в пам’яті Віві:
«Капо завжди віддавався справі повністю – і робив це з усмішкою. Жити й працювати поруч із ним було справжнім задоволенням: він умів розвеселити, завжди був готовий підтримати своїх побратимів. У наших серцях він назавжди залишиться відважним товаришем. Нам бракуватиме його усмішки. Капо по праву заслужив своє місце у великій родині Легіону та пошану, яка з цим місцем пов’язана».
Внутрішній компас
Капо приїхав до України, керуючись глибоким особистим переконанням: зупинити нову інкарнацію тоталітаризму – російський фашизм. Для нього ця війна – продовження історичного спротиву, в якому колись брали участь бійці французького Руху Опору під час Другої світової. Як і вони, він обрав боротьбу зі злом – не за наказом, а за покликом серця:
«Моя головна мотивація – ідеологічна», – пояснював Капо. «Не допустити подальшого вторгнення росії вглиб Європи. Україна – це захисний мур Європи від росії. Українська армія – остання перепона, перш ніж росія зможе просунутись далі».
Тихий герой
До війни Капо вів скромне життя. Працював сміттярем – їздив на машині, що збирала мішки з відходами, очищаючи вулиці його рідного міста. І коли росія напала на Україну, Капо продовжив шлях того, хто викорінює бруд. Тільки цього разу не з вулиць, а з європейського континенту. Він приїхав, аби уже зі зброєю в руках звільняти землю від сміття зовсім іншого ґатунку – тієї нищівної сили, що прийшла з російського боку й має зухвальство називати себе людьми.
Його праця була непримітною, але важливою: вона вислизає з щоденного поля зору, але варто комусь припинити її робити – наслідки бачать усі. Капо був одним із тих, завдяки кому місто дихало чистотою, а хаос не поглинав лад. Це була чесна праця. Праця без слави, але задля інших. «У цьому – весь Капо», – згадує Тім, його бойовий побратим:
«Капо був простою людиною, але завжди готовою діяти. Він завжди був готовий допомогти. Він був вірний і робив усе, що було в його силах, аби виконати свою місію. Такі солдати, як він, – на вагу золота».
За кожним воїном – тривога батьків
Родина Капо з острахом сприйняла рішення сина вирушити на війну. Усі розуміли: попереду – небезпека, і кожна доба могла обернутися на страшну звістку. Попри батьківський страх, Капо залишив звичне життя, бо не міг інакше. Але в чужій країні, серед незнайомців, він знайшов тих, хто став для нього ще однією сім’єю. Серед легіонерів він знайшов братів. Їх не пов’язувала кров, але об’єднували глибші речі: спільна боротьба і готовність віддати життя не лише за своїх – а й за всіх, хто хоче бути вільним. Одним із таких побратимів став Ніко – і в його словах про Капо тепла вдячність зливається із глибоким сумом:
«Дякую тобі, брате, що ти приїхав до України захищати свободу – і водночас став моєю сім’єю. Ти був порядною людиною й хорошим солдатом! Нам тебе дуже бракуватиме. Наш сміх уже ніколи не буде таким, як раніше. Нехай Всевишній прийме тебе й огорне своєю опікою».
Для Бонса Капо також був не лише бійцем – він став молодшим братом, якого щиро любили й поважали всі в групі. Його загибель – велика втрата, але пам’ять про нього залишиться жити в серцях побратимів.
«Війна забрала його, але ніколи не забере його ім’я,» – вірить Бонс. А Тім доповнює: «Ми ніколи його не забудемо, бо він був і завжди залишатиметься одним із нас – як рідний брат».
Власна думка – понад усе
Капо засмучувало, що у Франції все ще багато хто підтримує росію – свідомо чи несвідомо. Він вважав, що джерелом цього є пропаганда, яка діє не гірше за зброю. Тонко замаскована під «альтернативну думку», вона сіє сумніви, виправдовуючи агресора й роблячи зло «прийнятним». Саме тому для нього було принципово важливо мислити самостійно, не плисти за течією загального інформаційного шуму. Капо наголошував:
«Для мене головне – мати власну точку зору. Раджу кожному робити те саме. Нікому не підкорятися. Розвиватися інтелектуально. Менше дивитися телевізор».
І ці його слова – не пустопорожні лозунги, а особистий заклик людини, яка свідомо зробила свій вибір і була готова за нього платити найвищу ціну.
