З ініціативи Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті (УІНП) 29-та сесія 8-го скликання Краснолуцької сільської ради Миргородського району Полтавської області ухвалила перейменувати у селах громади 22 об’єкти топоніміки, які донедавна звеличували СРСР і державу-окупанта росію. Рішення підписали Краснолуцький сільський голова Віктор Романенко та секретар сільської ради Тамара Тюжина.
Тільки раби можуть називати свої вулиці, площі і проспекти іменами та подіями завойовників
«Назви російських і радянських топонімів мали на меті пригальмувати розвиток української ідентичності. Російсько-українська війна, розв’язана заради упокорення нашої нації нагадує: тільки раби можуть називати свої вулиці, площі і проспекти іменами та подіями завойовників», – наголосили у Полтавському офісі УІНП та виконкомі Краснолуцької громади. Депутати орієнтувалися на результати громадських консультацій з мешканцями населених пунктів громади, голосування на офіційному сайті та напрацювання комісії з найменування та перейменування вулиць, провулків, площ, парків, скверів. Цей дорадчий орган створили торік з ініціативи Полтавського офісу УІНП згідно з розпорядженням № 56 Краснолуцького сільського голови Віктора Романенка. До комісії увійшли регіональний представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар, історики, бібліотекарі, старости старостинських округів громади, співробітники виконкому сільради, місцеві депутати.
Услід за крейсером «Москва» послали депутати Краснолуцької громади назви, що звеличували льотчика Чкалова, військового злочинця Ніколая Ватутіна, учасника військової операції більшовицької Росії з окупації у 1919-20 рр. держави «Бухарський емірат» Павла Корзуна; комуністичного військовика з Самари Владіміра Овсяннікова; діяча ВЛКСМ Олега Кошового.
У селі Римарівка прибрали топонімічні імперські маркери, які прославляли російську диверсантку і комсомолку Космодем’янську та звеличеного Сталіним російського біолога з Рязанської губернії Мічуріна, й повернули історичні назви цим вулицям – Залужанська і Загребельська. У селі Сватки з’явилася вулиця Козацька.
Юрій Гагарін – радянський космонавт, уродженець Росії, ніяк не пов’язаний з історією Краснолуцької громади; такі топоніми – елемент комунопропаганди, яка втратила значення після здобуття Україною незалежності. Тож вулиці на честь Гагаріна у громаді перейменували: у Сватках – на Молодіжну, у Ціпках – на Садову, у Красній Луці – на пошану земляка, залізничника, першого заступника генерального директора «Укрзалізниці» у 2010-14 роках .Миколи Сергієнка, у селі Гречанівка на честь Юрія Кондратюка – українського ученого-винахідника з Полтавщини, піонера ракетної техніки й теорії космічних польотів, автора «траси Кондратюка», якою подорожували на Місяць космічні кораблі «Аполлон».
Герой ЗСУ Віталій Потапенко
Вулицю і провулок Першотравневі у селі Красна Лука перейменовано на честь Героя народної російсько-української війни за незалежність, старшого солдата, гранатометника Віталія Потапенка. Народився у 1997 році, мешкав у селі Красна Лука, навчався у місцевій школі, потім у Гадяцькому вищому професійному аграрному училищі. Поліг 6 червня неподалік Званівки на Донеччині, потрапивши під артилерійський обстріл російських окупантів й отримавши рани, несумісні із життям. Указом Президента про відзначення державними нагородами Віталія нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Про історика Дометія Онацького та його сина Євгена-борця за незалежність у 20 сторіччі
Топонімічну мапу села Бірки очищено від вихідця з Алтайського краю росії, члена ЦК КПРС й зюганівської КПРФ, радянського космонавта Гєрмана Тітова. З ініціативи Олега Пустовгара у назві цієї вулиці тепер пошановано родину Онацьких: уродженця села Бірки, українського історика, географа, краєзнавця, педагога Дометія Онацького та його сина – борця за незалежність у 20 столітті Євгена Онацького. Це учасник Української революції 1917—1921 років, науковець, громадський діяч, журналіст, енциклопедист.
Пан Євген навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету (1912-1917). Належав до Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. У 1917–1918 рр. увійшов до об’єднаного керівництва всіх вищих шкіл Києва —Головної Студентської Ради. У 1917 році представляв українське студентство в Українській Центральній Раді (УЦР) і незабаром був призначений до її Секретаріату. Активний учасник Всеукраїнського Національного Конгресу, що був скликаний УЦР в Києві 17-24 квітня 1917 року. На мирній конференції в Парижі 1919 року відстоював нашу молоду державу у складі урядової делегації від Української Народної Республіки (УНР).
Після окупації УНР більшовицькою росією переїхав до Рима, де очолив пресбюро української дипломатичної місії та редагував її часопис «La voce del Ucraina» й бюлетень «Голос України», був кореспондентом українських періодичних видань «Новий клич», «Новий шлях», часописів «Діло», «Свобода», «Новий час», «Український голос». У 1929 році Євген Онацький заприязнився із Головою Проводу ОУН, полковником Євгеном Коновальцем, став одним з найближчих його дорадників і, невдовзі, — представником ОУН в Італії і постійним співробітником націоналістичного журналу «Розбудова нації» (псевдоніми «Дометенко», «Винар», «Італ», «Тарас»).
З 1936 до 1940 року викладав українську мову у Вищому Східному інституті Неаполя (італ. Regio istituto superiore orientale di Napoli), а з 1940 року – у Римському університеті. Професор Онацький є автором історико-культурних праць, спогадів, статей про діячів української історії та світової літератури: «Українська теоретикопрактична граматика для італійців» (1937), «Словник українсько-італійський» (1941), «Сторінки з римського щоденника» (1942—1943), «Наше національне ім’я — Наш національний герб» (1949), «Записки українського журналіста і дипломата за 1918—1921 рр.» (1964, 1967), «Портрети в профіль» (1965). Найважливішим науковим твором Євгена Онацького вважається «Українська мала енциклопедія», яка складається з 8 томів.
29 вересня 1943 р. німецькі нацисти відправили до буцегарні українського націоналістичного діяча за критику націонал-соціалізму. Ув’язнення відбував в Італії, Берліні та Оранієнбурзі. У травні 1945 року повернувся до громадської діяльності у Римі. Навесні 1947 року емігрував до столиці Аргентини Буенос-Айреса, де засновує і очолює Спілку українських науковців, митців та літераторів, редагує тижневик «Наш клич», календарі-альманахи товариства «Відродження» й православний щомісячник «Дзвін». З 1953 по 1960 рік координує діяльність центру українців Аргентини – Українську Центральну Репрезентацію.
Видатний націоналіст пішов у засвіти 27 жовтня 1979 року після тривалої та тяжкої хвороби на 85 році життя. Поховали на кладовищі Ла-Чакаріта в Буенос-Айресі. Згодом Євгена Онацького перепоховали разом з дружиною на найбільшому українському цвинтарі Монте-Гранде в Аргентині.
Петро Одарченко – один із провідних українських літературних оглядачів
За ініціативи Олега Пустовгара у Римарівці вулицю діячки ленінського комсомолу Лялі Убийвовк перейменували на честь вихідця з цього села, видатного письменника літературного оглядача, мовознавця, педагога Петра Одарченка.
Закінчивши у 1913 році сільську школу Римарівки, перейшов до Гадяцької гімназії. Юність минала у будинку родини Косачів, у щоденному спілкуванні з Оленою Пчілкою, в розмовах про Михайла Драгоманова і Панаса Мирного, читанні кращих творів українського письменства. У 1920-23 рр. вчителював у початковій школі на хуторі Мельниково-Кулебин. Навчався в Полтавському відділі історико-філологічного факультету Харківського університету й Ніжинському інституті народної освіти. Упродовж навчання був секретарем семінару української літератури, головою краєзнавчого гуртка, надсилав до Етнографічної Комісії ВУАН народні пісні, збирав етнографічні матеріали. Дипломну роботу «Фольклор у краєзнавчій роботі» підготував на рівні дисертації. Наукову дисертацію «Стиль Лесі Українки» присвятив життю та творчості Лесі Українки. У 1942 році емігрував до Польщі, викладав українську мову в Православній духовній академії. У 1944 р. опинився у Відні, потім Баварії. Поневірявся у таборі DP в Авгсбурзі. У 1950 році переїхав з родиною до Нью-Йорка (США). Здобув наукову стипендію за дослідження «Тарас Шевченко в радянській літературній критиці», шевченкознавчі праці ввійшли до книги «Тарас Шевченко і українська література». Написав понад 500 дослідницьких праць, серед них – про творчість Олени Пчілки, Володимира Винниченка, Михайла Драгоманова, Грицька Чупринки, Василя Симоненка. У 1952–1954 рр Петро Одарченко працював у бібліотеці Конгресу США, а у 1955–1973 – перекладачем й редактором радіо «Голос Америки». З 1962 року— дійсний член Української Вільної Академії наук у США. Член Спілки письменників «Слово». Останні роки мешкав у штаті Меріленд .
Свято-Троїцька, Свято-Покровська, священик ПЦУ Василенко
Стерто з топоніміки села Римарівка ім’я Антона Макаренка – педагога-сталініста, організатора комуністичної дитячої колонії ім. Максіма Горького в селі Ковалівка, очільника комуни імені кривавого червоного чекіста-терориста Фелікса Дзержинського у селі Новий Харків, начальника відділу сталінських колоній НКВС УРСР (серпень 1935 – березень 1937), керівника колонії НКВС № 5 у Броварах. Натомість з ініціативи Пустовгара увічнено пам’ять священика і настоятеля Свято-Покровського храму Православної Церкви України (ПЦУ) села Римарівка о. Леоніда Василенка. Він зробив величезний внесок у відновлення цього храму та підтримку ідеї Томосу про автокефалію ПЦУ, користувався великою повагою односельчан, спільно з Полтавською «Просвітою» сприяв культурному взаємообміну між католицькою молоддю Баварії та молоддю села Римарівка у 1994 році.
Також на пропозицію Олега Пустовгара у Римарівці з’явилася вулиця Свято-Покровська. Церква Покрови Пресвятої Богородиці в с. Римарівка Гадяцького козацького полку Гетьманщини у 1782 році згоріла, але вже наступного року з дозволу Чернігівського архієпископа Віктора збудували нову, де зберігалися давні унікальні рукописні книги — Євангеліє і требник XVI століття. У 1906 році закладено вже мурований храм, при якому діяли бібліотека; дві школи, народне і земське училища. У часи СРСР, у 1958 р. комуністи храм сильно поруйнували, знищили церковну огорожу і каплицю. Поряд збереглася могила жертводавця, майора Віктора Юр’єва, а під вівтарною стіною – прах парафіяльного священика Віктора Назаревського. У 1992 році церкву передано УПЦ КП (нині ПЦУ) та відновлено богослужіння, згодом зусиллями о. Леоніда Василенка її було реставровано.
У селі Хитці більше не прославляють трубадура російської імперії Пушкіна, який виправдовував воєнні злочини російської армії, заперечував право українського, польського, народів Балтії на державність, паплюжив гетьмана Івана Мазепу. Ім’я Пушкіна загарбники використовують як ідеологічну зброю: «Херсон — полуденный край России», — банер з цією пушкінською цитатою розвішували російські окупанти у Херсоні. Депутати Краснолуцької громади підтримали ініціативу Олега Пустовгара та православних вірян, перейменувавши цю вулицю на Свято-Троїцьку. Відбудова Свято-Троїцької церкви у селі Хитці на місці зруйнованої комуністами у часи СРСР стала можливою завдяки значному фінансовому внеску мецената – народного депутата 7 і 8 скликань Тараса Кутового. 18 жовтня 2014 року церкву було освячено за участі архієпископа Полтавського і Кременчуцького ПЦУ Федора та ієреєя Олега Пограничного.
Ще не «доросли»…
На жаль, до проєкту рішення сільради попри дух і букву закону України «Про правовий статус і вшанування пам’яті борців за незалежність у 20 ст.» не потрапили пропозиції УІНП щодо учасників столітньої війни з росіянами. Прикро, що під час процедури громадських консультацій люди не проголосували за земляків, які виборювали незалежність від білої і червоної росії ще понад сто років тому. Тобто поки що у громаді «не доросли» до потреби їх увічнення. Зокрема, йдеться про уродженців села Ціпки Павла Чижевського – борця за незалежність України у 20 ст., громадського і державного діяча, міністра фінансів УНР, та його синів: Григорія Чижевського — міністра внутрішніх справ УНР, губернського комісара Директорії УНР на Полтавщині, учасника Другого Зимового походу Армії УНР; і Миколи Чижевського – науковця-металурга, підполковника Артилерії Армії Української Народної Республіки. Також Павла Крата – уродженця села Красна Лука, поета, прозаїка, перекладача, журналіста, активіста Революційної Української партії, політичного, релігійного та громадського діяча. А ще Юрія Ордановського – уродженця Римарівки, підполковника Армії УНР, одного з ініціаторів українізації 12-го уланського полку та перейменування його на 7-й кінно-козачий імені Богдана Хмельницького військ УЦР, вояка 2-го Залізнично-технічного полку Дієвої Армії УНР, командира 2-ої бригади кінної дивізії Армії УНР.
Полтавський офіс УІНП
