Традиційно, поєдинки національної першості України з футболу розпочинаються вшануванням Пам’яті Героїв, які полягли у війні з відвічним ворогом.
У минулому турі хвилиною мовчання, нарівні з українськими захисниками, вшановували ще й відомого румунського тренера Мірчу Луческу, який помер у віці 80-ти років. Та ще й, на всіх табло українських стадіонів була світлина фахівця, який багато років працював в Україні, тренуючи донецький «Шахтар» і київське «Динамо». «Гірників» він очолював довгих дванадцять років, із 2004-го до 2016-го, здобувши вісім чемпіонських титулів, шість Кубків України та Кубок УЄФА.
Зокрема, період його української кар’єри припав на злочинну діяльність двічі «несудимого» президента країни Януковича, чисельного стада його поплічників, що входили до так званої партії регіонів. Президентом «Шахтаря» й нині залишається Ринат Ахметов, який був головним спонсором усіх цих злочинців і їхніх злодіянь. Оскільки футбол – вид спорту номер один у світі, гра мільйонів і таке інше, Мірчу Луческу, його авторитет з-поміж чисельної армії прихильників, вдало використовували у різноманітних виборах, піар-акціях, заявах про якусь міфічну вищість Донбасу, необхідність створення федерації, що Україна без цього регіону не виживатиме тощо.
Річ ясна, гроші не пахнуть. Луческу не вельми переймався використанням своєї персони, бо, як іноземець, завжди міг послатися на віддаленість од політичних та інших процесів в Україні, на брак обізнаності. Як то прес-конференція восени 2004 року в Києві, на якій один із журналістів запитав у тренера про його бачення «яєчного теракту», що стався 24 вересня цього ж року в Івано-Франківську, коли 17-річний студент Дмитро Романюк влучив курячим яйцем у груди тодішньому прем’єр-міністру. Той упав, ніби підкошений кулею. Був доставлений терміново в лікарню, де йому, ймовірно, почистили одяг, може ще поміняли «памперс», чим врятували життя.
Лише ледачий не кепкував тоді із цього «замаху». Неабиякий регіт після почутого запитання стався і в актовій залі стадіону «Динамо» імені В.Лобановського. Для годиться, усміхнувся й Луческу, але заявив, що не володіє повною інформацією й коментувати нічого не буде.
За тривалий період у Донецьку «містер» не лише досягнув видатних результатів, завівши «Шахтар» до когорти відомих клубів Старого світу, а й заробив в Ахметова чимало грошей – понад 40 мільйонів євро, близько 3,5 мільйона євро на рік. На цілковиту ідилію тренера з донецькими злочинцями вплинула Революція Гідності. Москалі захопили тоді Крим і частину Сходу України. Футбольному клубу «Шахтар» довелося залишити «Донбас. Арену». Наразі, «гірники» й нині не виступають на ній. Втік до Московії Янукович. Заліг на дно головний рушій і спонсор антиукраїнських процесів на Донбасі Ахметов.
Відтак, 2016-го, Мірча Луческу залишив клуб і подався до … санкт-петербурзького «Зеніта». А що йому Україна, в якій він лише заробляв гроші. На болотах платили щедро, бо спонсором цього клубу був і є нині злочинний «Газпром», що фінансує війну в Україні. Згодом, аби пом’якшити ганьбу переїзду до Московії, бодай якось оправдатися, румун заявить, що пам’ятає «період, коли російські та українські команди грали товариські турніри, це був чудовий час і ми маємо до нього повернутися». Далі переймався, що «така чудова команда як «Зеніт» не може виступати в єврокубках через цю ситуацію». Отже, для особи, пам’ять про яку вшановувала вся футбольна спільнота України, війна, сотні тисяч убитих українців, поранених, знедолених, є «ситуацією».
На болотах «містер» не прижився. Ймовірно, справа в грошах. Вірніше, у їхній кількості. Збагнувши про статки «Газпрому», Луческу, видко, забажав вельми кругленьку суму. Москалі ж, не бачили перспективи тривалої співпраці з підстаркуватим тренером. Через рік фахівець подався до Туреччини. А вже 2020-го його покликав до свого табору непримиримий ворог «Шахтаря» на футбольному полі … київське «Динамо». Із киянами йому поталанило одного разу святкувати чемпіонство.
У цьому трансфері все «прекрасне». Власники столичного клубу брати Суркіси не цуралися співпраці з людиною, яка понад десять років одверто котила на них бочку щодо узурпації українського футболу, корупції у ньому, ручних суддів тощо. Так само не переймалися Суркіси й міцною дружбою Луческу з їхнім затятим опонентом Ахметовим. Та найбільше їм «по цимбалах» була позафутбольна позиція Луческу, його близькість з донецькими злочинцями, переїзд до Московії. Що, втім, не має дивувати. Що Суркіси, що Ахметов – відомі українофоби. Лише повномасштабне вторгнення москвинських нелюдів в Україну спонукало їх вельми замаскувати погляди і переконання. Але, аж ніяк не змінити їх.
Окремо варто нагадати про дружбу Мірчі Луческу з родиною румунського диктатора Ніколає Чаушеску. Відомі факти, підтверджені світлинами, гучних вечірок за участі Мірчі, Ніку Чаушеску, що був сином Ніколає. Другий із синів – Валентин – тривалий час неформально володів найвідомішим клубом країни «Стяуа» (Бухарест). Врешті, алкоголь, дівчата, наркотики звели Ніку Чаушеску в могилу. А коли, 1989 року, революція в Румунії призвела до повалення комуністичного режиму й розстрілу диктатора і його дружини Єлени, Мірча Луческу блискавично «перевзувся», всіляко відмежувався від Чаушеску і його режиму та залишив країну, очоливши італійську «Пізу».
Залишається лише гадати, скільки коштів бракувало «містеру» для спокійної старості. У поважному віці, маючи проблеми із серцем, він наважився 2024 року очолити національну команду своєї країни. Тренував, аж допоки, практично з тренерської лави, через інфаркт, не був шпиталізований. Останнє його досягнення – найстарший тренер в історії футболу, який очолював збірну команду – 80 років і 7 місяців.
В останніх своїх інтерв’ю Мірча Луческу ніби каявся. Щодо ймовірності працювати знову в Московії, він говорив, що «ніколи не повернуся до країни, яка породжує зло і розпочинає війни». Наголошував, що був єдиним іноземним тренером, який не залишив Україну в часі війни і «на власні очі бачив усі жахіття, які принесла росія». Також говорив: «росія – це тероризм, смерть і біль. Ця країна забрала в мене другий дім – Донецьк. І хотіла забрати третій – Київ. Моя головна мрія нині – це мир і спокій в Україні. Це безпека для українців, повні стадіони та процвітання цієї чудової країни».
Не знати, чи усвідомлював Луческу, що його друг Ахметов, якого він навчив пити вино, – один із винуватців сучасної трагедії України? Цей татарин, несподівано, після 12 років утаємниченості, прибув до Бухареста попрощатися з «містером». Відтак, цього ж дня, вперше за ці ж 12 років, був на стадіоні. У Кракові його «Шахтар» розбив нідерландський «АЗ» в рамках Ліги конференцій. Не минулося без комічності, коли деякі з гравців команди заявляли про здійснення мрії – побачити наживо президента клубу.
Після захоплення москалями Криму і частини Донбасу Ахметов заявляв, що знову прийде на стадіон лише тоді, коли «Шахтар» повернеться і гратиме в Донецьку на «Донбас. Арені». Не дотримав сказаного.
Не втримався? Чи зневірився?
Григорій Жибак
