Решетилівській громаді стартувала деколонізація топоніміки

31 січня відбулося позачергове засідання двадцять дев’ятої сесії Решетилівської міської ради 8 скликання. Депутати перейменували низку вулиць та провулків в населених пунктах Решетилівської міської територіальної громади.

Восени минулого року Полтавський офіс Українського інституту національної пам’яті та діячі всеукраїнської ініціативи «Декомунізація. Україна» надали консультації патріотичній спільноті Решетилівського краю та місцевим громадським активістам щодо законодавства у сфері декомунізації/деколонізації, створення комісії з перейменувань, громадського обговорення й увічнення видатних українців та орієнтовний перелік топонімів у громаді, які прославляли СРСР та росію. Одним із ініціаторів перейменувань, таким собі «моторчиком» процесу став вчитель історії, волонтер російсько-українського фронту Ігор Гмиря.

За словами Решетилівського міського голови Оксани Дядюнової, загалом у громаді планують перейменувати 60 топонімів. У коментарі телеканалу «Суспільне. Полтава» вона розповіла: «Ми розбили їх на дві групи. Сьогодні (31 січня – ред.) ми проголосували по назвах, де не було заперечень. У нас ще є 30 назв, по яких треба проводити опитування. Ми будемо робити це в лютому шляхом опитувань людей. І якщо все встигнемо, то винесемо питання на наступну сесію».

У місті Решетилівка відновили історичні назви. Вулиця Ватутіна— Левадна, Горького— Кобзарна, Матросова— Загатчанська, Чкалова— Цибулівська.

Вулицю Челюскіна у місті перейменували на честь Пилипа Орлика—соратника Мазепи, видатного українського гетьмана і борця за визволення Гетьманщини з-під московського ярма, автора першої у Європі Конституції.

А вулицю, яка звеличувала трубадура російської імперії Алєксандра Пушкіна перейменували на пошану земляка – письменника-гумориста, учасника Української революції 1917-21 рр., репресованого Олександра Ковінько. Говорити про нього лише як про письменника — це малювати тільки один штрих у великій палітрі його особистості. Був борцем за незалежність України у 20 столітті, підтримував Директорію УНР, яку очолював Симон Петлюра. Не сприймав денікінські ідеї «єдіной і нєдєлімой Росії», разом із Володимиром Сосюрою поневірявся у білогвардійському полоні. Належав до боротьбистів — української лівої партії, яка бачила Україну як соціально-орієнтовану державу. Тож 6 жовтня 1934 року заарештований червоними окупантами — органами НКВС у справі «Контрреволюційної боротьбистської організації». 27-28 березня 1935 виїзною сесією Військової колеґії Верховного Суду СРСР засуджений до десяти років таборів. Відбувати покарання засланий до Магадана. Працював вибійником, бурильником, гірничим майстром, плановиком-економістом на гірничо-промислових підприємствах Дальбуду. Микола Головко, журналіст та історик згадує свої прогулянки з письменником і його розповіді про ГУЛАГ — про жахливі умови, тяжку рабську працю, приниження, знущання, і розстріли за найменшу провину. Звільнений 1947 року , але без права повернення в Україну, жив у Якутії. У 1950 заарештований удруге і повернений у Нагаєво поблизу Магадана. Аж у 1956-му судово-слідчу справу припинили за відсутністю складу злочину. Після реабілітації повернувся до рідної Полтави.

Вулицю діяча КП(б)У Огія перейменували в пам’ять про Івана Піддубного видатного українського спортсмена. Предки Піддубних–українські козаки. Змалку був дуже сильним— сам підіймав мішки з зерном і клав на віз. У 17 років поїхав на заробітки до Криму, працював вантажником у порту Феодосії. Якось до міста приїхав мандрівний цирк, до трупи якого входили атлети. Піддубний спробував сили у греко-римській боротьбі та переміг усіх суперників. Так, з 1897 року почалася стрімка кар’єра у боротьбі. Прочитав багато книг про важку атлетику та боротьбу, тому перемагав суперника не лише силою, але й технікою. Світова слава прийшла після перемоги на чемпіонаті світу в Парижі 1905 року. Тут він був проголошений чемпіоном світу серед професіоналів. Газети Росії друкували досягнення Піддубного на перших шпальтах, називаючи «російським богатирем». Та насправді був українцем, відданим рідній землі. Свої перемоги присвячував Україні й завжди молився за неї, виходячи на сцену. У 1937 році Івана схопили енкаведисти. Цілий рік протримали в ув’язнені, а коли відпустили, то вся спина була у страшних рубцях. Катували за паспорт. Коли видавали документ, то його прізвище записали на російський лад і вийшов— Поддубный. Іван вирішив змінити помилку й написав заяву до міліції на заміну «о» на «і». Але отримав відмову. Тоді недовго думаючи, взяв і власноруч у документі виправив на Піддубний, а в графі національність закреслив «росіянин» й зверху написав «українець». За це пекли спину паяльником. Наприкінці життя Піддубний переїхав на Кубань, у Єйськ, де помер у 1949 році і був похований.

Провулок Горького став Затишним, Челюскіна—Нестора Махна, а Щорса—Новоселівським.

Провулок Чкалова перейменували на честь Миколи Закарлюки—полеглого Героя російсько-української народної війни за незалежність, молодшого сержанта ЗСУ. Закінчив Решетилівську гімназію, Решетилівське СПТУ № 52. Протягом 1995—1997 років служив в армії зв’язківцем, демобілізувався у званні молодшого сержанта. Проживав в решетилівському мікрорайоні Цибулівка. 26 грудня 2014-го пішов добровольцем до 25-ї бригади, на службу за контрактом. Загинув 22 січня 2015-го у бою поблизу міста Авдіївки від вогнепального поранення, по їхній позиції били танки, артилерія, «Гради». 27 січня волонтери «Офіцерського корпусу» (Алла «Чонгар») вивезли з Авдіївки тіла 12 воїнів 25-ї бригади, які загинули у бою 22 січня. Без Миколи лишилися дружина та двоє дітей— син Іван та донька Ліза. Похований в Решетилівці, в останню дорогу Миколу проводжали на колінах, у Решетилівському районі оголошували день жалоби. Указом Президента №663/2015 від 25 листопада 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) 8 травня 2015-го в Решетилівській гімназії відкрито меморіальну дошку Герою. Вшановується в меморіальному комплексі «Зала пам’яті», в щоденному ранковому церемоніалі 22 січня.

У селі Прокопівка вулиця Колгоспна відтепер носитиме назву Козацька.

У селі Шкурупіївка вулицю Гагаріна перейменували в пам’ять про земляка, полеглого Героя російсько-української народної війни за незалежність старшого сержанта 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Романа Діллера. Народився в Казахстані, з дитинства проживав у Шкурупіївці. Закінчив Решетилівську ЗОШ, Решетилівське професійно-технічне училище №52, здобув професії тракториста-машиніста широкого профілю, слюсаря-ремонтника, водія автомобіля. Після армійської служби працював у сільському господарстві. Мобілізований 31 липня 2014 року, старший сержант, командир міномета мінометної батареї, 93-тя окрема механізована бригада. Загинув під час виходу з оточення під Іловайськом в районі села Червоносільське. За свідченням очевидців, загинув рятуючи пораненого поруч з машиною, в якій їхав, не доїжджаючи до села Червоносільського. 3 вересня 2014-го тіло Романа разом з тілами 96 інших загиблих було доставлене до Дніпропетровська. Упізнаний за експертизою ДНК серед похованих на Краснопільському цвинтарі невідомих Героїв. Залишились батьки похилого віку, дружина, неповнолітній син. Воїна нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Огія- тепер Симона Петлюри-на честь уродженця Полтави, журналіста, літературного і театрального оглядача, голови Директорії, Головного Отамана військ і флоту УНР. У важких внутрішніх і зовнішніх умовах 10 місяців він очолював героїчну збройну боротьбу Армії УНР проти червоної та білої Росії.

Покровський старостат:

Селище Покровське: вул. Мічуріна—Петра Шеренгового, Пушкіна— Семена Антонця.

Вулицю Чкалова перейменовано прославлення подвигу Українських Січових стрільців—військових підрозділів Наддніпрянської Армії УНР, сформованих у період визвольних змагань Українського народу 1917–1919 рр. Брали участь у боях з російсько-більшовицькими загарбниками під Бахмачем, Крутами, в Києві, біля Житомира. Верховним головнокомандувачем січових стрільців вважався полковник армії УНР Євген Коновалець. Курінь Січових стрільців серед військових частин Армії УНР вирізнявся організованістю і боєздатністю і мав великий вплив на Директорію УНР. Після окупації УНР більшовицькою Росією керівні старшини Січових Стрільців стали творцями й головними постатями Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів.

с. Шкурупії: Гагаріна— Поповича, с. Коломак: Мічуріна— Козирська

Шевченківський старостат:

У с. Шевченкове: Горького на Григорія Сковороди

Лобачівський старостат:

З топоніміки села Лобачі стерли назву вулиці, яка звеличувала комсомолку і російсько-комуністичну диверсантку Зою Космодем’янську. Натомість за наполяганням мешканців села увічнено пам’ять полеглого воїна російсько-української війни, сержанта ЗСУ В’ячеслава Убийвовка (для побратимів «БАЙК»). Герой народився у Лобачах.

У селі Мушти вулицю Партизанську назвали на пошану наказного гетьмана Лівобережної України Павла Полуботка.

Отримав освіту у Києво-Могилянській академії. Полуботок швидко став значним військовим товаришем. Це звання надавали відставним козацьким старшинам та найближчому старшинському резерву. Мав чималу бібліотеку, колекціонував картини, ікони, зброю та речі декоративно-ужиткового мистецтва. Жертвував православним церквам. У Полуботка жив бандурист, який супроводжував його у походах. Цікавився історією, уклав «Хроничку»-історичні нотатки, що охоплювали період з 1452 по 1715 рік, які зберіг та доопрацював його зять Яків Маркович. 1722-го Павло Полуботок став наказним гетьманом, та його повноваження були обмежені Малоросійською колегією. Він намагався реформувати устрій Гетьманату, розпочавши із судочинства. Запровадив занедбаний колегіальний розгляд судових справ та винесення вироку. Добивався від московської влади нових гетьманських виборів. Задля збереження української автономії вступив у протистояння із президентом колегії Степаном Вельяміновим. Це призвело до ув’язнення Полуботка та його прихильників. У петербурзьких помешканнях старшини провели обшуки. 26 листопада 1723-го на основі вилучених документів Сенат висунув Полуботкові звинувачення. Протягом року тривали допити. 1724-го справу передали на розгляд Вищого суду. До судового процесу не дійшло, бо Полуботок помер. Через місяць помер московський цар Петро І.

М’якеньківський старостат:

с. Шрамки: Животноводів— Сонячний

Піщанський старостат:

с. Піщане: Федорченка — Степова

Демидівський старостат:

Топоніміку села Литвинівка очистили від імені російського радянського військового з Башкорстану Матросов. У назві цієї вулиці тепер пошановано земляка, полеглого Героя російсько-української народної війни за незалежність Романа Нетесу. Він народився 27 вересня 1997 року у селі Литвинівка. З 2003 по 2014 рік навчався у загальноосвітній школі сусіднього села Демидівка. Брав активну участь у шкільних та районних спортивних змаганнях, конкурсах. 2015 року закінчив Решетилівський аграрний ліцеї за спеціальністю «Електрозварник ручного зварювання— водій». Працював у батька зварником. Під час російської збройної агресії проти України в лютому 2016 року вступив на військову службу. Старший солдат, водій 16-го окремого мотопіхотного батальйону «Полтава» 58-ї окремої мотопіхотної бригади, військова частина А4590, м. Глухів. З 25 квітня по 3 червня 2016 року виконував завдання на території проведення антитерористичної операції в Авдіївці. 2017 року разом зі своїм батальйоном вирушив на Луганщину. У ніч з 6 на 7 липня 2017 року загинув від кулі снайпера під час бойового чергування поблизу села Кримське Новоайдарського району, прикривши своїх побратимів. Похований 9 липня на кладовищі рідного села Литвинівки. Залишились батьки, Наталія Михайлівна та Валентин Юрійович, і молодший брат Владислав. Указом Президента України № 363/2017 від 14 листопада 2017 року нагороджений «Орденом за мужність» 3-го ступеня (посмертно) та медалями «За оборону Авдіївки» й «За оборону рідної держави» (ВГО «Країна») 12 лютого 2018 року занесений до Книги Пошани Полтавської обласної ради (посмертно)