7 листопада було мені дуже соромно. Поясню чому. Десь о 7 ранку дзвонить мобілка. А ми пізно вночі з АТО повернулись. – «Пані Олю! Це Странник. Можно з Вами зустрітись?» – «А що сталось?» – «Нічого. У мене відпустка на реабілітацію після поранення. Додому у Запоріжжя їду». – « Розумію. Гроші на квиток треба. Зараз приїду» – «Та що Ви гроші, гроші… Мені хлопці квиток купили. Я просто хотів, щоб Ви на прапорі в мене розписались. У мене всі мої друзі автограф поставили. А Ви ж теж друг. У церкві Костю нашого врятували…»
А з Костею була така історія.
Позаминулої п’ятниці пізно увечері виходжу на вулицю Леннона (бувша Леніна). Холодно, не менше мінус десяти. Бачу, стоїть хлопчина в літній британці. Підходжу ближче – на плечі шеврон «Айдару». Тремтить, губи з морозу сині.
« І що ти тут посеред ночі робиш, айдарівцю?» – питаю. « Та я на могилу до мамки, – каже – приїхав. Вже десять років як померла. А взагалі мені ще б форму теплу. Бо я чесно москалів клятих бити хочу. Але мені ддду-же холодно. І їсти хочеться»
Ну пішли ми перекусили. І я ж йому: «Приходь, Костю, завтра до Свято-Дмитрівського храму. Це на Полтавському шляху. Будемо тобі тепле вбрання підбирати». І віддала йому гроші якісь кишенькові. Повертаюсь додому і сама собі кажу: «Та мабуть розіграв мене хлопчина. І ніякий він не айдарівець. Грошей йому було треба. І все. Та чи в перший раз?» І яке ж було моє здивування, коли наступного ранку Костю в церкві побачила! Прийшла, а сестри його чаєм із печивом пригощають. Знайомлю Костю з головою нашого Крайового Православного Братства Вадимом Приходченком, волонтером «Вільних людей». І йдемо в коридорчик, де під сходами люди теплі речі складають. І це ж треба таке – хтось із самої гори поклав новеньку НАТівську теплу куртку, ще із цінником. Костя в неї як влився. Коли переодягся і вже остаточно зрозумів, що перебуває серед своїх, показав татуювання на руці: портрет діда, бійця «Нахтігалю». І кашкет, який дідові під час Другої Світової німець подарував, теж показав. Розповів, що дідусь його з Волині, виховував його до підліткового віку. А потім батьки розлучилися і він з мамою до Харкова переїхав. Вчився в Худпромі. Фанат Альбрехта Дюрера. А на війні він – снайпер. Ну звісно ж після цієї розповіді Вадим Приходченко повіз його до фірмової військової крамниці і докупили йому ще й кікімору і крутий наплічник. Коли прощалися, Костя каже: «Ну от в мене тепер нова сім’я. Обіцяв, як приїде живий, похреститися. Бо нехрещений.
Рівно через тиждень у суботу і знов пізно, годині в десятій, дзвоник від Кості: « Пані Олю! Там мої друзі з «Айдару» -Странник і ще двоє. Вони стоять біля дверей у церкву. Їм треба десь переночувати. І вони голодні.» От так, власне, із Странником ми і познайомились.
До чого я все це розповіла? Не знаю, як правильно донести до серця кожного з нас, хто прокидається у теплих помешканнях, і щоранку, прийнявши теплий душ, йде на роботу, зустрічається з друзями і відзначає десь у кафешці чергові ювілеї з річницями… Як правильно сформулювати, що ми всі, мешканці великих і малих міст, сіл нашої країни для хлопців, які воюють з російськими окупантами і зрадниками на Донеччині й Луганщині, є головною мотивацією їхньої жертовної боротьби. Чи ми дійсно розуміємо ціну їхньої жертовності? І яка має бути наша вдячність?
