Весна, 1939-й рік, Закарпаття. Молода українська держава – Карпатська Україна – з купкою патріотів мінімальної, не вишколеної армії, веде боротьбу проти мілітарної сили союзника Гітлера. Сам-на-сам у своєму протистоянні. У цьому маленькому регіоні – купа національних меншин, серед яких найагресивніша – мадярська (угорська). Саме вона веде підривну діяльність, намагаючись «воз’єднатись» з «великою Угорщиною».
Уряд Карпатської України надто ослаблений недавніми революційними подіями та діяльністю власної «п’ятої колони», марно чекає на підтримки ззовні – від Європи чи українців з інших регіонів. Зрештою, Закарпаття приєднане до Угорщини. Європа мовчить. Сусідня ура-патріотична Галичина теж – ні звуку. Що й казати про земляків з Великої України – їм взагалі далеке те Закарпаття.
Лише жменька націоналістів з бандерівської фракції ОУН стає до лав Карпатської Січі – організації народної оборони Закарпаття. Бо вони розуміють, що за КОЖЕН клаптик української землі треба боротись’.
Весна, 2014 рік. Ми, нащадки, маємо історію битви на Красному Полі. Це не просто чергова дата для чергового відзначення. Це жертовний чин і трагедія водночас. Символ боротьби і знищення паростків української державності. Символ героїзму жменьки і байдужості великого народу. Символ єдиного опору найбільшому агресору і нерішучості цілої Європи.
І якщо нація – це єдність «і мертвих, і живих, і ненароджених…», то Красне Поле – це наша спокута перед «мертвими», щоб не горіти соромом перед «ненародженими».
Для мене аналогії очевидні. Особливо, коли чуєш від багатьох «свідомих», що «Київ я б ще захищав, а Донбас… Там же одні москалі!». Друзі, не буде Києва без Донбасу. Досвід Криму мав навчити: агресор зупиниться лиш там, де його зупинять. Після Криму Кремль схожий на пса, який відчув смак людського м’яса. Він оскаженів і вже ніколи не стане безпечним для людей.
Сьогодні війна йде за Донбас та Слобожанщину. Іноземні інтервенти з нашою «п’ятою колоною» рвуть тіло молодої держави. І якщо мешканець будь-якого іншого регіону гадає, що це його не обходить, він помиляється. Галичанину вигідніше воювати в «чужому» для нього Донецьку або Харкові, аніж відбивати зайд з власної хати.
Так, ризики високі. Проте лише разом і лише в боротьбі ми отримаємо шанс перемогти. Повторюсь – лише шанс. Аби нашим дітям не довелось вшановувати чергових героїчно полеглих на ще одному Красному Полі.
P.S. Свого часу багато хто казав, що війна росіян в Чечні – то не наша справа. Далека Чечня – не наша земля і нам нічого туди пхатись. Історія показала, що розправившись з чеченським народом, Москва прийшла до народу грузинського, а тепер – і до українського. «Чужої» війни не буває якщо ворог – один.
Сергій Кузан,
Голова Молодіжного Націоналістичного Конгресу
