Ігор Лосєв
Нещодавно почув пісню котру написали в Харкові. Пісня про москалів: «…Вас вовка зграя розірве, бо ви не люди, ви шакали…» А як могло бути по-іншому? Колись Харків вважали найбільш проросійським містом України. Війна, геноцидна війна проти українців, усе змінила. Справді, виходить жінка зі свого будинку в Харкові, прилітає російська ракета і відриває їй ноги. Як ця жінка буде ставитися до росії (якщо виживе)? Як до цієї країни і цієї нації ставитимуться її чоловік, її діти й онуки, її друзі та знайомі?
Найнебезпечніше для нас – це «дружба» з росією. Такі голоси вже лунають в росії, мовляв, давайте миритися. Це при тому, що росіяни не відчувають своєї вини. Вони не каються, не усвідомлюють гріхів. Росія – це країна нерозкаяних грішників. У ХVII –XVIII ст. ст. у європейських університетах захищали дисертації на тему: чи можна вважати росіян християнським народом? Багато дисертантів стверджували – ні, не можна. Бо головне в християнській етиці – це гріх і покаяння. Росіяни своїх гріхів не визнають і ніколи за них не каються.
В Україні нарешті більшість людей зрозуміли, що росія ворог і буде ворогом надовго, а може, назавжди. Найгірше для нас, якщо забудемо і пробачимо звірячі злочини росіян проти українців. Ще перед російським нападом генерал РФ Івашов сказав, що якщо росія почне війну проти України, то росіяни і українці стануть смертельними ворогами. І тому ми реально є такими ворогами. А російська пропаганда прагне, щоб українці забули і пробачили тотальне російське зло. Вбиваючи українців, російські діячі постійно розповідають про «дружбу» і «слов’янське братство». Що то, як у нас кажуть поганому виду-нема стиду. А нащадок російського класика Іван Толстой сказав, що головною прикметою російського характеру абсолютна безсовісність, безсоромність і аморальність.
На жаль, в Україні є декілька політичних партій, котрі робили кар’єру на експлуатації ідеї «дружби» з росією. Вся їхня пропаганда трималася на цьому. Незважаючи на те, що фактично ці партії були російськими колаборантами, влада України не наважилися навіть під час війни цих ворогів України зліквідувати. І тому та ж партія ОПЗЖ досі сидить в парламенті і чекає, коли москва дасть їм наказ встановлювати в Україні проросійську владу. Звісно, під прапором «миру» і «дружби» з росією…
Нинішній досвід розуміння ворожої росії дістався нам дуже дорогою кривавою ціною. Його не можна розмінювати на примітивні пропагандистські тези про «дружбу» і «братство» зі споконвічним ворогом.
Дуже багато буде залежати від того, чи з’явиться у нас нарешті справжня українська влада. Виграти битву за таку владу – не менш важливо ніж розбити ворога на фронті.
