В часі анексії Московією Криму та окупації українських земель на Донбасі важлива позиція українських спортсменів у ставленні до цих подій, а не місце, яке вони посідають у рейтингах і змаганнях.
Понад десять років тому яскраво заявив про себе юний нападник тернопільської «Ниви» Олег Ящук. У сімнадцятирічному віці гравець забив три голи у ворота «Шахтаря», та ще й на полі «гірників». Звісно, подія привернула увагу до форварда, який тоді став найкращим бомбардиром своєї команди, чим допоміг тернополянам уникнути пониження в класі. Найбільший інтерес до Ящука був тоді з боку віце-чемпіона Бельгії клубу «Андерлехт», з яким, врешті, уродженець Ланівеччини уклав угоду про співпрацю. За кордоном кар’єра була доволі успішною. Довелося виступати й за інші команди, але врешті вихованець Львівського училища фізичної культури повернувся до «Андерлехта», де повісив бутси на цвях і став тренером юних талантів клубу.
Можна було б лише тішитися за Олега Ящука, уродженця незаможної сільської сім’ї, який досягнув таких футбольних висот. Яким же було здивування, коли з’явилися світлини, на яких тренер Ящук і двоє юних хлопців, зодягнених у футболки санкт-петербурзького «Зеніта» із логотипом «Газпрому» на грудях. Ящук не нахвалиться, що працевлаштував цих двох бельгійців у москвинський клуб, що виховав для «Зеніта» потенційних гравців основного складу. Іншим, зокрема, що «Газпром» є одним із кривавих спонсорів українського-московської війни, тренер із подвійним українсько-бельгійським громадянством не переймається. Що йому тисячі українських життів, які забрала Московія? Він хизується вдалим трансфером. Та ще й за виховання гравців одержить від москалів свої «тридцять срібняків». Прикро, адже сумний список українських спортсменів-«яничарів» поповнився черговим персонажем, для якого гроші не пахнуть, спорт поза політикою чи таке інше. Не важить, яким виправданням прикриватиметься Ящук. Чин його ганебний і з ним йому далі жити. Очевидно, не обійшлося без Анатолія Тимощука, колишнього гравця збірної України, який нині працює у клубній структурі «Зеніта». Тимощук опустився до того, що ставить до пам’ятника «освободітєлям» квіти із георгієвською стрічкою. За цей клуб нині виступає й колишній гравець донецького «Шахтаря» та збірної України Ярослав Ракицький. Після його від’їзду до Московії тренерський штаб національної команди України втратив зацікавлення щодо послуг цього оборонця. Ракицький – один із найвідоміших «сєпарів» українського футболу. Він ніколи не співав національний славень, заявляв, що зі шкільних років знає Бандеру як злочинця і таке інше. То ж не великий подив викликав його трансфер у «Зеніт».
Майже рік тому увагу привернула світлина з Тимощуком, Ракицьким та колишнім прес-аташе донецького «Шахтаря» Русланом Мармазовим, який відкрито підтримав московську агресію, виокремився багатьма ворожими щодо України заявами і втік у Московію.
Окрім Ящука сумної слави набув й інший виходець із Тернопільщини. На Всесвітніх іграх з-поміж військових, які відбувалися в китайському Ушані, борець вільного стилю Василь Шуптар із Теребовлі поступився у фіналі такому собі Рашидову, який репрезентував Московію. Під час вручення медалей, на п’єдесталі, Шуптар міцно обійнявся із своїм кривдником. У той же час борці із Туреччини та Китаю, які вибороли бронзові нагороди, не обіймалися. Напевне, Шуптар забув, що Збройні сили України, які він представляє, понад шість років стримують московську агресію на Донбасі.
Негідно вчинила й українська збірна з бойового самбо, хоч і перемогла у командному заліку на світовій першості серед юнаків, яка відбувалася у москвинській Твері. У цих змаганнях брали участь спортсмени із так званої ДНР! А нагороджували переможців особи, вдягнені у форму «енкаведистів»! Ось такої! Тут очевидна провокація. Та ще й на рівні нинішніх можновладців. Відправляти спортсменів на турнір в Московію – означає зневажати свою країну, пам’ять героїв, кров яких пролилася від рук московітів. Також треба зважити на той факт, що самбо («самооборона без оружжя»), як вид спорту виник у тридцятих роках минулого століття в Совєтському Союзі. Зробили це на противагу японському дзюдо. То ж логічним було б припинення існування в Україні цього кремлівського виду спорту, а не відправляти юних українців на змагання в Московію.
Минулого тижня у Гран-прі Москви брала участь національна команда України з художньої гімнастики. Віце-президент Федерації гімнастики України та головний тренер збірної Ірина Дерюгіна стверджує, що турнір дав нагоду українським спортсменкам «максимально взяти участь у відборі на Олімпіаду-2020». Вона передчуває, що команда гідно виступить в Токіо. Відтак, головне завдання використовувати кожну нагоду для підготовки. Ця Дерюгіна навіть у думці не має, що найгідніше – не перемога, не золоті нагороди Олімпійських ігор, а повага до Батьківщини, до співвітчизників, зокрема тих, які віддали життя за Україну, врешті, до себе самої. Навіть усі медалі найвищого ґатунку, здобуті в усіх видах спорту, не переважать одного українського життя. Бо це всього лише спорт!
Треба нагадати, що окрім московського буде ще чотири гран-прі, у тому числі і в Києві. Отже, великої втрати у підготовці українських гімнасток не було б, якщо б вони не виступали на турнірі в Московії, який відбувався впродовж трьох днів. Найбільшим фарсом виглядає заява Дерюгіної, що «участь українських гімнасток на змаганнях у Москві підвищує рейтинг України».
Натомість, українські саночники відмовилися від поїздки на чемпіонат світу в Сочі, який відбуватиметься 14-16 лютого. Виконавчий директор Федерації санного спорту Росії Станіслав Тюрін сказав, що від України не надійшла заявка на участь. Прикметно, що так само вчинила й Канада. Тюріну важко пояснити, «чим викликана відмова української федерації».
Відомий вислів гласить: «Дід без дива не живе». Це про український бокс. Щоразу з конопель вискочить якийсь Пилип. Усик, Гвоздик, Ломаченко… Усі вони не вбачають у москалях ворогів. Черговим став Денис Берінчик, який поширив у соціальній мережі світлину з тренером. На ній Берінчик в одязі з написом «Москва 1980». Після чисельних обурень спортсмен заявив, що «не підтримує Росію, але йому подобалось, що Олімпіада в 1980 році відбувалася у Радянському Союзі». Дивно. Схоже, і на цього боксера починають впливати пропущені під час поєдинків удари в голову…
Очевидно, українські спортивні федерації не єдині у ставленні до Московії, нема чіткого положення щодо відмови брати участь у змаганнях на теренах ворога. Керуються сумно відомим висловом: «Какая разніца?».
А різниця ця ж велика! І вельми!
Григорій Жибак
