Хтось збирає пожертви та закуповує обладнання, техніку й амуніцію, хтось ремонтує автотранспорт, хтось жертвує кошти, хтось використовує зв‘язки, можливості та уміння і намагається змінити армію на краще зсередини, хтось не цурається крові і бруду, і власними руками рятує людей на передовій, хтось бере в руки зброю і сам йде на фронт, власноруч виганяти загарбника й боронити країну. В цей день, 5 грудня, ми вшановуємо волонтерів — людей, значною мірою завдяки яким Україна існує і посьогодні — попри війну, попри усі зусилля східного сусіда, спрямовані на фізичне знищення нашої державності та більшості українців.
На цих фото — яскрава ілюстрація волонтерської діяльності. Той момент, коли поєднання зусиль бійців та волонтерів рятує життя. Це фоторепортаж із Донецького аеропорту, 17 січня 2015-го року авторства Анастасії Берези, кореспондента ІА «Новое время» — в той день українські бійці пробили і утримували коридор, аби вивести з оточення 126 побратимів. Ворог навалився на них усією смертоносною міццю, українських вояків буквально завалювали мінами.
Тоді на місці подій був лише один військовий лікар — звісно ж, його присутності фізично не вистачало, аби допомогти усім пораненим. Постраждалих бійців витягували з-під ворожого вогню, надавали першу медичну допомогу та транспортували у найближчі шпиталі. Робили все, що могли: процес порятунку організували і проводили спільними зусиллями самих бійців та волонтерів: волонтера-парамедика Ольги Башей; волонтера, який «лупає скелю» армійської бюрократії зсередини, нині радника Президента та помічника Міністра оборони Юрія Бірюкова та волонтерки, офіцера ЗСУ за контрактом, нині помічниці Міністра оборони й Очільника Генштабу Тетяни Ричкової.
Ми звернули увагу на фоторепортаж не лише тому, що він засвідчує героїзм простих зовні людей. На кількох фото — порятунок чоловіка, який добре відомий і нам, волонтерам «People’s Project». Якби не зусилля рятівників-волонтерів – певні, чоловік би просто не вижив. Це Віталій, який нині проходить лікування у рамках проекту «Біотех-реабілітація поранених». У військових шпиталях стан Віталія стабілізували. Та коли мова зайшла про ноги — постало питання негайної ампутації.
Лише клітинні технології дали Віталію надію на одужання. Травми страшні, тож лікування тяжке і тривале, лікарі долають не лише наслідки поранення, а і ускладнення. Та надія є — зусилля людей, які врятували Віталія від загибелі, лікарів, які докладають усіх сил, аби чоловік знову пішов на власних двох, і кожного з вас — хто жертвує кошти на лікування захисника, дають свої результати.
Давайте ж і далі усі разом хоч трішечки залишатися волонтерами. Добрі справи робити легко й приємно: тож і далі закликаємо про допомогу у найактуальніших потребах. Тільки разом, тільки спільними зусиллями ми не лише виживемо, а і переможемо у цій боротьбі.
