Репортаж журналістів португальського видання «Expresso» Бернардо Мендонса та Тіяґо Міранда, які супроводжували гуманітарну допомогу передану українською громадою в Португалії для України.
Павло Садоха проїхав минулого місяця через всю Європу на швидкій з гуманітарною місією в Україну, де народився. Ми супроводили його в цій довгій дорозі з Лісабону до зони конфлікту на Сході України.
“Паспорти!”, голос правоохоронців на світанку. Двоє польських поліцейських взяли наші документи і наказують вийти з бусика для перевірки, що ми веземо. Жінка-прикордонник з великими червоними нігтями розглядає наш багаж і просить відкрити коробки, якими забита доверху швидка допомога. “Починається театр”, коментує Павло, герой цієї історії. Ми зупинилися біля лінії, що розмежовує Польщу і Україну, неподалік Перемишля. Вже три дні, як ми виїхали з Лісабону на старенькій швидкий машині до Маріуполя і ще ніразу не зупинялися на нічліг. Нога постійно на акселераторі. День і ніч, без зупинок. Немає часу на зволікання у цій місії. Павло Садоха, 45 років, президент Спілки українців у Португалії, економіст за фахом, вже 14 років проживає у Лісабоні. Раніше пообіцяв доставити цю швидку в один з добровольчих батальйонів біля Маріуполя (портове місто на Сході України), що переживає зараз постійну загрозу вторгнення проросійських і російських військ. Ситуація дуже тривожна і кожного дня з’являються новини про вбитих та поранених на лінії розмежування, яка постійно обстрілюється. На цю швидку чекають добровольці з Правого сектора, щоб використовувати її для евакуації бійців з полю бою. Добровольчі батальйони Правого сектора останні, що не інтегрувалися в систему збройних сил, чи інших офіційних мілітарних структур України, тож не отримують жодної допомоги від уряду.
За тиждень до від’їзду, отець Ілья, поблагословив та окропив святою водою цю швидку біля церкви Святого Юрія (São Jorge de Arroios) в присутності української громади. Незважаючи на економічну кризу, яка зараз переживається в Португалії, бажання допомогти своїм, в Україні, гарантувало досить оперативне зібрання 2500€ на купівлю, ремонт і дорогу для швидкої допомоги.
Але, ще перед Маріуполем, Павло має доставити в Київ десяток ящиків з новим та вживаним одягом, взуттям та теплими речами, що повністю заповнили швидку. Це допомога, завантажена друзями Павла в Мадриді, де ми вперше трохи довше зупинилися. Це все для однієї інституції в Україні, що опікується біженцями з Криму, Донецька та Луганська, територіях контрольованих сепаратистами. За офіційними даними із захоплених територій виїхало понад 1200 тис. чоловік, які покинули свої домівки і знайшли притулок по всій Україні. По дорозі, Павло, ще хоче встигнути у Львові привітати свою маму з 75-ти річчям.
Ми приєднуємося до цієї подорожі, щоб через власні очі зрозуміти країну, де триває війна, яку офіційно не визнають війною, незважаючи на постійні атаки кремлівських військ. Як також, хочемо зрозуміти мотивацію цього чоловіка, що протягом останніх двох років перетинає самостійно всю Європу, щоб ризикуючи, доставляти співвітчизникам гуманітарну допомогу в зону конфлікту. Кожен з нас проводить час у тісноті, між ящиками в кузові швидкої.
Перетин кордону став найкритичніший моментом нашої подорожі. Павло нервує. Пояснює план. “Театр є таким: маємо показати, що авто поломане і його привозять в Україну для розборки на автозапчастини. За нами має приїхати лавета з української сторони. В інший спосіб, застрягнемо тут надовго, або змушені будемо заплатити податок для України. Це десь, в три рази більше, ніж коштує саме авто”, тихо говорить він. Це одна з проблем країни, що не приготовлена до стану війни, в якій перебуває. І гуманітарна допомога ззовні, що призначена для добровольців, проходить складні бюрократичні перепони. Згадується, що власне ці добровольці з Правого сектора довели до перемоги Революцію на Майдані у 2013 році і стали одні з перших на захист Батьківщини, коли офіційний Київ, ще не був готовий на початку війни до протидії російській агресії. До цього часу, їхній легальний статус так і не вирішений, як це відбулося з іншими добровольчими батальйонами. Поряд з тим, що чисельність українського війська з початку війни зросла із 6-ти до 60-ти тисяч солдат, за даними Міністерства оборони.
Лице діаспори.
Павло є в деякій мірі лицем більш, ніж 38-ми тисячної української діаспори в Португалії і 20-ти мільйонів українців розкиданих по всьому світу, що стараються зараз щось зробити для своєї Батьківщини і для своїх.
Павло відкриває капот Ford Transit на нейтральній полосі ніби анoнсуючи якусь поломку і ми чекаємо на Юрія, що має за нами приїхати і перевести на українській бік кордону. Чоловік прибуває на узгоджену годину, але прикордонники не дозволяють йому нас забрати і він змушений перетинати кордон та проходити всю процедуру з польського кордону. З боку України величезна черга. Туристи, чи просто люд, що їде за продуктами в Польщу, де на деякі товари дешевші ціни. Швидко Юрій не проїде. “Ці театри, це ідіотизм. Всі розуміють для якої цілі ми веземо цю швидку. Стільки проблем, щоб її перевезти, а насправді вона може і не пережити два-три бойових виїзди. Транспорт дуже вразливий для сучасних систем артилерії…” Біля нас проїжджає якийсь старий шрот керований вусатим дядьком, забитий доверху якимсь товаром. Павло усміхається. “Цей точно везе якусь контрабанду. Такі старі шроти використовують для лівих схем, наприклад, сигарет, що набагато дешевші в Україні. Якщо їх викриють, то конфіскують транспорт, але такий баняк і не шкода. ”
Наше чекання продовжилось 4 години під палючим сонцем і тільки маленька тінь від авто трохи нас захищала від перегріву. Раптово, серед цього хаосу машин і нестерпного чекання невідомого, хтось крикнув “Вогонь!”. Один з бусиків, що стояв на біля боксу для огляду почав виділяти з під капота інтенсивний та їдкий дим. До нього почали збігатися чоловіки з вогнегасниками та відрами з водою. Повний конфуз. Цей бусик вже своє відїздив. Два підозрілих типи з виглядом “Дюпон – Дюпон від ТіньТінь” (герої мультику про детективів, які завжди були однаково одягнуті), п,оявляються в зоні митного контролю. Їхні сорочки защіпнуті до комірця, незважаючи на нестерпну спеку. Під рукою “барсетка”, що не виглядає так по-чоловічому, як це вони собі напевне уявляють і чорні окуляри, щоб їх ніхто не впізнав. «Це СБУшники», коментує Павло. На митниці починається якийсь рух і через 15 хвилин ми отримуємо “зелене світло”. Наш супровідник, Юрій, командує “По конях!”. Павло з полегшенням здихає і каже, що це навіть швидше, ніж він сподівався. “Минулого разу я прочекав на кордоні 18 годин з бусиком для іншого добровольчого батальйону. Відчував якусь безвихідь. Справа дійшла до депутатів українського парламенту і лише тоді вирішилася.
На наступній, після кордону заправці ми знімаємо швидку з лавети. Павло платить водієві 50€ за оренду лавети. Тут нас зустрічають два представники Правого сектору: Юрій та Андрій. П’ємо каву і вони коментують, що ця швидка є компактною і ідеально підходить для бойових умов. Домовляємося про подальші дії і вирушаємо до Львова, міста де народився Павло і до якого залишається година подорожі. По дорозі бачимо безліч будинків пофарбованих в жовто-блакитні кольори, національного прапору України. “Це все, внаслідок патріотично підняття після перемоги Євромайдану. Люди хочуть показати свою гордість за країну і повагу до тих, хто захищає зараз від агресора”. Будиночки, сади та поля виглядають якось хаотично і закинуті у порівнянні з краєвидами, які ми зустрічали в Піренеях, Франції та Німеччині, або навіть в Польщі, де все виглядає ніби намальоване невидимим акуратним олівцем. Все це, ми спостерігали подорожуючи національними дорогами, зекономивши майже 300€ на платних дорогах у Франції.
Дорогою до Львова, Павло розповідає, що ця місія є також вшануванням геройського вчинку 36-ти річного Руслана Ігнатолі, який жив у Португалії, працював геологом і пішов минулого року добровольцем в Правий сектор захищати Україну. Це та організація, куди ми і веземо швидку. “Він загинув у Мукачевській трагедії у протистоянні з місцевою мафією. Невідомо хто вистрелив в нього, але це точно не були ті, хто хоче бачити Україну вільною і некорупційною”.
Павло добре інформований, що пише про Правий сектор міжнародна преса. “Дехто вважає нас неонацистами, ультранаціоналістами, чи ультраправими. Я допомагаю Правому сектору, бо вони реально захищають мою Батьківщину від російської агресії. В середовищі українських мігрантів ПС дуже популярний, ще з часів Майдану і тепер, у війні проти Путіна”.
Павло керує автом в такій самій позі відпочинку, як і протягом всієї подорожі: тільки права нога на акселераторі, сидячи на лівій, як в позі йога.” Ближче до Львова серце починає битися сильніше. «Це моя земля». Приїжджаємо до центру Львова і вражаємося його красою. Є ті, хто називає Львів “малим Парижем”. У нас кладається враження, що ми попали в найгарніше місце Центральної Європи. Архітектура міста нагадує про довгу історію, зокрема у складі Австро-Венгерської імперії. У 1998 році Львів отримав спеціальний статус світової спадщини від UNESCO. Не менш важливішим є те, що місто вражає особливою красою жінок.
Керуючи бусиком, Павло коментує: “Тут, у цьому будинку, я познайомився з однією чарівною журналісткою в яку закохався”. Трохи далі: “А тут проживала моя перша дівчина”. Усміхаючись, продовжує: “Я був дуже щасливий у цьому місті. В молодості викурив все, що можна було викурити і випив все, що можна було випити. Я був у постійному русі”.
Під’їзджаємо до сірих блоків будинків. Тут Павло виріс. “Перший раз прибуваю до дому в швидкій”. Виходить з бусика та забирає подорожню валізу і сумки з подарунками для рідних. На виході з ліфта, мама Наталя, біжить обняти сина. Емоції переповнюють. Ця сцена не потребує жодного пояснення. За нею вже біжить 9-ти річна племінниця Марія, біля дверей зустрічає сестра Катерина та батько Олексій. Марія відразу розпаковує свої подарунки. Голубі тона одягу, так, як вона й просила. Радо все міряє. Мати Павла відразу запрошує нас до столу спробувати росіл, приготовлений батьком. В такій атмосфері не відмовиш від запрошення.
День народження.
Всі за столом. Розповідаються новини. “Це, що відбувається в Україні – сумно. Вже всі звикли чути щоденні новини про вбитих українських вояків. Російська пропаганда говорить стільки брехні про нас. За їхньою версією ми нацисти. Нацизм, це ідеологія дуже екстремальна і скерована проти інших націй. Це не наша ідея. Ми, націоналісти. Ми захищаємо свою землю від агресора”, пояснює батько, пенсіонер, колишній юрист, який пригощає нас червоним вином Кагор. Щоб змінити тему мати сідає за фортепіано і вправно виконує іспанську “Бесса ми мучо”, відоме танго та слідом популярну українську пісню “Плакуча гітара”. Марія з гордістю дивиться на бабцю. Дідусь мовчки про щось думає. Це момент рідкої життєвої краси. Як у фільмі. На стіні картини з квітами та краєвидами.
Павло вийшов. Він з сестрою і швагром біля хворого племінника, якого також звати Павло. У нього важка дифіцієнція з дитинства. Це заради нього він виїхав у 2001 році. Бувший чоловік сетри покинув їх і їй потрібна була допомога. Павло вирішив поїхати в Португалію, де вже працював його кращий товариш дитинства. “Батьки навчили нас допомагати. Це філософія життя. Звичайно було важко. Психологічно емігрувати, це тажкий стрес. Залишити все і поїхати в невідомість. В країну, мови якої не знаєш”. Павло залишив престижну роботу в банку і закотивши рукави поїхав допомагати родині. Спочатку в ресторані, потім на будові. Пізніше, адаптувавшись, влаштувався економістом на парфумерну фірму.
Сьогодні живе з дружиною, португалкою, що працює вихователем в дитячому садочку. Так швидко він вже не повернеться до Львова. “Найбільша проблема мігранта, що він ніби застряє між двома життями. Але я назавжди залишуся українцем”. Наступного дня мати задула свічки. Павло подарував їй великий букет червоних троянд, але вечером, ще пішов зустрітися з друзями.
Вночі ми рушили до Київ (540 км). Лише прибули до столиці, Павло відразу давав прес-конференцію про свою місію. Відразу по тому, поїхали відвозити ящики з гуманітарною допомогою в українську православну церкву. Нас зустрічає отець Валерій, поважний чоловік з сивою бородою та блакитними очима з великим позолоченим хрестом на грудях. “Дуже дякуємо за допомогу. Ця війна – велика біль для нашої країни. Агресор дуже вправно затуманив голови людям на Сході. Декілька днів тому, до мене звернувся за допомогою біженець з Криму. Тут він боїться говорити російською, якою переважна більшість українців говорить на Сході. Він переконаний, що за російську він буде переслідуваний. Це повна дурня. Ми не маємо нічого проти людей, які говорять російською, чи проти росіян, але так, проти Путінської агресії”. Перша частина місії виконана.
В Києві до нас приєднується голова Української Всесвітньої Координаційної Ради – Михайло Ратушний, що зупроводжуватиме нас до Маріуполя. Міста на кордоні з Росією. Дорога в 780 км. Перед від’їздом забираємо акредитаційні картки в Міністерстві оборони, що дадуть нам право перебувати в зоні АТО. Протягом всієї дороги – краєвиди з соняшниками, що губляться за горизонтом. Вночі, прокидаємося від зупинки. Поліцейський патруль доводить, що ми проїхали на червоне світло. Михайло наполягає, що це не так! Його ораторські навики стають у пригоді. Нас відпускають.
Вже зранку минаємо автівку з пробитим колесом. Це і не дивно, бо стан доріг такий, що важко викручуватися між вибоїнами. Через задні дверцята в нашу швидку залазить пан Василь з пробитим колесом. Запах не обманює. Вже була чарка зранку. Далі проїжджаємо через блок-пости, на одному з яких, нас просять підвести озброєного солдата. Нам по дорозі. Хлопця звати Олег. Йому 23 роки і він військовий ЗСУ. В одній руці сигарета і запальничка. Вдома у нього залишилася жінка і дві дитини. Більшість часу він мовчить. Але мало що говорить, відразу пояснює все: “Не маю сподівання на щось добре. Ця війна не потрібна була нікому”, опускає очі.
О 9-й зранку прибуваємо на базу Правого сектора, неподалік Маріуполя. Тут передаємо швидку комбату, якого звуть “Червень”. «Бусик буде перефарбований в брудно-зелений колір, щоб можна було ховатися в лісосмузі. Не варта показувати, що це швидка, бо ворог не дотримується жодних правил і міжнародних конвенцій. З кольорами швидкої він тільки буде кращою ціллю для влучення. Потребуємо більше допомоги: як транспорту, так і зброї. Тільки в Широкіно за 20 км звідси маємо чотири бригади, що стоять на лінії вогню. Ситуація дуже складна. Але, ще більше нас хвилює політика власного уряду. Місяць тому я поховав мого заступника. Підірвався на міні. Маю мало сподівань, що Захід нам чимось допоможе у цій війні. Ми є лише пішаками у брудній грі, між Росією та Заходом”. Павло бажає йому щастя.
Ми в дорозі до села, що напередодні зазнало бомбардувань. Всі мовчать. На місці чути зойки та нарікання сельчан. Видно, як Павлу «в горлі став комок». Вже планує наступну місію. Місія не врятувала країну, але до Португалії він повертається з почуттям, що хоч щось зробив для України.
