Законопроект народних депутатів України С.Ківалова та В.Колесніченка «Про засади державної мовної політики» спрямований на підрив статусу української мови як державної та її витіснення з ужитку в усіх сферах публічного життя в більшості областей України.
Більшість його ключових положень в своїй основі явно суперечать Конституції України, рішенню Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 у справі про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України та ґрунтуються на свавільному тлумаченні Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов. Спроби запровадження в Україні статусу мов і порядку їх застосування, не передбачених ст. 10 Конституції України, слід кваліфікувати як зазіхання на засади конституційного ладу України.
В разі ухвалення і втілення у життя цього законопроекту ще більшого масштабу набудуть порушення мовних прав українців та представників інших національних меншин України, може розпочатися процес її федералізації, виникне серйозна загроза цілісності держави.
Одне з ключових положень законопроекту передбачає застосування заходів, спрямованих на використання регіональних мов або мов меншин, за наявності 10 відсотків носіїв регіональної мови на певній території (п. 3 статті 7). Однак критерій визначення кількості носіїв регіональних мов є довільним. Такого критерію немає в жодному міжнародно-правовому акті. Це зроблено з однією метою – забезпечити використання переважно російської мови поряд або замість української як державної на більшій частині території України.
Така кількісна «процедура» порушує права більшості мовців, для яких не буде реалізовано їхнє право визнавати себе і бути одномовними, зберігаючи власну ідентичність. Зокрема, це стосується норми обов’язкового вивчення двох мов у закладах освіти всіх рівнів (п. 7 статті 20). Крім того, право на освіту будь-якою регіональною мовою навряд чи може бути реалізоване на рівні вищої освіти (п. 2 статті 20). Напевне, цей пункт законопроекту стосується передусім російської мови. Якщо ж ні, то він суттєво обмежує реальні права представників більшості національних меншин, мови яких на сьогодні не мають достатньої комунікативної потужності для здобуття ними вищої освіти.
Попри декларації про рівні права всіх мовців, «недопущення привілеїв чи обмежень за мовними ознаками» (пп. 1, п.2 статті 5) законопроект закладає норму про функціональну нерівність мов, відповідно до якої мови слід використовувати «з урахуванням стану кожної мови» (пп. 3, п.2 статті 5), що суперечить духові та букві «Європейської хартії регіональних або міноритарних мов», на яку покликаються автори.
Принципово неприйнятною є стаття 3 законопроекту, в якій «право мовного самовизначення» сформульоване поза контекстом статусу української мови як державної мови. Ні Конституція України, ні міжнародно-правові акти, що визначають стандарти захисту прав людини, включно з рамковою конвенцією Ради Європи про захист національних меншин та Європейською Хартією регіональних або міноритарних мов, не встановлюють право мовного самовизначення в сфері застосування державної мови. В практиці європейських держав цей принцип також відсутній.
Тверда конституційна норма «забезпечення всебічного розвитку й функціонування української мови в усіх сферах життя на всій території України» розмита положеннями про «регулювання суспільних відносин у сфері всебічного розвитку і вживання української як державної, регіональних мов або мов меншин, та інших мов, якими користується населення країни» (стаття 2). Таке «забезпечення української мови» може здійснюватися тільки «зі створенням можливості паралельного використання регіональних мов або мов меншин» (пп. 2, п.2 статті 5).
Для цього використовується «Європейська хартія регіональних або міноритарних мов». Але в Законі України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» її положення застосовуються лише до мов національних меншин в Україні, які визначені у вичерпному переліку. Судді Конституційного Суду України Дмитро Лилак і Віктор Шишкін в окремих думках (Рішення КСУ щодо конституційності частин четвертої і п’ятої статті 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (№ 17-рп/2011 від 13.12.2011 р.) підкреслили, що термін «регіональна мова» не є конституційно-правовою категорією, тому такі мови фактично не існують на території України. Йдеться тільки про «мови національних меншин». На їхню думку, будь-яке обмеження статусу української мови руйнує конституційний лад держави і суперечить національним інтересам України. Змінювання меж функціонування державної мови є змінюванням конституційного ладу України, а це право згідно з частиною третьою статті 5 Конституції України належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органом або посадовими особами.
З огляду на викладене закликаємо вас відмовитися від прийняття цього антиконституційного документа, який суперечить національним інтересам України і загрожує громадянському мирові в нашому спільному домі – Україні.
Головний редактор газети «Наша віра»,
Лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка Євген Сверстюк
Президент Українського ПЕН-центру Мирослав Маринович
Координатор програми Харківської
правозахисної групи Василь Овсієнко
Виконавчий віце-президент
Конгресу Національних Громад України Йосиф Зісельс
Голова Мистецького об’єднання «Остання барикада»,
Народний депутат України Олесь Доній
Голова Київського благодійного фонду імені
О. Гірника «Українським дітям – українське
слово», Народний депутат України Юрій Гнаткевич
Професор Національного університету
«Києво-Могилянська академія» Лариса Масенко
Професор Національного університету
«Києво-Могилянська академія», Надзвичайний
і Повноважний Посол України Володимир Василенко
Старший науковий співробітник Інституту
української мови НАН України Оксана Данилевська
Голова Київської міської організації
товариства «Меморіал» ім. В.Стуса Роман Круцик
Голова Координаційної ради з питань захисту
української мови при Київській міській
організації товариства «Меморіал» ім. В. Стуса Тарас Марусик
Народний депутат України 1-го скликання,
правозахисник Олесь Шевченко
