Україні потрібно протриматися ще мінімум 1-3 тижні.
Можливо – місяць.
І армія путіна почне сипатись. Або загальна військова мобілізація.
Але ж піхотою не навоюєш.
І тоді обиратиметься якась з можливих альтернатив.
І путін, як за соломинку – буде хапатися за можливість або встояти на Півдні України наявними силами, або говорити про «блакитні каски» миротворчих сил.
І тут буде як у тому фільмі про дона Корлеоне. Коли він повчав сина Майкла: «от хто прийде перший з пропозицією – той і зрадник».
У нашому випадку – хто перший заговорить з наших союзників про цю можливість миротворців, цей шанс – той і є найслабшою ланкою. Через того путін і буде намагатися схилити нас до миру. Точніше – до перемир’я.
Щоб залишити собі статус переможця і піти зализувати рани.
Для нового наступу.
Але, потрібно, щоб ми знали: Альтернатива ядерного удару (чи підриву АЕС) – неможлива.
Ця альтернатива неможлива через казус виконавця.
Бо якщо зараз у поплічників путіна є хоч якийсь шанс зіскочити з Титаніка – то потім його не буде.
І хіба для цього ці люди наживали статки для дітей і онуків? Щоб потім усе це забрати із собою в могилу?
Або хтось повірить, що якийсь майор захоче на втіху путіну стати камікадзе? Зірватися самому? Щоб що?
Тому ядерно-хімічний шантаж це остання карта путіна. Але це той випадок, коли у прикупі на мізері він витяг двох тузів.
Тому альтернатива – я контужений і у мене граната – це понти для не місцевих, як кажуть в Сумах і Одесі.
І ми це маємо розуміти.
Але цього не розумітимуть на Заході. І слабкодухі західні політики захочуть нас підставити, щоб досягти можливості відвести усе до ситуації 23 лютого. Плюс хоч маленька поступка. Відмова від НАТО. Публічна. Щоб росіянці зрозуміли – ми програли і принижені.
Ну а хтось із західних політиків захоче зробити із себе нових миротворців.
Дякувати Богу – в Українді 5-та колона опустила голову і сховалася до “кращих” часів. Які вже ніколи для них не настануть. 5-та колона ще є на Заході.
А у нас вже не має з росіянами спільних перемог.
А є лише війна. Яка поділила не нас із путіним. А нас з росіянами.
І вони, дурні, не розуміють, що путін готовий кинути бомбу на Дніпро чи Харків – прекрасно знаючи, що пекельну хмару понесе на Вороніж і Брянськ. Чи в Чечню.
Але рускім пофігу. Їх улюблена пісня:
– но толька нам нужна адна пабєда, адна на всєх ми за ценой нє пастаім.
У воронежі так і співатимуть. Але конкретний майор – не ризикне зірвати себе і світ. Бо думатиме про власних дітей і власне життя.
Я сподіваюся, на Заході вже зрозуміли, що 24 лютого почалася не російсько-українська війна. А Третя світова.
