5 липня виповнюється 40 років з дня відходу у вічність ідеолога українського націоналізму, Голови ОУН (б), Президента Антибольшевицького Блоку Народів, Голови українського державного правління Ярослава Стецька.
Все його життя було присвячене служінню Україні та боротьбі за її звільнення. Його політична та публіцистична діяльність залишили яскравий слід в історії національно-визвольної боротьби та справили великий вплив на розвиток націоналістичної ідеології та руху.
Вшановуючи його світлу пам’ять, пропонуємо увазі читачів промову Ярослава Стецька на судовому процесі проти членів ОУН у Львові в 1936 році.
Ред.
Підс. Стецько: Хочу заявитися відносно моєї діяльности в ОУН, яку подав п. прокурор.
Тому кілька тижнів, як станув я тут перед судом, я зовсім добровільно сказав, що належу до ОУН, зовсім добровільно сказав, що я працював в ідеологічнім рефераті, як його провідник, був редактором «Бюлетеню», офіційного органу Крайової Екзекутиви ОУН, редактором виховно-вишкільних органів української молоді «Юнак» і «Юнацтво». Я подав, що я в слідстві мовчав, бо уважав за відповідне мовчати. Я знаю правду, але не знаю вимушеної правди. Тут я заявив, що належу до ОУН, бо вважав за відповідне так поступити. Прокурор, оцінюючи мою діяльність в ОУН, сказав, ось що: «Підс. Стецько в своїй публіцистичній діяльності затроював душі української суспільности, зокрема української молоді». Хочу сказати, чи те, що я писав і друкував, як головний редактор усіх нелегальних видань, так і в легальних націоналістичних часописах, чи це можна оцінювати так, як оцінив прокурор?
Мій оборонець проф. Старосольський поставив внесення допустити доказ із тих статей, які я писав. Прокурор спротивився, але рівночасно оцінив те, що я писав, як таке, що ним я затруював душі української суспільности.
Я писав на теми ідеологічно-суспільні, на теми політичні, на теми етики й іншого роду. У своїх працях публіцистичних я видвигав ось що: оцінюючи нинішню ситуацію взагалі і дійсність, яка існує в українському суспільстві і на українських землях, поставив я тези такого порядку: – сьогоднішній сенс життя узмістовлюється в тому, що ідеалом людини, який мусить перейти в життя, як не нині, то в майбутньому, що тим ідеалом органічним, який має виповнити ввесь зміст життя людини, є ідеал національно-суспільний. Національно-суспільну працю не трактую як заслугу окремих людей, але як обов’язок кожної людини. Я тверджу, що досьогоднішня оцінка, наче б суспільна діяльність є позитивним «ухилом» від засадничого егоїстичного змісту життя – мусить перейти до архіву. Усім змислом життя має бути національно-суспільний ідеал. Вияви егоїстичного елементу в суспільному житті мають стати щонайвище негативним ухилом від національно-суспільного ідеалу життя кожної одиниці. Цього не можна оцінити, як затруювання душ суспільности. Якби хтось серед польського народу проголосив того роду ідею, то цілком певно прокурор не мав би відваги так її оцінити.
Мій оборонець проф. Старосольський заявив, що я зокрема розглядав соціяльний зміст українського націоналізму. Як редактор «Бюлетеню» і як редактор «Юнака», видаваних для молоді, я містив в них між іншими статті про соціяльний зміст українського націоналізму.
При оцінці розв’язки соціяльного питання можна узмістовити його в чотирьох точках, які я, як ідеолог українського націоналізму, видвигав: момент національний, момент проти- і безклясовий, момент етичний, і момент праці. Я твердив, що єдино праця рішає про вартість людини, і що єдино суспільна справедливість може бути критерієм у вирішуванні соціяльної проблеми. Я твердив, що єдино в національних рамках кожна одиниця може знайти сенс життя. Я висунув при цьому у розв’язці економічного питання тезу, що вимогою соціяльної справедливости є передання без викупу землі – усіх без різниці поміщиків – у власність українського селянства та копалень у власність українського робітництва, передання без викупу землі з московських колективів у власність українського селянина; те саме стосується фабрик і копалень на східньо-українських землях. Це одна з найважливіших точок справи розв’язки української соціяльної проблеми. Я видвигнув ідею нового суспільного порядку. Тим новим суспільним порядком має бути ідея солідаризму професій, не кляс в економічному розумінні, бо українська суспільність є безклясовою суспільністю людей праці.
Чи того роду думки й ідеї можна назвати затруюванням душ української суспільности й молоді?
Далі, я висунув у своїй діяльності тезу, що Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкруги якого повинні зосереджуватися змагання інших поневолених народів, що Україна має бути їх ідейним і моральним провідником у їхніх визвольних змаганнях.
Дальше, призадумуючись над долею цілого українського народу, я підкреслював соборність ідейну, психологічну й моральну, і соборність політичних змагань. Чи це можна назвати затруюванням душ української суспільности й молоді?
На запит проф. д-ра Старосольського я сказав, що писав і про українське право, про те, чи право бездержавного народу існує і чи обов’язує членів його, чи ні. Я прийшов до висновку, що воно існує. Бо тверджу, що право існує тоді, коли його психологічно й морально визнають члени даної суспільности. Визнаю, що істотним правом є признавання його даною суспільністю. Не є суттєвим моментом права примус, фізична сила. Цим мотивом керуючись, я, з правного й ідейного огляду, робив те, що робив.
Я виконував мій обов’язок, який мені диктувала приналежність до української суспільности. Я визнаю, що українська держава існує, існує потенціяльно в серцях українського народу. Не існує поки що реально, але існує морально, існує і правно в наших душах. Змислом мойого цілого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна Соборна, Україна без холопа і без пана. Я вірю в перемогу, я вірю так сильно, що можна вмерти. З цього шляху мене не заверне ніщо, ані тортури, ані пекло тюрем, ані смерть…
Предсідник: Маєте себе боронити, а не обвинувачувати.
Стецько: Це моє останнє слово до українського народу з цієї залі.
«Визвольний Шлях», Лондон 1951, ч. 6 (45), стор. 8-10
