Іван «Пайташ» Патриляк, військовослужбовець 1-го корпусу НГУ «Азов», доктор історичних наук, професор. Євген Коновалець. Колаж: Софія Віннік-Галузинська
У Нідерландах завершилася ексгумація останків полковника армії УНР Євгена Коновальця. Через 88 років після вбивства діяча його прах перепоховають на Національному військовому меморіальному кладовищі в Києві.
Євген Коновалець — один з ідеологів українського націоналізму, він мав значний вплив і на своїх сучасників, і на майбутні покоління, які продовжували боротьбу за Україну. Його слова «У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю» стали гаслом 1-го корпусу Нацгвардії «Азов».
Коновалець був засновником Української військової організації (УВО), а також першим головою Організації українських націоналістів (ОУН). І навіть в еміграції продовжував боротьбу за українську державність.
Загинув Євген Коновалець у Роттердамі 23 травня 1938 року, де він зустрівся з (як він вважав) представником радянського підпілля Павлусем Валюхом. Пізніше виявиться, що це був агент НКВС Павло Судоплатов. Він передав Коновальцю вибухівку, замасковану під коробку цукерок з українським орнаментом. Вона здетонувала після того, як її перевернули в горизонтальне положення.
Суспільне Культура поговорило з доктором історичних наук, професором та військовослужбовцем 1-го корпусу Національної гвардії «Азов» Іваном (Пайташем) Патриляком про те, чому це повернення є не просто символічним жестом, у чому феномен лідерства Коновальця та як його ідеї продовжують жити в сучасній боротьбі.
Якщо пояснювати просто — у чому головний феномен Євгена Коновальця як лідера? Як йому вдавалося гуртувати навколо себе людей навіть в умовах еміграції чи полону?
Якщо ми говоримо про постать Коновальця і загалом про його значення як історичної особи на тлі такої неймовірної епохи, в якій він жив, — Перша світова війна, Перші визвольні змагання, міжвоєнний період, переддень Другої світової війни, — то його феномен полягав в тому, що він продовжував невтомно, результативно працювати й не зневірюватись у тих умовах, де більшість людей складали руки й зброю. Чи це був полон, де він організував з українських військовополонених структуру, чи це був період постполону, де він один із перших почав формувати українське військо — не просто добровільну структуру, а як справді стабільну, регулярну, професійну військову структуру і військову спільноту.
Коновалець зробив крок у невідоме, у трансформацію українського суспільства для того, щоб у майбутньому, через десятки років Україна отримала шанс вибороти собі незалежність. І майже 20 років свого життя, від 20 до 38, Коновалець присвячує переплавленню українського суспільства, трансформації народу в націю.
Чи можемо ми говорити про Коновальця як про людину, яка не лише боролася за державу, а й допомагала формувати українську національну ідентичність?
Йому належить цей знаменитий афоризм: «У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю».
Нація — це природне політичне явище, коли етнос починає ставити політичні вимоги та боротися за власну державу. І коли він її здобуває, нація стає державною.
Коновалець усвідомлював те, про що писала Леся Українка: «лише боротися значить жити». Тільки спільна боротьба за політичні цілі здатна трансформувати народ. Він має пережити «метаною» — це грецький богословський термін, який означає повне переродження людини, коли вона стає людиною віри.
Тому всі 20 років після Перших визвольних змагань Коновалець працював над тим, щоб переродити український народ. Організація українських націоналістів, яку він створив, мабуть, була першою в історії України політичною структурою, яка свідомо, послідовно і повністю змінила мислення, дії, настрої та поведінку цілого молодого покоління на Західній Україні та в еміграції у 30-х роках минулого століття.
Це те, чого нам зараз дуже не вистачає. Ми маємо 35 років втраченого в Україні часу. Ми чомусь думаємо, що якщо хтось десь прочитає одну лекцію, із кимось поговорить, епізодично якась громадська чи приватна ініціатива щось зробить або хтось зніме один фільм — то ми вже побудуємо націю. Ні. Нації розбудовуються за програмою. Недаремно друкований орган ОУН так і називався — «Розбудова нації».
Термін «націоналізм», який сповідував Коновалець, часто викривляється ворожою пропагандою або сприймається неоднозначно. Як сьогодні пояснити суть націоналізму Коновальця і чим він відрізняється від сучасних ідеологій?
Ідея — це думка, задум. Ще з платонівської філософії ми знаємо про світ ідей і світ речей: щоб фізично з’явився стілець, спочатку в когось має з’явитися думка його зробити.
Ідеологія — це світогляд, у центрі якого завжди є певний стрижень. Якщо ми говоримо про релігійний світогляд, то в його центрі стоїть Бог або кілька богів, залежно від релігії. А коли йдеться про націоналістичну ідеологію, таким стрижнем є нація, де кожен індивід — це частина спільноти. Нація — це своєрідна містична, уявна єдність людей. Адже ми не можемо фізично її торкнутися чи побачити, ми можемо її лише осягнути.
Для націоналіста нація завжди перебуває в центрі світогляду. Усе, що людина робить у своєму житті, вона має звіряти: чи це добре для нації, чи погано? Скріплює це її чи, навпаки, розриває? Націоналізм стверджує, що індивід найкраще самореалізується через націю, а нація — через створення власної держави.
Саме цього зараз бракує нашим сучасним елітам — економічним, політичним, військовим чи культурним. Їм не вистачає розуміння, що діяти треба не заради власної кишені, партії чи родини, а заради нації. Тільки тоді у виграші буде і спільнота, і вони самі.
Націоналізм — це коли кожен, від двірника до президента, дбає насамперед про добробут спільноти. Бо якщо добре всім, то буде добре й мені. А якщо погано всім, то рано чи пізно я опинюся серед тих, кому теж погано. Ось у чому суть націоналізму, який сповідував Коновалець.
Слова Коновальця про те, що в боротьбі народ перетворюється на націю, стали офіційним гаслом корпусу «Азов». Що ще з його військового підходу чи принципів перейняли сучасні українські підрозділи?
Між 1917 і 1921 роками українські політики та військові діячі дуже часто не підіймалися вище свого партійного чи регіонального інтересу. Якщо прем’єр-міністр належав до іншої партії, ніж якийсь отаман чи генерал, це могло закінчитися тим, що військовий просто кидав фронт, переходив на бік противника або вимагав зміни уряду.
Коновалець же розумів, що для нації держава — це найважливіший інструмент. Тому він казав, що для Січових стрільців немає різниці, до якої партії належить уряд — головне зберегти державу. Сьогодні в «Азові» наголошують на тому самому. Пріоритетом є збереження держави, бо без неї нація просто не зможе себе реалізувати.
Відомо, що Коновалець опікувався культурними ініціативами. Чому його постать є важливою саме для української культури, а не лише в контексті військової історії та політики пам’яті?
Визначні діячі так званої Празької школи — Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олена Теліга та Олег Ольжич — створили літературу колосальну і за своїм змістом, і за енергетичним зарядом. Це були прекрасні автори, які стрімко увірвалися в український культурний простір у 20–30-х роках минулого століття.
Значною мірою саме за підтримки УВО, а згодом ОУН, існував «Літературно-науковий вісник». І хоча формально він їм не належав, саме на його сторінках розгорталися найважливіші дискусії та пошуки ідей для трансформації українського суспільства.
Сьогодні, коли ми говоримо про те, що наше суспільство потребує подальших перетворень, цілком очевидно, що відбуваються вони саме засобами культури.
Чому нації важливо не лише знати, де спочивають її герої, а й фізично мати їхні могили у власному культурному просторі? Що змінюється для суспільства, коли діяч повертається в Україну після десятиліть за кордоном, і як практика перепоховань змінює наше сприйняття власної історії?
Є така східна мудрість, як один маленький хлопчик-онук питає діда: «Діду, коли ти помреш?» і дід йому каже: «Я помру тоді, коли ти забудеш про мене».
Нація помирає, коли перестає пам’ятати про своїх героїв. Що означає пам’ятати? Це абстрактне поняття, але на практиці воно означає вшановувати могили, перетворювати їх на місця сили. На простори, куди приходять школярі та студенти, і для них абстрактні прізвища з підручників перетворюються на реальних людей, які лежать ось тут, у цій землі.
Могили, пам’ятники, вулиці, меморіальні дошки — усе це формує те, що вчені називають публічним простором пам’яті. У якому просторі людина виростає, такою вона і стає. Якщо вона формується на вулицях Пушкіна, Герцена, Леніна чи Чайковського — матимемо відповідний світогляд. Якщо ж простір складається лише з вулиць Абрикосових, Квіткових чи Фіолетових — це теж сформує відповідну людину. Вона стане тією tabula rasa (з латини «чиста дошка», — Ред.), яка, за словами Александра Дюма молодшого, «народиться без зубів, волосся та ідей, і помре без зубів, волосся та ідей».
Нам же потрібно, щоб люди жили з ідеями, а за потреби — були готові заради ідеї померти. А найголовнішою з них є ідея нації як найбільш природної спільноти, де люди об’єднуються для самореалізації та спільної мети.
Частина суспільства може сприймати такі ініціативи під час війни як другорядні або як нецільове витрачання коштів. Як пояснити практичну цінність та нагальність таких перепоховань сьогодні?
Останні 35 років я тільки й чую про те, що «не на часі» і «немає коштів». Це два улюблені словосполучення всієї української бюрократії. Була війна, не було війни — «не на часі» і «немає коштів».
Наш противник, Російська Федерація, якимсь дивним чином із 2022-го, з моменту повномасштабного нападу на нас, до 2025 року включно збільшила витрати на воєнно-історичну роботу і національно-патріотичну пропаганду у 21 раз. Вони не кажуть, що їм не вистачає коштів наймати людей і забезпечувати їх броником.
Справа в тому, що якщо ви взяли людину у військо, навчили її, куди стріляти, як кидати гранату чи управляти дроном, а вона не хоче воювати, бо не знає і не розуміє, заради чого має ризикувати життям і здоров’ям, то перед тим, як навчити цю людину стріляти, треба пояснити, в який бік стріляти й для чого. Бо інакше всі мільйони, витрачені на її навчання, підготовку, спорядження, зарплату та інструкторів, — це гроші, викинуті в піч, спалені у вогні.
Є така кримськотатарська приказка: «Погляд сміливого сильніший за шаблю боягуза». Якщо ми хочемо мати військо сміливих, а не військо боягузів, з людьми треба працювати від народження і до гробової дошки. А якщо з людьми не працювати, то ми маємо мільйони чоловіків-втікачів, мільйони тих, хто ховається від мобілізації, маємо заклики до організованого спротиву мобілізації та групи, які цим займаються. Ми зараз маємо таке суспільство, але це суспільство є результатом нашої ж роботи.
Які ключові міфи про Євгена Коновальця нам сьогодні критично важливо спростувати?
По-перше, якщо ви хочете дискредитувати ідею національного визволення, вам потрібно дискредитувати й людей, які за цю ідею, за право на українську державу боролися. І Коновалець тут, на жаль, не став винятком. Ще з 20-х років совєтська пропаганда іменувала його не інакше як погромщиком, «отаманом Коновальцем», на руках у якого тонни крові. Хоча Січові стрільці були найдисциплінованішою частиною Української армії, яка не допустила жодного ексцесу щодо цивільного населення — ані погромів, ані грабунків чи чогось подібного.
Далі Коновальця звинувачували в тому, що він був мало не агентом нацистської розвідки. Це все — абсолютна маячня.
Коновалець був типовим представником національно-визвольного руху поневоленого народу, який шукав і розглядав різні можливості контактів з урядами та розвідками різних країн, щоб зацікавити їх підтримкою боротьби українців за незалежність. Він контактував з усіма: від литовських урядових та розвідувальних структур до британських, від німецьких до італійських. І це було абсолютно нормальною практикою для будь-якого національно-визвольного руху.
Ба більше, я нагадаю: Юзеф Пілсудський і Володимир Ленін мали підтримку німецької розвідки та німецької держави в період Першої світової війни, і це ні для кого не таємниця. Тому Євген Коновалець був людиною абсолютно щирою у своїх переконаннях, і все, що він робив, він робив винятково заради здобуття Україною незалежності.
Звичайно, совєти одразу розпускали міфи після вбивства Коновальця про те, що його ліквідували свої, що це боротьба за владу в межах ОУН. Але ж зараз ми всі прекрасно знаємо правду: є спогади самого виконавця цього вбивства Судоплатова, є опубліковані документи про те, що саме він 23 травня 1938 року в Роттердамі вбив Коновальця. Це готувалось на найвищому рівні — наказ на ліквідацію політичного опонента виходив безпосередньо з Кремля.
Це було російсько-більшовицькою практикою усіх 20–50-х років, і це залишається практикою сучасної злочинної організації, яка називається Російська Федерація, що так само ліквідує своїх політичних опонентів по всьому світу.
Джерело: suspilne.media
