Віктор Ягун
Останні заяви представників російської православної церкви легко сприйняти як чергову колекцію абсурду.
Але сміятися тут — означає побачити лише поверхню.
За цими заявами проглядається значно серйозніша конструкція: формування в росії моделі соціальної дисципліни, де релігійна аргументація використовується для виправдання ієрархії, покори, демографічної мобілізації та дедалі глибшого втручання держави у приватне життя.
Указ російського президента №809 про “традиційні духовно-моральні цінності” прямо пов’язує їхній захист із національною безпекою, окремо виділяє “особливу роль православ’я”, говорить про боротьбу з “деструктивною ідеологією”, зовнішнім інформаційно-психологічним впливом і просуванням росії як “захисника традиційних цінностей”.
Тобто церковна риторика вже давно вбудована в державну стратегічну рамку. Але йдеться не лише про проповідь “традиційної сім’ї”. Йдеться про поступовий перехід від морального переконання до фактичного регулювання репродуктивної поведінки.
Особливо показовий парадокс: майже одночасно патріарх Кирил називає комуністичні ідеї “бредом”, говорить про те, що народ був “одурачений”, згадує репресії, Колиму і розстріли, а представник патріаршої структури пропонує використовувати адміністративний інструментарій сталінської доби.
Але суперечності тут насправді немає.
Сучасна російська ідеологія взагалі не є послідовною. З імперії вона бере вертикаль, експансію та концепцію “історичних земель”. Із православ’я — сакралізацію влади й уявлення про особливу цивілізаційну місію. Із СРСР — культ перемоги, мобілізаційну державу та патерналізм. Зі сталінізму — готовність адміністративно регулювати приватне життя. А сам комунізм при цьому можна спокійно засуджувати як безбожний.
Критерієм є не доктринальна послідовність. Критерієм є корисність для режиму.
Саме тому поруч без жодного внутрішнього конфлікту співіснують антикомунізм патріарха, культ Миколи II, радянська символіка, Сталін як ефективний державник, “Велика Вітчизняна”, “русский мир” і сучасна війна проти України.
Найважливіше, однак, не побутові висловлювання окремих священників.
Ключовий документ був ухвалений ще у 2024 році Всесвітнім російським народним собором під головуванням патріарха Кіріла. У ньому війну проти України з “духовно-моральної точки зору” прямо названо “Священною війною”. росії відведено роль сили, яка нібито захищає світ від “глобалізму” та “сатанізму Заходу”. А вся територія сучасної України після війни, за логікою документа, повинна опинитися в зоні “виключного впливу росії”.
Ось де закінчуються жарти. Бо це вже не церковна мораль і не ексцентричні проповіді. Це політична теологія війни.
Патріарх формує політичні орієнтири. Патріарші комісії просувають зміни у сімейній і демографічній політиці. Церква дедалі активніше заходить в освіту. Держава на нормативному рівні закріплює “традиційні цінності” як елемент національної безпеки. А структури під проводом патріарха вже формулюють бачення війни, територій, демографії, економіки та майбутнього України.
Тому нинішню роль Московського патріархату варто оцінювати ширше, ніж просто діяльність релігійної організації. РПЦ дедалі більше стає одним із виробників і трансляторів нормативної моделі російського суспільства.
У цій моделі держава — батько. Влада — природна ієрархія. Непокора — моральна вада. Народжуваність — ресурс держави. Історія — набір символів, які можна комбінувати залежно від політичної потреби. А війна — не просто військова кампанія, а нібито частина “цивілізаційної” боротьби.
І саме це є головним. Для України небезпека полягає саме тут.
Бо ідеологія, яка проголошує росію окремою цивілізацією, владу — носієм особливої історичної місії, а війну проти України — частиною боротьби за “Святу Русь”, створює морально-релігійну оболонку для довготривалої агресії. І це вже не ексцентрика окремих батюшок. Це елемент стратегічної мобілізації російського суспільства.
