Чи може росія розпастися? Наскільки небезпечними стають антиукраїнські настрої у Польщі? І яким є стан українського суспільства на п’ятому році повномасштабної війни? На ці та інші питання відповідає військовослужбовець ЗСУ, політолог Михайло Басараб.
П’ятий рік повномасштабного вторгнення РФ… Пане Михайле, як би ви оцінили стан українського громадянського суспільства? Наскільки міцним залишається його каркас, який щодня перебуває під ударами російських ракет, дронів, пропаганди, ІПСО, а також внутрішніх корисних ідіотів та некорисних негідників?
Найбільшим ворогом росії в цій війні є українська нація, об’єднана єдиною метою спільнота небайдужих і відповідальних громадян, здатних до самоорганізації.
Росіяни цей факт вперто ігнорували й, схоже, продовжують ігнорувати. Силу і потенціал українського суспільства до кінця не усвідомили навіть наші західні партнери. Зараз вони визнають стійкість України, але не завжди розуміють, звідки вона береться.
Громадянська згуртованість в Україні має глибокі традиції. Вона існувала незалежно від того, наскільки сильними чи слабкими були державні інституції, і чи існувала держава на той момент взагалі.
Українці неодноразово демонстрували здатність самостійно об’єднуватися тоді, коли цього вимагали обставини. Під час повномасштабної війни ця здатність проявився насамперед у добровольчому та волонтерському русі. Їхній дух і потенціал дали змогу створити українське військо таким, яким сьогодні знаємо його не лише ми, але й весь світ.
Якби в Україні не існувало цього потужного низового добровольчого й волонтерського ресурсу, ситуація була б зовсім іншою. Без цього ядра нації Україна не змогла б вистояти і дати таку відсіч агресору.
Якщо продовжити тему українського суспільства: наскільки, на вашу думку, воно сьогодні адекватно реагує на останні події?
З початком повномасштабного вторгнення була допущена помилка. Для цивільного населення понад усе намагалися зберегти максимально комфортний, звичний спосіб життя. Я би порадив кожному українцеві відкрити Закон України «Про правовий режим воєнного стану» й уважно прочитати розділ про можливі обмеження прав і свобод громадян. Там прописано цілу низку обмежень для кожного з нас, які під час війни держава має право застосовувати. Переважна більшість українців цих обмежень практично не відчула і навіть не здогадується про те, що вони можливі. Це стало причиною для багатьох внутрішніх проблем і непорозумінь на рівному місці, з якими ми зіштовхуємося сьогодні.
Ми частково повторили помилку, яку зробили після 2014 року. Тоді фронт жив своїм життям, а тил – своїм. І поступово між цими двома реальностями виникла величезна прірва. З часом вона лише поглиблювалася.
Чи доречно, на вашу думку, вимагати через вуличні протести призначення або відставки Головнокомандувача?
В умовах повномасштабної війни громадянська позиція вимірюється насамперед конкретними справами для перемоги над ворогом, а не одне над одним всередині України. Якщо є можливість – варто долучатися до війська, якщо ні – підтримувати його волонтерською участю. Роботи вистачить всім охочим.
Можу навести власний приклад. До початку повномасштабного вторгнення, як і багато моїх колег політологів, я активно коментував внутрішні політичні процеси, конкуренцію, конфлікти. Після 24 лютого 2022 року я свідомо відмовився від публічних коментарів стосовно цих питань. Для себе визначив пріоритет: ворог сьогодні знаходиться не всередині країни, а за її межами. Тому з публічними оцінками внутрішніх питань треба бути обережним. Спрямувати всю свою енергію, знання, досвід і можливості для справи перемоги і поразки ворога.
Ми завжди пам’ятатимемо безпрецедентну підтримку, яку Польща надала Україні одразу після початку повномасштабного вторгнення. Водночас сьогодні між нашими країнами накопичилося чимало складних проблем. Наскільки глибокою є ця криза? Чи можливе справжнє порозуміння між Україною та Польщею, включно з історією?
Переконаний, що примирення можливе. Україна і Польща демонстрували найвищий рівень партнерства – не лише впродовж попередніх років, а й десятиліть. Разом, часто за участю Литви та інших наших східноєвропейських партнерів, ми показували приклад високої регіональної взаємодії, взаємної підтримки та партнерства.
Нинішня криза не з вини України. Причому ситуація змінилася дуже швидко. Те, що ми сьогодні спостерігаємо в Польщі, не могло виникнути на порожньому місці лише під впливом окремих політичних заяв. Очевидно, у польському суспільстві існували давні і глибші установки такого ставлення до українців. Чого, до речі, не спостерігаємо в українському суспільстві до поляків, хоча приводів для цього було набагато більше.
Не думаю, що цю хвилю вдасться швидко зупинити. Вона вже набрала потужної інерційної сили. Її спад почнеться лише тоді, коли вона досягне своєї крайньої високої точки і для значної частини польського суспільства стане очевидно, що все це набуває абсолютно неприйнятних, навіть абсурдних форм. Коли більшості тих, хто розганяє хвилю ненависті до українців і бере в ній участь, стане соромно бути учасником цього жалюгідного дійства.
Також ми бачимо, що деякі польські політики, які ще недавно концентрувалися виключно на антиукраїнській риториці, тепер роблять аналогічні заяви щодо литовців. Раніше такі ж заяви щодо німців, євреїв та інших. Проблема значно ширша, ніж лише польсько-українська напруга. Це експлуатація в Польщі теми ксенофобії як мейнстріму у внутрішньополітичній дискусії. Дуже небезпечна річ, треба сказати.
І тут не можна ігнорувати російський фактор. Існують давно доведені факти підтримки Росією як праворадикальних, так і ліворадикальних політичних сил у Польщі. Деякі політики, які систематично поширювали ксенофобські заклики, вже отримали офіційні звинувачення за співпрацю з росією.
Якщо уважно подивитися на тих, хто сьогодні найбільш агресивно виступає проти України, то серед них можна знайти чимало людей, які паралельно просувають відверто проросійські тези: закликають до нормалізації відносин із росією, ставлять під сумнів необхідність підтримки України або повторюють відомі кремлівські наративи, закликають до виходу Польщі з ЄС і НАТО. Це дає достатньо підстав вважати, що росія активно підтримує й підживлює хвилю українофобії в Польщі.
Майже вся територія агресора опинилася в зоні досяжності українських дронів. Уже навіть офіційна російська соціологія фіксує зниження рівня довіри до Путіна. Зрозуміло, що завтра режим не впаде, але чи бачите ви початок його корозії?
Безумовно, найбільшою несподіванкою для кремлівського керівництва стала здатність України, а особливо українського народу, дати ефективну відсіч російській агресії. Саме тому, коли в Кремлі планували вторгнення, вони не прораховували варіант багаторічної війни. А сьогодні ми бачимо, що запас міцності російської системи поступово виснажується. І цьому є чимало підтверджень.
Передусім росія змушена постійно збільшувати частку військових видатків у федеральному бюджеті. Водночас скорочуються витрати на цивільні потреби, погіршується якість життя пересічних росіян. Це запускає ланцюгову реакцію в економіці.
Практично вичерпала себе й модель ведення війни виключно за рахунок дорогого контрактного рекрутингу. Кількість росіян, готових навіть за великі гроші йти воювати проти України, зменшується.
Додатковим обтяжливими чинником стали осмислені українські далекобійні удари по пріоритетних цілях на території Росії. Ураження об’єктів нафтопереробки та її експорту, нищення хімічної промисловості, військової інфраструктури, логістичних вузлів та інших стратегічних об’єктів створюють додатковий економічний тиск на росію і змушують витрачати дедалі більше ресурсів на захист власної території та латання нових і нових дірок в економіці.
Але чому режим зовні виглядає достатньо стабільним?
Це властиво практично для всіх тоталітарних систем. Вони можуть довго продукувати назовні враження стабільності. Совєтський Союз також тривалий час виглядав надзвичайно потужною державою, навіть напередодні своєї кончини. Незважаючи на масу проблем, Союз втягнувся у глобальну гонку озброєнь зі Сполученими Штатами, і багатьом здавалося, що система абсолютно стійка.
Однак коли критична маса проблем накопичилася, вона валом накрила Совєтський Союз і він розвалився надзвичайно швидко. Це була класична ситуація, коли за вітриною намагалися приховати дуже глибоку внутрішню кризу.
Сучасна Росія рухається за дуже схожою траєкторією.
Не варто забувати, що значна частина так званої Російської Федерації – це поневолені народи, часом на величезних обріях, які століттями утримуються силою. Крім того, існують регіональні еліти, кримінальні клани, місцевий бізнес, які співіснують з Москвою не через велику любов, а тому, що так побудована система.
Щойно стане очевидно, що центр втрачає міць і контроль, багато хто скористається можливістю отримати більше свободи, більше ресурсної автономії або більше політичної самостійності. Це запустить масштабні відцентрові процеси, які вже буде неможливо зупинити.
Коли саме це станеться – через кілька місяців чи через кілька років – сказати неможливо. Але я переконаний: росія не зможе нескінченно існувати в нинішньому режимі війни й економічного виснаження. Така модель приречена.
Якщо РФ збережеться як імперія, вона й надалі становитиме смертельну загрозу для України?
Звісно, бо російська імперська конструкція залишається дефектною без України. Боротьба за Україну для Кремля – це не боротьба просто за території. Це боротьба за власну історичну легітимність, за право бути тим, чим вони століттями прагнуть бути – імперією.
Тому наша боротьба не може обмежуватися лише вигнанням російських військ із окупованих територій. Відносна безпека для України настане лише тоді, коли росія припинить існування як імперська модель.
Якщо ж говорити про майбутнє України – не лише у війні, а й загалом – ким ви сьогодні є більше: оптимістом, реалістом чи песимістом? І чому?
Я переконаний, що Україна переможе у цій війні. Росії не вдасться реалізувати свій стратегічний задум щодо знищення української державності. Так само є висока ймовірність, що Російська імперія в нинішньому вигляді не втримається, їй не уникнути розпаду або зменшення. Додам, що Пекін не особливо засмутиться з цього приводу, і Захід мав би враховувати цей нюанс.
Але ще раз наголошу: ми повинні розуміти, що існуємо не у вакуумі. Україна буде частиною бурхливих глобальних трансформацій, які вже почалися. І саме від того, яким буде світ у найближчому майбутньому, залежатимуть перспективи України.
Якщо ж відповідати коротко на ваше запитання, то я, безумовно, оптиміст. Я не маю жодних сумнівів у тому, що Україна відстоїть і зміцнить свою міжнародну суб’єктність. Більше того, я вважаю, що за підсумками війни Україна має всі підстави стати одним із нових лідерів Європи. Ми вже здобули унікальний досвід ведення сучасної війни, створили одну з найбоєздатніших армій континенту, розвиваємо технології, продемонстрували стійкість суспільства й здатність захищати не лише себе, а й всю Європу. Ми мобілізувалися, остаточно усвідомили себе як націю у всій повноті, і будемо перебувати в тонусі.
Усе це формує для України принципово новий міжнародний статус і відкриває можливості відігравати значно вагомішу роль як у європейській, так і в глобальній політиці.
Розмовляв Мирослав Ліскович
