– Пане Вікторе, недавно побачили світ Ваша книга «Ієрархія національних пріоритетів» та праця Михайла Колодзінського «Воєнна доктрина українських націоналістів», упорядниками якої є Ви і Микола Посівнич. Які основні меседжі цих книг?

– «Ієрархія національних пріоритетів» – це добірка публіцистичних текстів, спогадів, виступів, інтерв’ю з 1991-го по 2019 рік. Про ідеологію та історію націоналізму, патріотичне виховання, статті на актуальні теми, окремо би виділив проблематику боротьби з «п’ятою колоною» та російської загрози.

Праця Колодзінського, хоча й написана понад 80 років тому, повністю видана вперше. Назва говорить сама за себе. Потреба збройної сили для визволення і захисту держави, тактика повстання, стратегія оборони, геополітичні аспекти.

Ці книги – бронебійні кулі в ідеологічній війні за свідомість.

– Наскільки актуальною нині є «Воєнна доктрина українських націоналістів» Михайла Колодзінського? Що вона може дати нашим сучасникам?

– Очевидно, що практична актуальність в сучасних умовах цієї праці тепер незначна. Проте вона цінна як документ епохи і дає багато до розуміння масштабності, а отже й тривалості, тяглості та кінцевої мети нашої боротьби. Визволення – як засіб, панування на своїй землі – як мета. Цікаві й актуальні роздуми автора про завдання і роль української діаспори та про місце України в Європі.

Увесь зміст і стиль твору просякнуті націоналістичним духом волюнтаризму, священного героїзму, жертовності аж до самовідречення, войовничості, експансіонізму, характерного для членів ОУН того часу, ідеалістів, тих, для кого націоналізм був насамперед вірою, а не програмою; світоглядом, а не маскою; чином, а не позерством.

Якби порівнювати працю Колодзінського з іншими творами націоналістичних авторів міжвоєнного часу, то, на мою думку, за духом він близький насамперед до праць Дмитра Донцова, Дмитра Мирона, Юрія Липи, Олега Ольжича.

Підкреслю, що доктрина Колодзінського не планувалася і не стала програмовим документом чи концепцією ОУН, не була широко розповсюджена і не набула практичного застосування. Натомість членів ОУН зобов’язували програмові документи Організації, рішення Великих Зборів, розпорядження керівних органів.

З 1940 року програмовим гаслом ОУН стало гасло «Свобода народам! Свобода людині!» та концепція спільного фронту боротьби поневолених народів проти імперіалістичних зазіхань на українські землі, а метою – розвал тюрми народів і створення на її місці незалежних держав на їх етнографічних територіях.

– Пане Вікторе, в одному з наших інтерв’ю, яке ми робили кілька років тому, Ви звернули увагу, що тоді у державотворенні український націоналізм не відігравав тієї ролі, яку мав би відігравати. Проте нині деякі науковці переконані, що фактор українського націоналізму все ж зростає і відіграє значну роль у державному будівництві. Чи не є такі міркування перебільшенням й чи відбулися зміни щодо суспільного значення націоналізму?

– Ну тут і наукових досліджень не треба. Це очевидно. Суспільне значення націоналізму зросло, зростає і буде зростати. Проте знову ж наголошу, що свого належного місця в суспільній свідомості та політичній палітрі організований націоналізм ще не зайняв.

Колись ідеї ОУН, ідеї, які сповідували і проповідували Міхновський, Донцов, Ленкавський, Бандера, Липа, Стецько декому здавалися абсурдними і незрозумілими. Однак сьогодні ми, як ніколи, усвідомлюємо нагальність цих ідей та надзвичайну важливість і необхідність їх популяризації і реалізації.

Важливою ланкою в цьому напрямі є організація конференцій, семінарів, лекцій, напрацювання концепцій і програм, видання і поширення відповідної літератури. Бо слово – це також зброя, і зброя ця дуже ефективна.

Формулювання національного «Вірую», виховання національної волі, розбудова національної сили – це «три кити», на яких базується органічна революційна концепція українського націоналізму.

Сьогодні нашим головним завданням є визволення українських земель з-під чобота московського окупанта. Але найголовнішим, передумовою до визволення території, є визволення українських душ з під впливу московської пропаганди. Визволення шляхом опанування.

Не поборемо Москви, доки не поборемо московщини, і то насамперед московщини в свідомості мільйонів співвітчизників. Боремося не за голоси на виборах, а за душі, голови і серця українців. Цей шлях незрівнянно важчий і довший, але він єдино правильний.

Ми знаємо і сповідуємо бандерівську концепцію опертя на власні сили. Опиратися маємо насамперед на власні сили, організовуючи, унапрямлюючи і мобілізовуючи їх до боротьби. Водночас не забуваймо про бандерівську концепцію спільного фронту народів, поневолених та загрожених Москвою.

– Від чого залежить перспектива українського націоналізму? Й що робити для того, аби ця ідеологія не зійшла на маргінес?

– Перспектива українського націоналізму залежить від якостей його адептів. Націоналізм – це світогляд і суспільно-політичний рух.

З усією гостротою постає проблема державницької національної еліти в часи нестабільності, війни, коли суспільство шукає і не знаходить авторитетів, коли зруйнована ієрархія, коли відсутні чіткі орієнтири. Тоді на арену виходять безвідповідальні артисти-авантюристи, які прагнуть за допомогою гучних скандалів, демагогії, провокацій здобути дешеву популярність («Геть!», «Ганьба!») і вискочити на штормовому шумовинні на гребінь політичної хвилі. Питання національного «Що далі?» їх не хвилює.

Але «Поняття українського націоналізму ХХ сторіччя значно ширше від самого поняття визволення нації. У нинішній боротьбі український націоналізм – це у духовному засягу комплекс ідей, які мають за мету оновити, оформити українську націю в єдину політичну, культурну, релігійну та етично-моральну цілість із власними традиціями та волею реалізувати їх у житті» – так сформовано наші завдання ще на 4 Великому Зборі ОУН. Нам не йдеться про революції та заколоти як мету, нам не йдеться про владу як про самоціль, натомість йдеться про долю нації та держави тепер і в майбутньому.

Період визволення нації дуже хиткий, це стан балансування між злетом і падінням, і ми усвідомлюємо, що для того, щоб упасти, достатньо лише завагатися, лише похитнутися, а для того, щоби злетіти, потрібні всенаціональні надзусилля, потрібне нестримне прагнення до росту, потрібна велика візія майбутнього і тоді глибоко на задній план відходять малозначущі дрібниці.

Свого часу Юрій Липа вивів універсальну національну формулу «Панування, труд і лад». Національне панування не для купки людей на певний час («нацарювати і втекти»), а панування (влада) нації на своїй землі на довгі століття як мета, національний труд, мобілізація всіх зусиль на працю, творення, будівництво, розбудову та поширення свого впливу і сили (а не анархія, імітація, споглядання та демагогія) як засіб і національний лад (порядок, ієрархія, дисципліна) як умова. Інакше безверхою нацією знову прийдуть керувати амбітні зайдократи. Дотримуючись цієї формули, досягнемо успіху.

– Як ідеолог сучасного українського націоналізму, чи маєте рецепт, як з огляду на сучасні тенденції зацікавити націоналістичною ідеєю молодих людей, ба більше робити щось таке, аби націоналізм ставав популярним і модним?

– Скажу відверто – не хочу, щоби націоналізм ставав модним. Мода – явище показушне, скороминуче і плинне. Він і так «модний». Шеврони-емблеми-прапори-однострої-гасла-татуювання-значки… Форма без змісту.

Хочу щоби націоналізм ставав державницьким, органічним, глибинним, концептуальним, адекватним, усвідомленим. Рецепти виклав у книзі «Ієрархія національних пріоритетів» – своєрідна «кулінарна книга» сучасного націоналіста.

– Чи наближається час такої України, за яку боролися і віддавали свої життя наші попередники? Й чи є нині підстави для оптимізму в боротьбі за українську справу?

– Час сам по собі ніколи не наблизиться. Його треба наближати. За Україну йде великий бій, і ми кличемо та організовуємо українців до цього бою.

Чи є нині підстави для оптимізму? А в Коновальця, Бандери, Шухевича були підстави для оптимізму? А ви запитайте у Мирослава Симчича, чи були у нього такі підстави в сорокових, п’ятдесятих, семидесятих… В підпіллі, в криївці, в тюрмі, на засланні, на заводі в Запоріжжі. Шлях тернистий, але не слизький.

Ми на своїй землі, у своїй державі, ми віримо, ми знаємо, ми хочемо, а отже зможемо.