Рішення Дарницького районного суду Києва від 19 жовтня ц. р. заборонити поширення книги Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» відразу стало символічним у своїй трагічності. Винесено заборону на друковане слово, і в самому факті такої заборони відлунює іронічне «Back to USSR» чи пригадується горезвісне «Стражайше запретить писать и рисовать». Український суд іменем українського народу унеможливлює доступ до книги, яку мали б вивчати у кожній українській школі.
Адвокат В’ячеслав Якубенко, якому не можна дорікнути за невдале ведення справи, написав на «Історичній правді»: «Прочитавши рішення, зрозумів: суддя зробила все що, могла. Історії невідомі випадки, коли суди першої інстанції відмовлялися задовольнити численні позови Медведчука про захист честі, гідності, ділової репутації. Суддя Заставенко Марина Олександрівна теж не могла відмовити. Суддя, яка переведена до столичного Дарницького суду із суду окупованої Макіївки, дуже вразлива для сильних світу цього на кшталт Медведчука».
Але чи усвідомлюємо ми, що в цьому якраз і полягає вирок? Вирок усьому українському правосуддю, яке останнім часом просто пустилося берега. Вирок усім без винятку політикам, які за 30 років не спромоглися вичистити авгієві конюшні третьої влади. І вирок нам як суспільству, що звикає жити в безчесті та беззаконні.
«Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя» – писав Василь Стус, розуміючи, що стоїть на порозі жертовної загибелі. Але він бачив перед собою народ, ув’язнений, та не скорений. Він і уявити не міг, що нам наче пороблено. Не чуємо осторог друзів. Йдемо за голосом ворожих сирен. Самовпевнені у своєму невігластві.
Позивач Віктор Медведчук звично ловить вітер, що тепер дме у його вітрила. Він і іже з ним відчувають, що можуть спертися на плечі тих, хто тужить за батогом. Але в цьому також проявляється вирок нам, неспроможним піти шляхом Конрада Аденауера й побудувати державу, яка приваблюватиме всіх своїм багатством та успішністю.
Я закликаю активну частину українського суспільства не каналізувати свій гнів проти однієї судді чи однієї групи політиків. Звичайно ж, їхня вина є. Бо суддям у момент моральної дилеми краще зняти свою суддівську мантію, ніж брати на душу гріх кривосуддя. Бо ледь не кожне політичне угруповання в Україні так чи інакше мало доступ до влади, але завжди знаходило аргументи, чому взятися за реформування судової системи було не на часі. Та й, бачиться, нинішньому керівництву мати підконтрольний суд таки зручніше: треба ж бодай за щось посадити своїх попередників.
Але ми як суспільство мусимо взятися нарешті за самих себе, за свої маленькі грішки, з яких виростають справжні кайдани, що сковують наш поступ. Бо таким духовно занапащеним, як ми є сьогодні, нам не вдасться пролізти у вушко голки майбутнього. Рідну Хату розбудовують на міцних фундаментах.
Я мрію про той час, коли молодим прокурорам і суддям остогидне бути приналежними до клану тих, хто береться чинити суд, маніпулюючи законом на догоду власть імущим; хто чує «Ваша Честь», розуміючи, що честі насправді не має. Радикальне очищення судової системи має бути завданням № 1 нашого суспільства і вимогою, з якої має починатися кожна зустріч з кандидатами на виборах.
Я мрію про тих державних мужів, які виконають заповіт князя Володимира Мономаха і «не дадуть сильним погубити людину». Скільки ще криз треба пережити нашим політикам, щоб вони усвідомили: їхні суперечки мають бути лише змаганням тактичних позицій і прозицій, але аж ніяк не підставою для «моральної гемофілії», коли «кожне непорозуміння між українцями, яке, як здається, можна було б легко усунути, переходить так часто у хронічний стан антагонізмів, спорів, яким нема кінця» (Митрополит Шептицький).
Я мрію про те, щоб нам, «таки хрещеним…, но простим», врешті-решт набридне керуватися у своїх громадських вчинках логікою «жити чесно – собі на шкоду» і втрачати шанс за шансом стати державним народом, здатним узяти на себе відповідальність за свою долю.
І пам’ятаймо: Поет, доступ до історії страждань якого хтось від нашого імені забороняє, може вдруге до нас не вернутись…
