Сергій Пархоменко – офіцер ЗСУ, який багато років перебуває в націоналістичному русі, тривалий час був провідним журналістом видання «Шлях Перемоги». Активний учасник Революції Гідності, до початку повномасштабного вторгнення був волонтером, з 24.02.2022 – в лавах Збройних Силу України. Брав участь в обороні Києва і Харкова, в бойових діях на Харківщині, Луганщині та Донеччині в складі 130 батальйону 130-го, потім 78-го окремого десантно-штурмового полку та 60 окремої механізованої бригади. Під час служби окрім бойових доручень активно займається просвітницькою діяльністю та національно-патріотичним вихованням особового складу.
Чи готувався ти до війни, як український націоналіст?
Мабуть ще у 2002 році, а я тоді саме вступив на перший курс університету Шевченка і приєднався до лав Молодіжного Націоналістичного Конгресу, почав усвідомлювати: з росією чи то пак московією нам ще доведеться зіткнутися на полі бою. Події 2003-2004 (ескалація навколо острову Тузла та події Помаранчевої революції) ще більш укріпили в думці, що ось цей момент, момент відкритого збройного зіткнення, невпинно наближається. А що мене особисто переконало, що майбутня агресія росії невдовзі буде доконаним фактом? Зараз розповім детально. Я сам народився на Кубані. Це край, окупований москвою. До Голодомору і сталінських репресій його переважно населяли українці та черкеси. До 2014 р. мені доводилося бувати там мало не кожного року. Я не дивився тамтешні телевізійні програми (що й казати, цього лайна було вдосталь і на українському ТБ до початку війни). Але іноді заходив у тамтешні книгарні, цікаво було, що російська друкована пропаганда пропонує «насєлєнію». І почав відслідковувати таку тенденцію: починаючи з 2005 року книжкові стелажі масово почала заполоняти українофобська література. Кожного року рівень українофобії зростав. Тамтешнє населення (не лише кацапів, але й зросійщених українців Кубані) лякали бандерівцями, бійцями дивізії «Галичина», все це приправлялося книжками про «агресивний блок НАТО» та про «неправильних кубанських козаків, які пішли на службу до Гітлера». Ще що впадало у вічі: щоразу з’являлося дедалі більше чтива про інформаційно-психологічні «спецоперації» Заходу прорадянської імперії, а також літератури, як треба цьому Заходу протистояти. В інформаційному і не тільки полі. У мене не було жодних сумнівів: москва готується до глобального геополітичного реваншу. Коли відбувалися події російсько-грузинської війни 2008 року, я якраз був на Кубані. Я на власні очі бачив, як росіян вчили ненавидіти грузинів, як з усіх приймачів та телевізійних коробок волали про те, «який путін молодець, що дав по зубах нахабному Саакашвілі». Помітьте: саме путін, а не мєдвєдєв, який тоді був формально президентом рф (точніше ТВО президента рф). І от тоді, зокрема і на шпальтах «Шляху Перемогу», на веб-сторінці Націоналістичного порталу ми, українські націоналісти, першими заявили: «Україна буде наступною». Як бачите, не помилилися. В часи, коли в Україні до влади прийшов янукович, відчуття близької війни було незворотнім. Тому війна мене не застала зненацька. Морально і я, і мої побратими готували себе до неї багато років. Але сказати, що коли все почалося, то нам було геть не страшно – неправда. Але головна чеснота, я вважаю, полягає не в тому, що навчитися не боятися. Головна чеснота – навчитися долати страх.
Завдяки чому українському війську вдається протистояти ворогу?
Я не можу пояснити це раціонально. Бо нема раціонального пояснення тому, що ми можемо долати ворога, в рази поступаючись у живій силі, в плані економіки (тут мабуть перевага ворога іде на десятки разів), в кількості техніки. Багато хто каже про вищу мотивацію. Хтось каже про бажання помсти за полеглих побратимів, близьких. Але тут щось більше. Мабуть, сама земля українська допомагає зупиняти ворога, мабуть вся сила наших предків, воїнів минулих поколінь постала проти москвинської орди і дає нам сил. Чесно, не можу пояснити. Це треба відчувати.
Як український націоналіст бачить нинішній стан війська і розбудову армії у майбутньому?
Почнемо з того, що найбільш ефективними на фронті наразі є саме ті підрозділи, які є сформованими людьми з націоналістичним світоглядом. Саме там, де перебувають батальйони, бригади, корпуси, сформовані націоналістами, там лінія фронту є найбільш стабільною. Командування цих підрозділів зуміло поєднати унікальний український досвід ведення війни з кращими західними практиками. Командири-націоналісти досягають результатів завдяки поєднанню патріотизму й професіоналізму. Але націоналістові в армії зараз важливо не лише плекати свої бойові навички, лідерство. Важливо не допустити відродження «совка» у війську! А він, «совок» цей, на жаль, у багатьох бригадах активно підіймає голову.
Боротьба консолідувала українців. Як зберігати єдність?
Для військових зберігати єдність допомагає не наказ, а відчуття спільної мети, відчуття плеча, підтримки побратима. Для суспільства – правильні акценти в інформаційному полі (а з цим у нас зараз негаразди). Також важливо бути у правильному середовищі. І таке середовище має стати експансивним, воно, фігурально висловлюючись, має задавати патякання ухилянтів і відвертих промосковських капітулянтів.
Хто може бути нашими союзниками, окрім західних партнерів?
Українські націоналісти свого часу чітко сформували правило нашої боротьби: в першу чергу опирайся на власні сили. Якщо говоримо про геополітику, то союзники, в першу чергу, – це країни Європи. Підкреслюю – Європи. Природними союзниками є і поневолені народи росії. І вони все більш активно долучаються до збройного опору московії, починаючи з 2014 року.
Які вікна можливостей відкриває війна, попри її жорстокість?
Війна дала нам геополітичну суб’єктність. Ніякий бокс, футбол, ніяке Євробачення не змусили говорити про Україну весь світ. Є ще одна річ, яка зробила нашу націю абсолютно унікальною в історії ХХІ століття: наприклад, я даю це інтерв’ю під огидні звуки російського безпілотника і вибухи КАБів. Так от, в цей же самий час тисячі й тисячі українців у паузах між бойовою роботою пишуть вірші, готують наукові доповіді, знімають відео, роблять абсолютно унікальні речі, які можуть збагатити культурний фонд людства. Жодна нація так не може. Ми даємо всьому цивілізованому світу унікальний досвід. Якщо світ прагне розвитку, а не хаосу, то він просто зобов’язаний допомогти нам виграти цю війну.
Як поборювати ворожі ІПСО?
А тут вже питання політичної волі українського керівництва. Чи готове воно заради перемоги блокувати ворожі ресурси (Телеграм, наприклад)? Чи готове ставити на місце тих, хто поширює ворожі наративи? Чи готове позбутися російської агентури, зокрема, агентурної мережі януковича-сівковича-портнова-льовочкіна-бойка? Так, з адептами медведчука влада дійсно послідовно бореться. Але чому досі на волі поплічники портнова? Чому бодай не введено санкції проти колишнього голови АП януковича Сергія Льовочкіна? Чому у Верховній Раді сидить Бужанський, Бойко та інша наволоч з ОПЗЖ? Не так насправді й складно протистояти ворожим ІПСО, якщо усунути промоутерів російського наративу. Але для когось мати зайвих кнопкодавів для сумнівних законопроектів, та своїх людей у судовій гілці влади важливіше, ніж перспектива перемоги над росією. І поки не буде тотального очищення від російської агентури, ми будемо програвати в інформаційному полі.
Яку роль може відігравати Україна після війни?
Україна вже дала світові досвід, досвід перемог над ворогом, що багатократно переважає тебе за усіма компонентами. Окрім наступних компонентів: любов до Батьківщини й до свого ближнього. Україна вже показує світові, що війни не можна виграти, маючи ядерну зброю, бездонний мобілізаційний ресурс та інші орєшнікі-скворєшнікі. Україна дасть світові знання, як обігрувати сильнішого опонента, спираючись в першу чергу на свій інтелект. Ну і силу духу теж.
Як назвуть цю війну історики?
Її будуть називати по-різному: російсько-українською, континентальною, початком Третьої світової, російсько-європейською, азійсько-європейською (агресія рф проти Європи за підтримки її сателітів – Ірану та КНДР за згодою з Китаєм мені видається неминучою зважаючи на нерішучість деяких наших союзників)… А для нас вона без сумніву була, є і залишиться Війною за Незалежність.
Що хотіли б сказати українцям, і тим хто у війську, і тим, хто поза ним?
Якщо любиш – дій! Якщо любиш Батьківщину, якщо любиш свою родину, своїх ближніх. А як ні – поклади свій паспорт і їдь куди хочеш, от тільки не заважай, не розводь тут свої ухилянтські шмарклі! Держава може вижити без клоунів, футболістів та інших «бійців інформаційно-економічно-демографічного фронту». Але без воїнів – ні.
Розмовляв Тарас Мудрий
