Роман Коваль: «Ми працюємо з любові до Батьківщини і з ненависті до ворогів»

Тарас Шевченко колись написав, що козак – це «душа щира».

Тобто навіть, якщо ти хоробрий і сильний,

але не щирий, ти не козак.

Р. Коваль

Поручник Армії УНР Юрій Горліс-Горський у свій час написав книжку спогадів «Холодний Яр» про Визвольну боротьбу, яка точилася протягом 1918-1922 рр. між представниками українського повстанського руху та російськими окупантами.

Ця книга у 1994 році потрапила до рук Романа Коваля, нині президента Історичного клубу «Холодний Яр», редактора газети «Незборима Нація» і перевернула усе його життя. Адже після прочитання роману дослідник закохався у тему Визвольної боротьби українського народу. Вивченню цього історичного феномену він присвятив своє життя.

Подорожуючи на початку 1990-х Галичиною, де чи не в кожному селі були насипані кургани в честь вояків УПА, членів ОУН і над будинками майоріли синьо-жовті прапори, у пана Романа виникло здивування «А чому у нас такого немає?».

Саме ці дві події стали передумовами створення Історичного клубу «Холодний Яр», який у січні святкуватиме своє 20-річчя.

Тож і говорили ми з Романом Ковалем про досягнення і плани.

• 1994 року я був головою Всеукраїнського політичного об’єднання «Державна самостійність України». Готуючись до 5-го з’їзду організації, під враженням цієї книжки написав проект резолюції «Вшануймо пам’ять холодноярських героїв». Резолюцію було одностайно прийнято, і так сталося, що я її виконую впродовж понад 20 років. А у 1996 році ми вирішили офіційно оформити наші стосунки з державою. Установчу конференцію Історичного клубу «Холодний Яр» ми провели 3 січня 1997 року.

• Чим може пишатися клуб за 20 років свого існування?

• Клуб за цей час зробив чимало. Ми видали близько сотні книг про Визвольну боротьбу, зробили кілька десятків фільмів, сотні радіопередач на національному радіо на першому і третьому каналі «Культура». Станом на початок 2000-х років вже пролунало понад 800 передач з циклів радіопередач про моїх отаманів, не рахуючи інтерв’ю. Регулярно виходить наша газета, наш голос – «Незборима Нація».

Перший радіоцикл про Холодний Яр ми зробили з Надійкою Самуляк у 1996 році. Це було 6 передач. А потім у 1997-1998 рр. я розпочав серію передач «Отамани Гайдамацького краю» завдяки сприянню першого заступника президента Національної радіокомпанії Валерію Коліньку. Вони потім лягли в основу моєї книжки «Повернення отаманів Гайдамацького краю».

До речі, перша моя книжка з цієї серії називається «Героїзм і трагедія Холодного Яру». Це був збірник документів і спогадів. Саме там було зібрано все, що ми на той час знали про Холодний Яр. Ця книжка лягла потім в основу і «Чорного Ворона» Василя Шкляра. Він взяв з неї десятки сторінок…

Я тоді навіть уявити не зміг, що ця книжка стане першою цеглинкою моєї величезної Визвольної епопеї. За цей час фактично вдалося повернути Україні забутий героїчний материк нашої історії.

Також було проведено багато заходів, зустрічей зі школярами у містах та селах України, наукових конференцій, круглих столів. От тільки цього року ми з Віктором Моренцем представляли свої книжки у Перемишлі, Празі, Мюнхені та Будапешті.

За цей час мені вдалося познайомитися з десятками нащадків родичів отаманів. Я з ними потоваришував. Вони мені довірили свої родинні архів, фотографії, спогади, листи, речі. Я їздив по селах, де жили ці отамани. Шукав ще живих свідків, родичів.

Я підтримував стосунки з родиною Головного отамана Холодного Яру Костя Степового-Блакитного, з родичами мотовилівського отамана Овсія Бурлаки, з дочкою Ананія Волинця Таїсією, з родиною отамана фастівського Івана Гайового-Грисюка, з дружиною Якова Гальчевського Надією Которович, з Тамарою Гупало – рідною племінницею Дениса Гупала, який загинув під час повстання в Лук’янівській в’язниці. З онуком Ларіона Загороднього, який також загинув у Лук’янівській в’язниці під час повстання 9 лютого 1923 року, із сином Івана Лютого-Лютенка Юрком, із родичами отамана Зеленого, з родичами отамана Панаса Келеберди з Вереміївки. І це далеко неповний список.

• Плануєте написати нові книги?

• В моїх планах є написати книжку «Наші чужинці» – про людей інших національностей, які в лавах Армії УНР проливали свою кров за Україну. Також хочу написати книги «Діти у Визвольній боротьбі», «Жінки у Визвольній боротьбі».

• Розкажіть про учасників клубу.

• Кожна організація – це ж люди. Тарас Шевченко колись написав, що козак – це «душа щира». Я це інтерпретую так: тобто навіть, якщо ти хоробрий і сильний, але не щирий, то ти не козак. У нашому клубі зібралися саме щирі люди, які не шукають якихось преференцій із членства в організації. Працю ведуть свою з відновлення історичної правди безкоштовно і навіть своїм коштом. І звичайно хотілося б назвати цих людей. Бо справді у нас зібралося гроно визначних українських особистостей.

Спочатку хочу згадати про тих, хто вже відійшов у вічність. Це професор Віталій Западнюк, Ренат Польовий, видатний раціоналізатор і меценат української культури (я про нього написав і упорядкував книжку «Тиха війна Рената Польового»), Олекса Щириця, брат Павла Степановича Щириці (обидва – племінники холодноярського отамана Мамая), В’ячеслав Шкода, нащадок Тараса Шевченка, кобзар Віктор Лісовол, Володимир Вовкодав, людина, перейнята Кармелюком (він жив у селі Кармелюкове, біля Жмеринки, і створив музей Кармелюка), Леонід Череватенко, лауреат Шевченківської премії, поет, сценарист, Василь Кук, останній головнокомандувач УПА, був почесним головою нашої організації.

Членами нашого клубу є Орест Абрагамович, доктор медичних наук, професор, онук Михайла Гаврилка, автора першої шевченкіани, отамана, січового стрільця, (саме Орест Остапович допоміг мені, надавши і сімейні архіви, і величезну кількість фотографій, він і фінансово підтримав у видавництві книг, профінансував пам’ятник Михайлові Гаврилку у Болехові, надав кошти на фільм «Стеком і шаблею», який я створив з Володимиром Бондаренком і Валерієм Тетерятником.

Ну як тут не згадати Дмитра Бур’яна – талановитого скульптора. Він до мене прийшов ще студентом першого курсу Національної художньої академії і сказав, що в нього є мрія створити усіх отаманів Холодного Яру. Саме він зробив погруддя Михайла Гаврилка. І оскільки Гаврилко для нього авторитет (а Гаврилко, будучи творчою людиною, воював під час Першої світової війни проти Росії), то хлопець пішов його слідами: в час війни пішов до українського війська…

Серед учасників клубу на війні були Олег Куцин, Петро Билина, Віктор Радіонов, захисник Донецького аеропорту Микола Тихонов, а Леонід Цимбал продовжує службу в АТО.

Пишаємося, що серед членства клубу є кулеметник дивізії «Галичина» Леонід Муха.

Також членами клубу є редактор газети «Шлях Перемоги» Віктор Рог, лідер гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк, кандидат філософських наук Тарас Беднарчик, зберігач фондів Олександрівського районного музею Кіровоградської області Василь Білошапка, сотник Історичного товариства «Чорні запорожці» Роман Боровик, заступник директора Інституту стратегічних досліджень к. і. н. Василь Яблонський, Анатолій Зборовський, який очолює Ірпінський історико-краєзнавчий музей, Тамара Здоровецька, дочка козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР Олексія Здоровецького, Владислав Карпенко, з яким я пишу книжку про отаманів Київщини, нащадок отамана Келеберди, Іван Келеберда з Полтавщини, Антін Коломієць, за сприяння якого я видав книжки «Отаман Зелений» і «Таємниця отамана Зеленого», народний депутат України Юрій Тимошенко, член Апеляційного суду Київської області Юрій Кулішенко, завдяки якому на початку 1990-х років Василя Стуса було реабілітовано, Валерій Мартишко – поет, співак, фермер, волонтер 72-ї бригади, курсант Національної морської академії Олекса Мацієвський, Микола Владзімірський (із Севастополя, але зараз через окупацію Криму приїхав у Київ), який керує одним із найбільших українських ресурсів «Українське життя» в Севастополі, директор Богуславського історичного музею Петро Гогуля, Любомир Грабець, син Омеляна Грабця-«Батька», командира УПА-«Південь», до речі, його покійна дружина Галина теж була членом Історичного клубу «Холодний Яр».

Величезну роль у нашій історії зіграв Костянтин Завальнюк, кандидат історичних наук, головний архівіст Вінницького обласного державного архіву. Він співавтор книжки «Трагедія отамана Волинця», досліджує тему Визвольної боротьби на Вінниччині та Хмельниччині. Багато істориків «сидять на документах», які розкопали, й ні з ким не діляться, а Костянтин щиро і щедро ділився документами. Тоді, на початку діяльності, у 1990-х роках був величезний брак документів. А зараз така лавина, що ти просто не встигаєш перечитувати все.

А Віктор Моринець досліджує Визвольну боротьбу на Чернігівщині, він автор вже близько 12 книг про Визвольний рух у цьому краї. А ще один член нашого Історичного клубу «Холодний Яр» Геннадій Іванущенко відповідає за Сумську область.

Учасницею клубу є Леся Островська, яка керує етнографічно-історичним комплексом «Дикий хутір», що знаходиться біля дуба Максима Залізняка у Холодному Яру. Вона співорганізатор наших вшанувань у Холодному Яру.

Ну як можна не згадати діда Карбалу (Олександра Ромащенка) із с. Цвітна, звідки походить Пилип Хмара, отаман Чорноліський Холодного Яру. Дід Карбала допомагав Юркові Хмарі, нащадку отамана Хмари, поставити пам’ятник в його селі.

Членами організації є режисери Олександр Рябокрис, з яким ми зробили двосерійний фільм «Вільне козацтво», і Олександр Домбровський, з яким ми створили 15 фільмів про борців за волю України, а разом понад 20 серій.

І ось з цими прекрасними людьми ми плануємо на День Соборності, 22 січня відсвяткувати 20 років нашої спільної праці.

• Яка основна ціль вашого клубу?

• Ми ставимо завдання просвітлити наше покоління, повернути тих людей, якими би пишалася кожна нація, а ми зневажили їх своїм безпам’яством. Ми працюємо з любові до нашої Батьківщини і з ненависті до наших ворогів. Нам є чим пишатися, ми багато що зробили, але зупинятися не збираємось.

Розмовляла Ольга Семиляк, УІС