21 липня виповнюється рівно рік, як громадяни України віддали Зеленському повне право сформувати та керувати всіма гілками влади в державі. Чому Зеленському, спитаєте? Бо є очевидним, що 100% новообраних депутатів-слуг отримали мандати виключно завдяки прізвищу шостого президента, а загальна їх кількість дозволила з запасом сформувати монобільшість в Раді.
Монобільшість – це про однопартійне (читай – одноосібне) призначення голів СБУ, МВС та Генпрокурора; обрання прем’єр-міністра та всього складу Кабміну, призначення директорів всіх державних підприємств, голів ОДА та РДА, голови Нацбанку; затвердження держбюджету, проведення приватизації, розподіл посад в комітетах ВР та ухвалення будь-яких законів і багато-багато чого ще.
Тобто, це вся влада в державі і фактично вона в одних руках – в руках ЗЕ.
Хтось з читачів скаже – а суди? Судова гілка ж ніби не підкорюється? В умовах, коли бюджет судів ухвалює монобільшість, а всі каральні органи знаходяться в одних руках – говорити про «не підкорюється» було б вкрай наївно.
Така безпрецедентна ситуація дала можливість Зеленському швидко і дієво зробити країну такою, якою він хотів її бачити. Бо не треба ж ні з ким домовлятися, переконувати, ділитися владою та посадами, шукати компромісу – бери і роби, що хочеш і на що вистачає розуму та фантазії.
А от що з того вийшло – вже можна говорити предметно, бо пройшов рік з моменту обрання Ради або цілих 3 рази по «перші 100 днів».
І щоб мінімізувати суб’єктивність в оцінках та емоційність в аналізі – будемо розбирати виключно по самим функціям Верховної Ради, головними з яких є:
– законодавча;
– представницька;
– парламентського контролю;
– бюджетно-фінансова;
– зовнішньополітична.
Почну з останнього пункту, бо про нього взагалі нема чого писати – повна бездіяльність та безініціативність депутатів на зовнішньополітичному відтинку. І єдине, чим запам’ятався профільний комітет – це скандалом про повій та «анал-табу» у виконанні нардепа Яременка, якого ще потім довго знімали з посади голови.
А мав би запам’ятатись чіткими кроками у наближенні України до НАТО та ЄС, що прямо зазначено в Конституції, розширенням санкцій проти російського агресора, просуванням позиції про введення миротворців ООН на всю окуповану Росією територію України та поширенням правди в Світі про російсько-українську війну.
Складається враження, що депутати монобільшості прочитали, що зовнішня політика – це відповідальність президента, а тому про цю функцію Верховної Ради просто забули та самоусунулись.
Про бюджетно-фінансову функцію найбільше скажуть голі цифри – з осені 2019 року бюджет систематично не виконується. Цифри щомісяця різні, але завжди вони мінусові на десятки мільярдів гривень. Наприклад, тільки за травень 2020 видатки перевищили доходи на майже 50 мільярдів. Прогнози теж вкрай невтішні: згідно даних Mind дефіцит державного бюджету за підсумками 2020 перевищить 10% ВВП. Зазначу, що подібний показник був у далекому 2014, коли через російську окупацію Україна втратила більше 20% промисловості, а державні кошти найбільше витрачались на відновлення обороноздатності країни. А от вже у 2015-2019 роках дефіцит жодного разу не перевищував 3% ВВП.
Навіть якщо буде виконаний оптимістичний план доходів, який ухвалила Верховна Рада на 2020 рік, то дефіцит складе аж 300 мільярдів гривень.
І в новинах ми вже бачимо зовнішні прояви дефіциту – стрімко збільшуються борги по заробітним платам в державному секторі, зростає заборгованість перед шахтарями, а державні стратегічні підприємства концерну «Укроборонпром» переходять на 3-х та 4-х денний робочий тиждень. Не вірите – спитайте у працівників МІГремонту, «Іскри» та Харківського бронетанкового заводу. Що можна говорити про соціальне забезпечення, освіту та медицину, якщо навіть на оборону грошей вже нема?!
Для тих, хто почне зараз зачитувати мантру Зеленського про «коронакризу», акцентую увагу ще раз: щомісячне невиконання бюджету почалося восени 2019, а падіння важкої промисловості розпочалося в грудні 2019, коли про коронавірус мовчали не тільки мольфари, але й карти ТАРО.
Бо якщо країну вразив коронавірус навесні 2020 року, то Верховну Раду, Кабмін та Банкову вразили геть інші та страшніші віруси – невігластва, непрофесійності та безвідповідальності.
Наступна функція звучить так – «парламентський контроль» і має на меті звітування перед Верховною Радою міністрів, керівників правоохоронних органів, очільників держпідприємств, адміністрацій, закладів, установ та ін.
Тобто, коли керівник ОГПУ Венедіктова та всю країну заявляє про те, що «обвинувачений має в суді доводити свою невинуватість», то вона має бути на наступний день викликана на засідання профільного Комітету ВР з правоохоронної діяльності та прискіпливо опитана на предмет знання законодавства, країни та року, в якому вона живе. Бо за вікном точно не 1937, країни СРСР давно не існує, а про презумпцію невинуватості знає старшокласник.
Коли вже більше 200 днів обвинувачені по справі вбивства Шеремета безпідставно сидять у СІЗО, бо шостий президент їх публічно призначив винними, то той самий комітет має негайно викликати на килим Авакова та прискіпливо опитати.
Коли без рішення суду та жодних правових підстав працівники ДБР ламають двері в музей, застосовують силу до журналістів та народних депутатів, то очільник ДБР має бути також терміново викликаний на засідання Комітету.
А якщо всі ці поважні люди не з’явились або розповідають якусь маячню, то Комітет виносить на розгляд в зал питання про їх звільнення з посад. І елементарно звільняє, бо їх монобільшість.
Але не було таких засідань і питання в зал не виносились. Тому говорити про будь-який парламентський контроль сенсу нема – його просто не існує.
Представницька функція – найбільш філософське поняття, бо його неможливо оцінити ні сухими цифрами, ні засіданнями комітетів, а тому треба дивитись глибше – шукати в голосуваннях відповідь на питання, чиї інтереси представляє монобільшість?
Чи представляє вона інтереси Зеленського? Однозначно так, бо всі його кадрові та бюджетні забаганки монобільшість виконує.
Чи представляє вона інтереси Коломойського? Згадуючи про скандальну «поправку Геруса», яка дозволила закуповувати енергоресурси в країні-агресорі та доведення до мільярдних збитків Центренерго – однозначно, що так. Не погодитесь і заявите про ухвалений «антиколомойський» банківський закон? Так, була така тимчасова «неприємність» для останнього, але з ним вже давно влада розрахувалась – корупційними преференціями та кадровими призначеннями (і до чого, скажете, тут пан Ткаченко в Мінкульт?).
Варто зазначити, що і доля закону, як і доля Приватбанку, ще залишається невизначено. Бо тепер рішення ухвалюватиме Конституційний Суд.
Чи представляє монобільшість інтереси Ахметова? Аналізуючи законодавство і ціни на так званий «зелений тариф» та ганебний стан у рази дешевшій державній атомній енергетиці, якій справді скоро залишиться тільки й робити, що майнити криптовалюту (що і запропонували слуги) – однозначно, що так.
Може монобільшість Зеленського представляє інтереси російського порядку денного? Варто згадати ініціативи слуги Арахамії щодо відмови від синхронізації законодавства з Європейський Союзом та щодо відновлення постачання води в анексований Росією Крим. Варто згадати заяву Міністра оборони Андрія Тарана щодо «недосяжності» адаптації Збройних Сил до стандартів НАТО. І, наостанок, звернути увагу на систематичні заяви слуги Розумкова щодо російської мови та намагання законопроектами слуги Бужанського обмежити використання та поширення української мови. Тому так, монобільшість систематично представляє інтереси російського агресора.
А от чи представляє влада інтереси українських освітян, ветеранів, лікарів, малого та середнього бізнесу, фермерів, найманих працівників, пенсіонерів та соціально незахищених верств населення? – це питання риторичне, бо за рік роботи не видно якихось стратегічних системних кроків на їх користь.
Ймовірно, монобільшість виконує представницьку функцію, але виключно щодо реалізації бажань конкретних відомих прізвищ, які можна порахувати на пальцях однієї руки. Ну і про російський інтерес слуги не забувають. То може нарешті варто і назву партії їм змінити? Бо вони точно служать, але точно не народу.
І найголовніша функція – законодавча. Реалізація цієї функції об’єднує всі попередні, бо від стратегії та діяльності Верховної Ради в зовнішній політиці, від планування у бюджетно-фінансовому секторі держави, від реалізації контрольної та представницької функцій напряму і залежить, яке законодавство варто розробляти і ухвалювати, та які системні реформи впроваджувати.
А системних реформ за рік не з’явилось, більше того – фактично заблоковані реформи, які були проголосовані попереднім скликанням. Якщо ж я помиляюсь, то прошу навести приклади ухвалених системних реформ в оборонному секторі, у правоохоронних органах, в медицині, освіті чи у пенсійному законодавстві за останній рік.
Не згадали? Цілком логічно, бо їх нема.
А є тільки хайпові епізодичні рішення для «гарної картинки»:
– так зване «скасування депутатської недоторканості», яке працює відтепер виключно за політичної волі особисто Генпрокурора;
– так званий закон «про імпічмент», згідно з яким тепер розпочати процедуру імпічменту президента неможливо взагалі.
І будь-який студент-юрист тільки підтвердить наведене вище – за гарними назвами прихований або протилежний зміст, або непрацюючі норми права.
Але найбільший міф цього скликання Верховної Ради – це розпіарений «турборежим». Під цим гаслом слуги систематично ґвалтували регламент, не давали опозиції вносити правки і брати слово, голосували, не читаючи тексту законопроектів – робили що завгодно, знищуючи парламентаризм та здоровий глузд.
А вже навесні монобільшість почала наново розглядати зміни до власних законів, бо через такий непрофесійний підхід вони наприймали Бог знає що. І це, доречі, самі визнали, виправдовуючись «неймовірно швидким темпом розгляду».
Більше того, сам так званий «турборежим» виявився черговою брехнею і пшиком, бо якщо порахувати кількість ухвалених законодавчих рішень, то виявиться, що переднє 8-ме скликання Верховної Ради за перший рік своєї роботи їх проголосувало більше. І помилки виправляти тоді не довелось, як не довелось паплюжити парламентаризм та закон про регламент.
І ніхто якимось «турборежимом» діяльність Верховної Ради у 2014-2015 роках не називав – депутати просто робили свою роботу і менше переймались піаром та відеороликами.
Цей рік чітко довів, що вищий законодавчий орган – це не черговий сезон Х-фактору та не вечірнє комедійне шоу. Що обраний рік тому склад Верховної Ради увійде в історію, як найбільш непрофесійний та дилетантський за всі 30 років Незалежності. Що довіряти управління країною потрібно професіоналам з відповідною освітою, знаннями та життєвим політичним досвідом, а не актору, який будь-кого завів за ручку в депутатські крісла. Що «кухарка» не може керувати державою, бо тоді насправді керуватимуть олігархи та хитрозроблені керівники офісів.
І що в державному будівництві чудес не існує, як і чарівників – існує тільки системна багаторічна фахова праця, яка зможе поступово вивести нашу країну з сьогоднішньої ганебної ситуації.
Наостанок напишу тільки, що не вбачаю жодної панацеї в тому, щоб достроково розпустити Верховну Раду, як і в черговому перезавантаженні Кабміну, бо тоді знову суспільство подивиться недолугий спектакль про «гарного царя і поганих бояр».
Бо саме Зеленський тоді знову заведе за ручку кого завгодно в депутатські та міністерські крісла, а тому позитивних змін не буде жодних. Бо коли лікар в черговий раз пропонує медикаменти, які не працюють, то прийнято не проклинати ліки, а міняти самого лікаря. Особливо в ситуації, коли цей лікар жодного дня не вчився у медичному університеті, а просто вчасно і весело начепив білий халат.
Міняти треба Зеленського
А за його монобільшість у Верховній Раді просто соромно.
