Лариса ГРОМАДСЬКА, фото автора
Серед сірого байдужого натовпу, серед чужинецької мови і музики у столичній підземці Майдану Незалежності або на вулиці Хрещатик щовечора тужить-плаче бандура і лунають пісні про героїчне минуле України… То мандрівний кобзар, козак Остап Кіндрачук намагається пробудити від сну українців…
Остапа Кіндрачука можна впізнати здалеку: кубанська черкеска, майстерно укладені сиві вуса, довгий чуб, у вусі сережки (рівносторонній козацький хрест і тризуб у сонці). Козак з діда-прадіда, Остап Кіндрачук постійно мандрує Україною, побував у різних країнах, тому в репертуарі (понад 170 історичних пісень!), окрім українських, є пісні польською, німецькою, татарською, болгарською та ін. мовами. Він багато читає, захоплюється історією України, вивчає традиції своїх предків. Окрім того, 77-річний кобзар «на ти» з комп’ютером, по Інтернету спілкується з рідними і друзями.
Саме на Майдані Незалежності ми й зустрілися з кобзарем.
— Пане Остапе, доля закинула Вас у Ялту, але родом Ви із Західної України. Чи не манять до себе Карпати?
— Я народився в Івано-Франківській області, на Покутті. Раніше у Карпатах бував часто. У дитинстві я був ревним любителем географії, відвідував географічний гурток, ми ходили на екскурсії у гори. А потім мені потрапив до рук багатотомник польською мовою про пригоди Тарзана. Я спеціально вивчив польську мову, щоб прочитати. Після війни був дуже популярний фільм. А в нас навколо — руїни. На мене це справило таке велике враження, що я вирішив піти до Африки, де абсолютно вільна людина Тарзан живе у Джунглях. У 6 класі підбив двох хлопців-однолітків. А гуцули нам розповіли, що вони ходять нелегально на базар до Румунії, де пограничних постів небагато… Ми пішли у Карпати, а там така краса: гуцули на полонинах нам показували печери, легенди розповідали, співали пісні. Ми жили на природі, харчувались бринзою, ожиною. Тому вирішили: для чого нам та Африка, коли така краса у нас!
До Ялти я потрапив з Казахстану, де 2 роки працював на цілині. Після школи я не вступив до льотного училища: нам пояснили, що скорочення штатів. Це вже я згодом дізнався, що з бандерівських областей льотчиків узагалі заборонено було приймати… Я пішов у школу механізації, звідки навесні 1955 року нас відправили до Казахстану на цілинні землі. Я працював на тракторі. Одного разу взимку я поїхав на Іртиш по дрова, мороз був такий лютий, що трактор заглох у степу за 20 кілометрів від аулу і я обморозився. До Ялти приїхав лікуватися. І до цього часу у Ялті; там одружився, народилися діти… Маю трьох дітей, 7 онуків і 4 правнуків.
— Кобзар Остап Кіндрачук з козацького роду?
— Мама у мене була козацького роду, прізвище Котелко. Її предки у XVII ст. брали участь у битві запорізьких козаків з турками у районі нашого села (і до наших днів там є Червона долина); багато козаків було поранено, дехто залишився серед місцевих мешканців на лікування… За родинними переказами, батько Роду Кіндрачуків був опришком за часів Богдана Хмельницького; звали його Юрчик, тому нас називають у селі Кіндрачуки-Юрчаки.
— Саме тому Ви й вивчаєте історію України, зокрема козаччини, носите костюм кубанського козака?
— Мені назавжди закарбувалося у пам’яті: війна була у розпалі, я був ще зовсім малесеньким, я бачив, як стояла хата, а тоді від вибуху все полетіло до хмар… Німці відступали, услід за німцями з’явилися дивовижні вершники у кубанках і черкесках, зупинилися у моєму селі Котиківка. Я біля них раював, козаки співали «Тиха Кубань»… Ми, сільські хлоп’ята, з цікавістю розглядали їхню зброю, одяг, коней, проводжали їх далеко за село…
І потім, коли я вже став капітаном судна, я побачив у Новоросійську такого ж кубанського козака Леоніда Дубовика. Зараз він живе в Одесі. Коли почалася перебудова, він одягнув козацьку кубанку і черкеску, їздив на коні з бричкою, робив свій бізнес: прогулянки на бричці. Того дня була штормова погода, судно не випускали у море, я грав на бандурі, і тут побачив цього козака… Ми обнялися спонтанно, як рідні. І до цього часу спілкуємося.
…Мене вразив один історичний факт, коли у 1945 році за різними даними від 25000 до 70000 кубанських, донських, терських та інших козаків, які боролись проти більшовиків у другу світову війну, здались британському командуванню під гарантію невидачі їх в СРСР. Та прем’єр-міністр Великобританії Черчіль на вимогу Сталіна видав козаків з жінками і дітьми у австрійському місті Лієнц. Тут були і козаки часів першої світової війни, які боролися проти окупантів. Майже всіх бранців сталінські посіпаки або розстріляли, або замучили в таборах ГУЛАГу, або довели до самогубства. Живими залишилося близько десяти козаків… Саме на їхню честь я ношу такий козацький костюм…
— Хто з історичних постатей Вам найбільш близький?
Я дуже закоханий у гетьмана України Івана Свирговського, про якого мало говорять. Тоді господарем Молдови був Іван Вода Лютий, який запросив Свирговського допомогти визволити свої землі від турецького поневолення. У нього було лише 1200-1400 козаків. З молдавськими ополченцями військо складало близько 30 тисяч воїнів. Ударною силою були козаки Свирговського. За 3 місяці вони звільнили усю територію Молдови, взяли Бухарест, розгромили усі турецькі гарнізони… Розлючений султан сам очолив військо, почав тіснити козаків; армія султана чисельністю перевищувала у декілька разів! Почався відступ і в районі села Рокшани турецька армія оточила молдавське і козацьке військо. Козаки організували свій неприступний табір, який неможливо було взяти. Це був своєрідний млин, що перемелював турків і яничарів. Та через зраду одного з молдавських бояр усіх захопили в полон. Господарю Молдови відрубали голову, з черепів молдаван уздовж доріг викладали піраміди. А 15 козаків, які залишилися живими, продали у рабство на галери. Запорізьке військо зібрало кошти і викупило козаків у господаря галери. І Свирговський організовує новий похід на Кілію. Гетьман сам був завжди у перших рядах і героїчно загинув у бою з турками, — з болем розповідає кобзар і, почувши, що я з Бориспільщини, починає нову пісню:
Хмара грізно суне на Бориспіль.
Темна тиша опада в лиман…
Де ж ти, Хмелю, де ж ти забарився,—
Богом нам дарований Богдан?
Чи забрів по славі до зовиці,
Чи забравсь по старості на піч, —
Де б не був ти, Хмелю, озовися,
Доки нам не одібрало річ.
Обступає душі наші грішні
Кредиторів нещадимий клан…
Хто, Богдане, володіє грішми,
Той тепер в Україні гетьман.
Повертайся, Хмелю, доки світа
Бо чомусь не йде із голови,
Щось немовби про варшавське сміття,
Щось як начебто про грязь Москви…
— Що Вас спонукає мандрувати?
— Я працював у морському порту Ялти майже 35 років. Нас було 900 осіб, з них залишилося близько 20. Залишились ті, які не сидять на місці. А ті, хто грали у доміно, попивали пивко, бігали за таблетками, ті вже давно відійшли… Вони сиділи вдома і чекали, коли до них смерть прийде. Вона, напевне, й до мене приходила, але ніколи вдома не заставала…
— Ви співаєте не лише українською, а й польською, німецькою… Ви бували в різних країнах. Допомагають меценати, друзі?
— Ніколи ніхто не допомагає. Навпаки усі намагаються перешкодити. Починаючи від консула, який каже: «Куди ти прешся, діду? Там захворієш. Стара людина — це ходячий букет хвороб…» На що я відповідаю, що звичайним людям страшні хвороби, а козакам хвороби невідомі, тому можете не хвилюватися. Приходиться звертатися до мафії: за гроші відкривають візу…
— Хтось говорить, що кобзарі — люди, які пробуджують національну свідомість, хтось прирівнює кобзарство до старцівства. А що для Вас кобзарство?
— Мені подобається грати на бандурі. В першу чергу, я дуже люблю грати для себе. І я так і робив. Часто грав на палубі судна, на якому працював. А коли Радянський Союз розпався, Ялтинський порт розпродали, я працював кочегаром і собі грав у кочегарці. Це неподалік Лівадії. Одного разу проходила група німецьких туристів і побачили, як замурзаний кочегар грає на якомусь автентичному інструменті. Знімали мене на фотоапарати, кінокамери. Поруч лежав футляр від бандури, куди вони накидали мені німецьких марок… Потім я став біля музею грати… Отже, мені подобається, і з цього можна жити…
Мій репертуар — це співана історія України. Виконую понад 170 пісень, якими намагаюся привернути увагу українців до власної історії, до героїчного минулого України. Співаю історичні пісні, думи, пісні на слова Франка, Шевченка, Лесі Українки, Бориса Олійника…. Знаходжу сучасні тексти, де піднімаються проблеми сьогодення, підбираю мелодію сам.
— У Вас велика бібліотека? Що любите читати?
— У моїй власній бібліотеці три тисячі книг. Не маю часу, тому читаю у метро і коли зайду до їдальні пообідати. Ось зараз читаю «Витоки української нації», де аналізується «Велесова книга», дуже цікаво подається стародавня історія України різних періодів, фольклор, звичаї… У мене є з десяток видань «Велесової книги».
— У що вірите?
— У мене є багато літератури на цю тему. Є академічне видання «Вірування народів світу», є усі твори Силенка, Лозко, є Коран і Біблія (у тому числі й перекладена українською Пантелеймоном Кулішем та Іваном Пулюєм)… Простудіював усю літературу. Та найбільше враження на мене справила книжка Миколи Руденка «Гносис і сучасність», де він розповідає про побудову Всесвіту, наводить формули про живу і мертву матерії, доводить, що Всесвіт складається з безлічі монад (джерел духовної розумової енергії), які своїм світлом, як руками, розповсюджують розум і життя у Всесвіті. Ці монади (згустки інтелекту, божественна субстанція) є усередині кожної людини. Я настільки зачарований тією книгою, що мені здається, саме Микола Руденко найближче підійшов до істини, що таке Бог.
— Ви вірите у відродження української України?
— Тяжко вірити у відродження, бо українці — не той народ, який прагне відродитися. Постійно відбувається селекція: усі найхоробріші, найсвідоміші, найвідданіші українській ідеї люди у всі часи (і сьогодні) йшли боротися за неї і гинули. Залишається більшість тих, яким усе байдуже. Донищували голодомором найпрацьовитіших, найталановитіших людей, які зберігали нашу культуру… Ця селекція безслідно не пройшла. І зараз ми маємо цей народ, який пережив війни і лихоліття. Молодь виростає на наркотиках… Якщо і з’являються ініціативні, працьовиті люди, то їм створюють такі умови, що вони в Україні себе не можуть реалізувати. Сім мільйонів заробітчан за кордоном — найбільш активна молодь!.. Весь пасіонарний цвіт України відсіюється постійно. Хто це робить? Ви бачили десь банкіра-українця (крім Ющенка) чи власника фабрики? Усі не українці… А українці безпорадні, навіть не підозрюють вони, що у нас уже нічого немає свого. Вся промисловість неукраїнська… У Верховній Раді — також більшість не українці; вони й хочуть, щоб землю можна було продавати, щоб українців перетворити у своєрідних циган… А молодь деградує. Скільки молодих наркоманів щодня проходить мимо на Майдані Незалежності!..
Українські діячі культури збираються у музеях, проводять заходи, ювілеї… один для одного… А мене щодня по сто осіб, серед них і українці, питають: «Що це за інструмент? Як він називається?»
— Сьогодні дехто з кобзарів молодшого покоління не сприймає концертну бандуру, засуджує, що у музичних школах грають саме на таких інструментах…
— Там, де українці, там нема пророка у своїй Вітчизні. Важливо — справжнє мистецтво… В Одесі, наприклад, є 7 козацьких організацій і кожна говорить, що вони справжні, а 6 — фальшиві. Теж саме і серед кобзарів. Сьогодні кажуть, що Спілка кобзарів — виплід радянської реалії, значить його треба занехаяти. Але там були свої здобутки! Якби не чернігівська бандура, то у нас би не було взагалі нічого. Коли чоловіків за бандуру, як Олексія Нирка, відправляли до Сибіру на 25 років або взагалі знищували, тоді жінки хвалили партію, Сталіна і зберегли бандуру. Але ж вони співали і народні пісні, і, нишком, заборонені… Тепер відроджується і старосвітська бандура, і кобза. І це добре. Але ж ті здобутки, які були, не можна перекреслювати. Це такий український менталітет…
— Вірите, що серед українців є характерники?
— У казки я не вірю. Але характерники справді є… Характерники — це вільні люди, які себе не дали зім’яти кріпацькому рабству. Вільна людина вона і є характерник. Бо тих, кого зламала кріпацька неволя, ті характерниками ніколи не будуть… Боплан писав, що українські козаки-характерники найбільше цінують свою свободу, без якої не уявляють життя… Вони так відстоювали свою волю, що вороги жахалися. У світі переважає рабська психологія. У характерників — психологія вільної людини.
— Що означає сережка у вусі козака?
— Наскільки мені відомо: коли у війську з’являвся молодий козак — один-єдиний син у сім’ї, і якщо він згине, то його рід припинить існування, то йому чіпляли у вухо сережку, щоби всі козаки у міру можливості не дали йому загинути.
— Ви ведете здоровий і фізично, і духовно спосіб життя. А чи є у Вас якісь секрети?..
— Щоранку роблю зарядку, п’ю фіто-чаї, постійно споживаю цибулю, каші… У мене є книга «Козацька медицина», у якій автор доводить, що кобзарі довше живуть, оскільки бандура має лікувальні властивості, звукові коливання позитивно впливають на людський організм.
— Про що мрієте?
— Дочекатися, що пробудиться характерницький дух українців.
Довідка:
Остап Юрійович Кіндрачук (народився 13 листопада 1937 в с.Котиківка, нині Городенківський р-н Івано-Франківської області) — бандурист, козак. Нині проживає у м.Ялта.
34 роки (1958 – 1992) працював у Ялтинському морському порту, з 11 — капітаном-механіком «Комети».
З 1962 року навчався у Олексія Федоровича Нирка, з яким наприкінці 80-х років створили в Ялті товариство української мови ім. Амвросія Метлинського, пізніше реорганізоване в Ялтинське міське товариство «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка.
До 1985 року — соліст Кримської народної капели бандуристів імені Степана Руданського.
Збирач книг про козацтво та історію України, дослідник кобзарства в Україні та на Кубані. Колекціонує козацьку зброю.
В Україні грає в Києві, Ялті, Одесі, Львові.
Записав в Польщі на студії два аудіо альбоми, деякі пісні з яких увійшли в аудіоальбом «Остап Кіндрачук. Козак – бандурист», який сам і поширює.
Остап Кіндрачук знімається у телефільмі Олега Бійми «Кобзарські шляхи» (1988, Укртелефільм) і серіалі «Роксолана» (1996, Укртелефільм).
