Україна нині захлинається від потужної хвилі «миротворчої» істерики в медіа, у політичних виступах партійних діячів та в закликах депутатів усіх рівнів. Пацифісти з болем і жалем розповідають, як плачуть матері солдатів, а щоб такого не було, закликають не чинити сильного опору агресору та примиритися з ним (можна й на його умовах). Вони пропонують мир за будь-яку ціну.
Як відомо, пацифізм – це пропаганда миру й відмова від розв’язання проблем збройним шляхом, а також неучасть громадян у війнах, бойкотування військової служби, зневага до військової героїки тощо.
В Україні після початку війни Росії проти нас не тільки деякі орієнтовані на Москву політичні партії, а й найвища державна влада почали так чи інакше пропонувати суспільству пацифістські ідеї. Лідером такої пропаганди став верховний головнокомандувач Володимир Зеленський. З’явилися й пацифістські генерали, які заступили місця бойових. Хоча генерал-пацифіст – явище протиприродне, як музикант, який не любить музики, чи педагог, що ненавидить дітей, або рибалка, який не терпить риболовлі… Проте міністр оборони генерал Таран у дусі Зеленського видав наказ, згідно з яким військовим передбачено штрафи за несанкціоноване відкриття вогню по ворогу. Бо головне, як казала перша особа держави, «припинити стріляти»…
І якщо тепер російські танки тихо й без пострілів церемоніальним маршем підуть на Київ, то українські солдати мають лише зацікавлено на них споглядати й ніяк не реагувати. Так уже було в Криму у 2014 році, коли російські танки і бронетранспортери їздили півостровом, а українські військові розгублено стежили й не знали, що робити та чи взагалі треба щось робити. Тепер із допомогою Банкової росіяни можуть такий досвід поширити на всю Україну…
Влада України капітулянтську політику виправдовує «гуманізмом»: щоб не гинули наші хлопці, щоб не плакали матері тощо. Однак постає питання, котре «Зе» й команда бояться чітко артикулювати: чи можна в ім’я порятунку солдатів і спокою матерів принести в жертву сорокамільйонну націю та її країну, віддавши їх на поталу Кремлю?
Колись у СССР була така кримінальна спеціалізація: «злодійка на довірі» (це коли пані «з пониженою соціальною відповідальністю» викликали довіру порядних громадян і грабували їх), а нині в Україні з’явилися «капітулянти на гуманізмі», які спекулюють на емпатії суспільства, на його співчутті до тих, хто постраждав під час війни. Проте є жорстокі закони буття, особливо під час збройної боротьби за своє існування, коли жертви окремих людей стають обов’язковою умовою виживання всього народу. Як казали елліни після греко-перських воєн: «Ми загинули б, якби ми не гинули». Ось така трагічна діалектика, якої ще нікому в історії людства не вдалося оминути.
Пацифізм добрий у мирний час, коли його завдання полягає в тому, щоб не допустити війни. Проте коли війна вже почалася, пацифістська пропаганда стає різновидом зради.
Москва виявила ахіллесову п’яту «Зе» й почала нахабно шантажувати обстрілами на лінії розмежування та відмовою обмінювати заручників. А крім примарного псевдомиру й обмінів заручниками (які вже давно припинилися, бо Кремль карає «Зе» за надто повільну капітуляцію) президенту нічого запропонувати своєму електорату.
Нинішній пацифізм в Україні – явище доволі штучне й рукотворне, яке з’явилося відносно недавно. В УССР був навіть культ (радянська адміністрація активно його насаджувала) служби в радянській армії. Сільського хлопця, який не служив в армії, вважали в рідному селі неповноцінним. Українці десятками тисяч служили в Афганістані (1979-1989) і тисячами там гинули. Але жодних масових антивоєнних протестів на теренах республіки не фіксували. Хоча там українці воювали за чужу країну (СССР) та її великодержавні геополітичні інтереси.
Проте нинішня оборонна війна проти Кремля за незалежність України викликала багато спекуляцій у суспільстві. Тобто за чужу країну воювати й гинути нормально, а за свою – ні? Українцям упродовж століть доводилося воювати у складі різних армій за різні країни. І ось уперше (за багато років уперше) українці воюють за Україну у складі українського війська. І тут починається напад пацифізму. Його флагманом є Банкова: «мир за будь-яку ціну», «треба домовлятися», «варто йти на важкі компроміси».
Головною особливістю сучасного «українського пацифізму» є те, що він зовсім не український, а імпортований із РФ, де розташований його центр: звідти його організують, підтримують і стимулюють. Навіть вислови «партія миру» (щодо капітулянтів) і «партія війни» (щодо прихильників відсічі агресору) – це винаходи російської пропаганди, які Кремль запустив у активний обіг. Цей «пацифізм» стає інструментом перемоги Росії над Україною й «остаточного розв’язання українського питання»…
Ігор Лосєв
