Над цим міркую кожного разу, коли чую передвиборчу рекламу «Слуги народу» «…Немає значення, якою мовою…», «…Немає значення, якому Богу…».
Для кожної постколоніальної держави (а наша є такою), це має принципове значення! Бо таке розмивання власної національної ідентичності, яке пропонує у своєму передвиборчому слогані нинішня владна партія, є лишень на користь вчорашнього московського колонізатора.
А тому й виникає у мене питання – це і є проявом того «національного центризму», ідеологію якого на своєму лютневому з’їзді задекларувала партія «Слуга народу»?
Тоді логічно наступне питання – а щодо якої нації цей «націоцентризм»? Так випливає – щодо московської. Тоді погодьтеся, крізь призму зору української нації – це колабораціонізм, себто перехід на бік ворога під час війни з ним.
Нехтування предметами української історії, мови, літератури в навчальних програмах загальної середньої та вищої школи, ініціатива щодо виведення української літератури з переліку обов’язкових для ЗНО предметів – це диверсія проти підвалин незалежної національної держави і проти її безпеки.
Мова – це комунікаційний цемент нації, а історія й література, засобами яких формується національна героїка та символіка, являють собою її непорушний духовний моноліт. У поєднанні вони творять ядро національної ідентичності, яку так настирливо у кожній постколоніальній державі намагається розмити її вчорашній поневолювач.
В умовах сьогоднішнього протистояння відновленої Української держави із московським поневолювачем та ведення ним ось уже протягом шести років «гібридної війни» проти нашої держави виведення цих предметів з національних навчальних програм може здійснювати тільки свідомий ворог, або ж недорікуватий «корисний ідіот». Одним і другим не місце в проводі Української держави чи її окремих галузей.
Олександр Сич
