Не секрет, що сам термін «революція» – лякає значний прошарок суспільства. Вже надто міцно закарбувався у пам’яті стереотип про «велику жовтневу соціалістичну революцію» з усіма кривавими наслідками, які з нього випливають. Правда, дивує інше. Як виявилося, у середовищі запеклих антикомуністів, патентованих демократів і навіть «теж націоналістів» (вислів В. Іванишина) також чимало таких, які усіляко відмежовуються від національної революції, мовляв, це не «по-європейськи», не конструктивно, суперечить нашому демократичному і європейському поступу.
Отже, що мають на увазі українські націоналісти, коли проголошують курс на національну революцію?
Передусім пропоную повернутися до витоків. У доповіді, виголошеній в 1929 році на установчому Конгресі українських націоналістів, який покликав до життя ОУН, її головний ідеолог Юліан Вассиян зазначав: «Завдання націоналізму в стисло політичному розумінні полягають у підготовці та здійсненні програми національної революції, що дасть Українській Нації міцні форми державного життя». Отже націоналісти, зокрема ОУН, вважали національну революцію чинником, без якого неможливо здобути й закріпити українську державність. Не випадково Ю. Вассиян завершує свою доповідь такими словами: «У бік державного чину український націоналізм спрямовує всі свої організовані сили та свою моральну енергію пафосу української національної революції».
Те, що для українських націоналістів було самозрозумілим, для більш широкого загалу тлумачили інші ідеологи ОУН. Так відомий ідеолог ОУН Микола Сціборський у своїй статті «Передпосилка національної революції» наголошував її фундаментальну ознаку: «Вибороти самостійну соборну державу власними силами Української Нації». При цьому відзначав, що «завдання національної революції не обмежується періодом чинної, збройної боротьби з окупантами і створенням власної великодержавності. Свідомий своєї реформаторської місії в прийдешній українській історії, український націоналізм готується бути вирішальним, творчим чинником і в межах відновленої держави». Це принципова заувага, яка вказує на те, що у власній державі таки можлива і необхідна національна революція.
Більш детально про зміст, завдання й характер національної революції, як її розуміють українські націоналісти, висловився теоретик і практик ОУН Ярослав Оршан у праці «Доба націоналізму». Цей мислитель відзначає, що «горлання на вулицях» чи навіть збройні сутички, які у результаті призводять до зміни форми державного правління, є лише супровідними елементами революції, але аж ніяк не справжньою революцією. «Справжня революція, це реалізація постулату – безумовно змінити даний загально-духовий лад аж до глибини, як у його формах, так і в його попередніх життєвих передпосилках, та замінити його новими цінностями», – підкреслював Я. Оршан. Іншими словами, національна революція передбачає насамперед якісні зміни, які досягаються різними методами.
Уже сучасний ідеолог націоналізму Василь Іванишин у своїй книзі «Нація. Державність. Націоналізм» уточнював: «Революційна боротьба – не обов’язково збройна, не обов’язково кровопролитна, але обов’язково має за мету якісні зміни в суспільстві».
Ярослав Оршан закликає розрізняти «розкладову (руйнівну) революцію» від «творчої революції». Ознакою першої є поява людей, які прагнуть влади за будь-яку ціну. Ознакою другої – є людина «з політичним хотінням, з інстинктом державності й проводу». Розвиваючи тезу про «творчу революцію» Я. Оршан пише: «Її мета – влада; її намір – поставити цю владу на послуги впорядкованої національної спільноти». А завершує свої міркування висновком, що творчою революцією може бути лише націоналістична революція.
Висновки Ю. Вассияна, М. Сціборського, Я. Оршана та В. Іванишина надзвичайно актуальні в контексті сьогодення. Вони, по-перше, спростовують нав’язані комуністичною пропагандою стереотипи про національну революцію як «заклик до крові».
По-друге, дають можливість оцінити «революцію» усіх Майданів, а головне вождів, які на цих майданах оголошували себе революціонерами.
І, по-третє, підштовхують до розуміння необхідності справжньої національної, творчої революції, яка приведе до фундаментальних змін в національному організмі, що дозволять українській нації стати господарем у власній державі.
Хто ж має виступити локомотивом національної революції? У свій час Дмитро Андрієвський дав таку відповідь на це питання.
«В основі світогляду націоналіста-революціонера має лежати ідеалізм. Це означає, що така людина постійно плекає в душі віру в ідеал, що існує сам у собі та є вищою цінністю. Призначення людини на землі – виконати свій обов’язок щодо цього ідеалу.
Для сучасного українського націоналіста-революціонера таким ідеалом є Велика Самостійна Соборна Українська Держава».
На переконання одного з ідеологів ОУН, для зміцнення Української держави необхідні авторитет і послух, централізм і тверда влада. Щоб влада була близька народові, вона мусить спиратися на його провідну верству, в котрій мають бути представлені інтереси і прагнення усіх суспільних груп.
Врешті, найголовніше, що зазначав Андрієвський: «мусить виховатися порода українців, що не зіллється і не розчиниться в юрбі, але триматиме своє місце в національному житті, не підпорядкує себе настроям і відрухам маси, зуміє станути понад нею, накинути їй свою думку і свою волю».
Це короткий виклад думок засновників ОУН щодо національної революції.
Думаю, що чимало сучасних українських політиків погодиться із правильністю цих тверджень, але далеко не кожен погодиться взяти їх на озброєння.
Богдан Червак
(Виступ на 4-х Бандерівських читаннях за темою «Як завершити українську національну революцію?»)
