А до нас завітала наша перша українська весна. Березень тихо проходить поміж розтрощених російських танків. Ще морозні та непевні, але вже весняні слабки пориви вітру колихають ще не охолодніле волосся безименного для українців російського солдата.
Цей юнак навітався до України пару днів тому. 24-го він, ще рум’яний та запальний, з нестямним вогнем в очах їхав вбивати “проклятих х-хлів”. Його думки були зайняті крамом з України та Свєткою, що мала би чекати його.
“Будут визжать как свиньи”,- думав він, женучи свій БТР. Машина слухалась. Ревучи вона вкопувалася своїми шинами у чорнозем Полісся. Зім’явши першу травичку і ламаючи молоді дерева він дістався своєї цілі – України, яку ненавидів все своє життя.
“Ух, какелі, я вам сейчас устрою. Интересно, а как орут х-хлушки, когда им вспарывают животы? А может насадить одну на ствол и выстрелить?”, – він нісся вперед, вглиб України з думками про нагороду з рук Путіна…
….
Бах!
Звуки вибухів пролунали над сірим та похмурим небом Київської області. На скло маленькими краплями падав дощ. Чиста небесна вода стікала по вікнах вниз і осідала на рамах.
Околиці столиці та найближчі села частково прокинулись.
– Почалось, – він зістрибнув з ліжка й почав прислухатися.
– Та ні, це ліфт напевно. Він теж гримить, – крізь сон йому відповіла його жінка.
Бах!Бах!
Бах!
Гулки вибухи закликали впасти. Звичка вимагала кави із цигаркою, а очі – патчів.
– Збирайся, сонечко, збирайся швидко, – він кричав перелякано та несамовито. А тим часом мозок почав розуміти що все це – кінець всьому: старим зв’язкам, планам на тиждень, каві з молоком і миру…
Бах!
– Чертовы суки, горите нахуй в аду,- кричу і зі мною починають кричати люди, що біжать по сходах. Двері відкрилися тихо – і з гуркітом закрили за собою минуле…
Бігти – куди? Де зброя? Як воювати?
Вулиця зустріла крижаним дощем та вітром. Люди з ще сонними, але вже переляканими очима незрозуміло та мляво стояли біля машин чи тягнулися за мамами. З кошиків волали коти, скиглили та прижималися до землі собаки. Магазин – чергою з похмурих чоловіків та жінок, які пакували консерви, хліб, туалетний папір та корм для тварин.
А у вікнах хтось сидів з кавою, дивлячись на двір.
І в фейсбуці, і в телеграмі, і в голосі ридаючих жінок лунало одне, м’яке та слизьке слово
ВІЙНА.
….
“Сука, да я приеду и тебя заебашу нахуй, шалава”,- гнівні думки й образи Свєткі в обіймах іншого не давали йому спокою. Вона обіцяла дочекатися. Обіцяла, але пішла за першим, хто наколов їй губи.
– Тварь, блядь, шалава, чернильница,- лихослів’я та крики залишалися в холодній машині.
Спроба прориву не вдалася. ЗСУ чомусь знали про місцерозташування колони, що йшла попереду. Машини згоріли, а в них ті із ким він служив.
– Проклятые твари, откуда вы все знаете,- крики розчинялися в металі та гуркоті його залізної коробки.
Він вже не наступав. Він шукав можливості зайти в місто іншими шляхами. Проте весь час повертав або назад, або змінював напрям повністю.
….
З початку війни пройшло 3 дні.
Вже ніхто не боявся. Силовики та тероборона вщент розбили російський десант в столичних передмістях та на вулицях. Київська Оболонь, Мінський масив, селища та села відбили атаки. Харків, Суми, Вінниця, Одеса, Житомір та області тримали облогу і хрестилися вогнем і кров’ю окупантів. З’явилися перші герої та легенди. А українці звільнилися від іллюзій.
– Кацапів треба різати на ремені!
– Згоден!
Бах!
– Боже, бережи ЗСУ!
Люди вже не лякалися вибухів. Іони організовувались, мішали масло та бензин, робили коктейлі Молотова та нещадно палили. Місцеві носили військовим їжу, ганяли ДРГ, здавали позиції окупантів та воювали. Воювали запекло, по-українські. Відганяли ворога, а він шукав зрадників….
Далі буде …
