Олесь Маркович
У багатьох казках існують казкові засоби для відмикання замків – чи то заповідне слово, чи якась там «розрив трава» – одним словом, замки з послужливим клацанням тут – таки і відчиняться, а рипучі металеві або й камінні двері покірно запрошують увійти. І у мене, в цілком реальному житті, а не у якійсь там вигадці, завівся свій секрет долання перешкод, правда, замки його не дуже – то й бояться, хіба що на людей певної категорії він діє безвідмовно. І ця категорія називається «українці».
У телефонній слухавці щебече російською мовою жіночий голосок. Мені пропонують на вигідних умовах підключення до інтернету. Я мовчки слухаю привабливе щебетання, а потім кажу:
– Ви пробачте мені, але я народився і виріс в Канаді, тому із сказаного вами я мало що зрозумів. Чи не могли б ви повторити все українською мовою?
Я майже фізично відчуваю у голосі щебетухи нотки надзвичайної поваги до мене і Канади, хоч в Канаді я зроду – віку не бував, і знаю лише, що вона знаходиться на півночі американського континенту, і що там живе велика громада українських емігрантів.
І милий голосок повторює мені рекламну спокусу чистою українською мовою.
Я роблю подібну містифікацію не вперше. Спочатку мені було ніяково так дурити своїх співвітчизників, але від досить частого вжитку власної «розрив – трави» я призвичаївся і, навіть дозволяю собі часом для колориту вставляти одне – друге англійське слово: «sorry» або і «thank you».
Діє.
І що дивно, я вже й сам починаю почуватись таким собі «канадійцем».
Тим часом я почав вдаватись до національної мімікрії не лише у телефонних розмовах.
– Как записать вашу фамилию? – питає мене довготелесий сільський юнак в українській міліцейській формі біля вікна перепусток у відділку міліції по Московській,30 Печерського району Києва. Російська вимова українського селюка , напевно, така, як моя канадська. Я намагаюсь зробити заклопотаний вигляд і майже присоромлено додаю про нещастя бути неповноцінним українцем з Канади.. Ми гарно порозумілись українською, але підіймаючись сходами на другий поверх, я обертаюсь і кажу:
– Пане сержанте, я вибачаюсь, але в Канаді я був, так, як і ви.
Скажіть, ваше село вже повністю перейшло на російську?
Мені зі сходів не видко, чи хлопець почервонів.
У нас нє запріщіца гаворіть па– русскі.
Завершивши свої справи, я повертаюсь на перший поверх до вихіду через турникет.
Довготелесий сержант чомусь ніяково усміхаючись, наче вибачаючись за нашу недавню «канадську історію», запитує українською,чи я гарно залагодив свої справи.
Я дякую за турботу і додаю:
– Пане сержанте, у одній з п’єс Марка Кропивницького хтось з персонажів говорить: «Ви гарно говорите по – московському, тільки по – нашому «гекаєте».
До зустрічі в моїй дорогій Канаді!
«Welcoме!»
