Моє толерантне ставлення до спілкування з російськомовними сформувалося на Донбасі, де усі мої родичі, як і я до 13 травня 1998 року, спілкувалися російською мовою. Мати інколи намагалася спілкуватися зі мною українською мовою, але десятиліття змосковщення на Донбасі з 18 років, коли вона приїхала на заробітки працювати в шахті (жінкам заборонили працювати на підземних роботах 13 липня 1957 року), давалися взнаки – виходило спілкування зі мною суржиком.
Нікому з родичів ніколи я не висловлював претензій щодо приватного спілкування зі мною російською мовою. Але коли організовував суспільно-громадські події за участю своїх племінниць: презентацію своєї книжки «Моя боротьба за мову» у Львові 2010 року; створення «перукарні на майдані» у грудні 2013 року (одна із племінниць закінчувала ПТУ у м. Краснодоні за фахом перукарка) тощо, то основною умовою їхньої участі ставилося спілкування українською мовою з моменту виходу з дому і до повернення з події.
Цими днями до мене зайшла сусідка – внутрішньо переміщена особа з Костянтинівки,
Донецької області – поскаржитися на скандали у гуртожитку, в якому ми разом мешкаємо.
Спілкування відбувалося у звичний спосіб – я українською мовою, сусідка – російською.
Розбірки в гуртожитку з п’яничками – не рідкість. Але цього разу сусідка поскаржилася:
– Якийсь військовий-п’яничка, один із яких бігають до однієї мешканки гуртожитку, висловив мені претензію щодо висування йому вимог дотримання правопорядку російською мовою.
- Я йому відповіла: «Это моё конституционное право», – аргументувала сусідка, демонструючи свій середній палець(як і під час сварки з військовим).
Мені довелося їй пояснити, що ніякого конституційного права висловлювати іншим особами, без їхньої згоди, претензії чи вимоги іноземною мовою, якою є російська, у неї немає. Жодна норма українського законодавства не зобов’язує громадянина України володіти іноземними мовами.
Законом України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» ч. 8 ст. 1 встановлено: «Українська мова як єдина державна мова виконує функції мови міжетнічного спілкування, є гарантією захисту прав людини для кожного українського громадянина незалежно від його етнічного походження, а також є фактором єдності і національної безпеки України».
Мовне питання в Україні, зокрема права російськомовних громадян, завжди використовувалося ворогами України для розпалення міжнаціональної ворожнечі та аргументації Москвою своєї воєнної інтервенції в Україну під приводом захисту російськомовних громадян України.
Усім борцям за права російськомовної меншини в Україні вчергове хочеться нагадати: голодомори і репресії, якими радянська влада очищала Україну від українців і масово заселяла іншими етносами, формуючи таким чином російськомовне населення України, статтею 2 Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» кваліфікуються як геноцид. Надання російській мові статусу регіональної в Україні створює прецедент узаконення наслідків геноциду, що не запобігає злочину геноциду, а навпаки заохочує до вчинення геноциду як до одного із найефективніших методів реалізації нацистської ідеології, в даному випадку «русского мира» — «рашизму», та провокує міжнаціональні війни за принципом національного дарвінізму.
05.04.2026 р.
Сергій Мельничук – правозахисник із Луганська, лауреат премії Олекси Гірника
