Цього року жовтень несе нам не лише традиційні церковні, професійні та державні свята. Разом з Днями вчителя, українського козацтва, Святом Покрови і Днем захисника України ми маємо нагоду відзначити 75–ти річний ювілей від дня створення Української Повстанської Армії. Сьогодні ми вирішили поспілкуватися з Тарасом РОНДЗІСТИМ, директором Міжнародної благодійної установи «Центр національного відродження», діяльність якої в певній мірі тісно пов’язана з усіма названими вище датами.
– Наскільки відомо Ви не дуже полюбляєте спілкування з журналістами, зокрема давати інтерв’ю. Що сталося, що Ви вирішили змінити своєму принципу?
– Це справді майже так. Тим не менш, коли мова йде про конкретну справу, і вона вимагає допомоги журналістів, то я не відмовляюся від спілкування з ними. Правда справи, яким я себе зі своїми друзями присвятив, є малоцікаві для публіки. Перетворювати ж нашу роботу в «шоу» – не бачу сенсу.
Сьогодні приводом для спілкування стала необхідність не лише «порахувати осінніх курчат» як результат нашої діяльності, але й привернути увагу громадськості до такої важливої історичної події, як 75 років від дня створення Української Повстанської Армії. Водночас, згадуючи минуле, дуже важливо не оминути справи сучасного державотворення, зокрема реформи в комунальній сфері, медицині, в державній службі, в освіті тощо.
– Напевно поговорити одразу і про все не вдасться, тому можливо доцільно провести декілька зустрічей і кожну з них присвятити конкретній справі?
– Я не маю наміру говорити просто про все, бо не є ані «майстром з усіх справ» ані політиком. Як громадянина і мешканця міста мене дуже цікавить реформування комунального господарства. В межах своєї компетенції, а я колись працював начальником планово-виробничого відділу промислового підприємства, бачу спекуляції постачальників-монополістів і потурання їм органами влади. Тому, доки я не побачу реальної роботи антимонопольного комітету, контролю органами влади за ціноутворенням в комунальній сфері, конкретних дій державних органів щодо забезпечення реальної платоспроможності мешканців, а не «забавки з субсидіями», не маю жодного бажання підтримувати реформи в комунальній сфері і інших до цього закликатиму.
В сучасній системі охорони здоров’я, не бажаючи залишати все як є, але, не будучи фахівцем від медицини, я ризикну довіритися сьогоднішньому міністрові Уляні Супрун у її прагненнях змінити існуючий стан на краще, бо знаю її як розумну, порядну і щиру людину. Мій ризик – це той випадок, коли краще з розумним загубити, ніж з дурнем знайти.
– Тим не менш, яких реформ в державі потребує Ваша установа у своїй діяльності?
– Для нас важливим є реформування системи освіти та пов’язані з цим зміни в освітніх і виховних процесах, які сприяють формуванню людини і забезпечують її високий культурний рівень. На моє тверде переконання жодні закони, системи та схеми, включно із суперматеріальним зацікавленням держслужбовців, не здатні подолати корупцію і зупинити злочинність. Бо людина, не привчена змалечку дотримуватись правил і в дорослому віці буде прагнути при будь-якій можливості обійти або порушити закон. Якщо з дитинства людині не дали на все життя зрозуміти, що погано чуже брати без дозволу, то надалі вона буде готова завжди щось десь поцупити. І найдосконаліша пенітенціарна система не здатна допомогти людині позбутися набутих з дитинства вад. Перевиховувати для суспільства в рази дорожче, ніж всебічно сприяти одразу правильному вихованню.
Впевнений, що тільки культура забезпечує гармонію у відносинах між людьми і є головною передумовою сильної економіки, ефективної політики та сприяє національній солідаризації. Нажаль, радянська система, винищивши інтелігенцію, звела поняття культури до клубу в колгоспі, і знівелювала культуру як вид людської діяльності, що залишає після себе цивілізаційний слід.
Свою роботу з національного відродження бачу як сприяння або участь у процесах, спрямованих на відновлення української еліти, формування провідної верстви, опанування українською людиною високого рівня культури.
– Не здається Вам, що в умовах постійної політичної боротьби, а сьогодні ще й через російсько-українську війну нашому суспільству якось не до культури?
– На мою думку такий підхід доволі примітивний. Адже культура людини зобов’язує її дбати про своє фізичне, моральне й інтелектуальне здоров’я. Введення у Збройних силах України інституту військових капеланів є ствердженням необхідності дбати про духовну і моральну культуру нашого воїнства. Нажаль є факти, коли складна військова техніка і зброя в руках невігласа або пияка стає лихом для своїх друзів. Багато прикладів є, коли слабка фізична підготовка людини веде до її поразки у бою і навіть до загибелі. Отже, як не крути, а без культури не обійтися. До речі, багато вояків АТО визнають цінність вишколу, який отримали, зокрема, через військово-патріотичну гру «Джура».
– Якщо мова зайшла про «Джуру», а вашою установою щорічно 14 жовтня до Дня захисника України і Дня Українського козацтва на Форумі українських патріотичних справ підводяться підсумки впровадження гри «Джура», то чи можете вже поділитеся з читачами своїми враження від гри у цьому році? Враховуючи, що Ваша установа опікується цією грою майже десять років, чи вважаєте у роботі з молоддю це «курчатко» вдалим?
– Наш Центр і наші активісти опікуються не тільки «Джурою», хоча вона є центральним заходом у нашій роботі з національно-патріотичного виховання. Ініціювання і проведення на всеукраїнському рівні Свята Героїв, фестивалю мистецтв «Сурми звитяги», сприяння молодіжним патріотичним організаціям, співпраця з органами державної влади у справі формування і розбудови комплексної системи національно-патріотичного виховання молоді – ось неповний перелік наших «курчат».
Свою роботу ми свідомо зосередили на сприянні вихованню учнівської молоді через співпрацю з Міністерством освіти і науки України, бо жодне волонтерство не здатне замінити державу. Як приклад, у 2016/2017 навчальному році у Всеукраїнській дитячо-юнацькій військово-патріотичній грі «Сокіл» («Джура») тільки на районному етапі взяло участь більше 70 тис. учнів. Значного успіху досягли організатори гри на обласному рівні, бо не тільки провели фінальний етап у кожній області, залучивши понад 5 тис. учнів, але й забезпечили їхнє таборування протягом п’яти днів.
За нашими попередніми розрахунками, якщо би ми робили це все тільки власними силами Центру та друзів з діаспори, то нам треба би було задіяти не менше 10 тис. волонтерів та зібрати кошти у розмірі понад 500 тис. доларів. Тому, вітаючи джур і армію освітян, чиновників, небайдужих громадян, які організовували роботу з впровадження гри у своїй місцевості, з успішним завершенням сезону «Джура 2017», я водночас висловлюю щиру вдячність за їх жертовну і сумлінну працю та бажаю нових звершень у 2018 році.
– Безумовно масштаби розбудови гри вражають. Правда, Ви якось з такою легкістю назвали грошовий еквівалент. Чи не боїтесь, що знайдуться недоброзичливці, які все це запишуть на Ваш власний інтерес?
– Я цього не боюсь. Такі «доброзичливці» та їхні закиди на адресу мою і моїх друзів з’явились від початку нашої роботи над «Джурою». Нажаль, кількість їх не зменшилася. Але я їм не дивуюсь, бо такий їхній культурний рівень включно зі світоглядом.
Я ж вже давно зробив для себе важливий і головний висновок: мені випала карма жити і працювати в перехідний період творення великої України, яка мені особисто і моїм дітям мало чим допоможе. Але праця моя і однодумців у сфері національно-патріотичного виховання української молоді не тільки збереже державність України, але закладе основи для гідного життя моїх нащадків (внуків, правнуків і далі), для наступних поколінь українців. На щастя тих, хто поділяє цю позицію, мені доводиться зустрічати досить часто.
Користуючись нагодою, передаю щирі вітання тим, хто підтримав наш почин у, вже відносно, далеких 2008\2009 роках, сприяв розвитку гри в період правління Табачника, і тим, хто по можливості допомагає й сьогодні. Особлива подяка моїм друзям з української діаспори, що мешкають в Канаді, США, Австралії, Великобританії. Без їхньої підтримки, я маю сумнів, чи взагалі вдалося би нам зрушити воза, який стояв нерухомо від 2003 року.
– В діяльності кожної організації є періоди підйому і спаду. Повертаючись до успіху «Джури 2017», чи є це вершиною успішної роботи Центру?
– Ми наближаємося до вершини успішного проведення гри серед старшокласників, бо вирішальним буде рік наступний. У поширенні гри «Джура» 2018 рік буде ще й визначним. Адже переможці обласних фінальних змагань приїдуть на ювілейний Х Всеукраїнський етап гри, який планується провести у Київській області.
Вважаю недостатнім робити оцінку діяльності Центру тільки з огляду на позитивний розвиток «Джури», бо і сама «Джура» ще потребує дуже багато роботи. На сьогодні гра масовою стала тільки для старшої вікової групи учнів, хоча концептуально мала охопити всі вікові групи.
2017 рік також визначив, що і масовість є недостатньою ознакою успішності справ. Під час майже двомісячних поїздок по областях України з метою ознайомитися зі станом справ на місцях та після відвідування Всеукраїнського етапу на Харківщині я побачив крім значного позитиву ще дуже багато формалізму у роботі відповідальних за національно-патріотичне виховання і організацію гри «Джура». В самій грі особливо непокоїть домінування змагального аспекту на виховним.
На робочій зустрічі, присвяченій темі подальшого розвитку гри і розбудові національно-патріотичного виховання в системі освіти, було погоджено перейти якнайшвидше від кількості до якості в організації роботи з проведення гри. Тому особливу увагу буде приділено реальному відтворенню інституту виховників, який має замінити формально існуючий ще досі інститут вожатих. Водночас планується покращити якість виховників через залучення студентів педагогічних вишів, створення і діяльність Школи виховників гри «Джура». Мною вже проводяться відповідні консультації з потенційними партнерами у цій справі.
Але важливо, що цього року з ініціативи головного спеціаліста МОН України і нашого друга Анатолія Гриви у рекордний термін, 18 вересня, з’явився наказ під № 1278 про проведення гри у 2017/2018 навчальному році. Це створює сприятливі умови для більш якісної підготовки джур і належної організації фінальних етапів на всіх рівнях. Головну роль в організації гри у новому навчальному році відведено Українському державному центру туризму і краєзнавства учнівської молоді, яким керує наш друг Сергій Неділько. Це надає впевненості щодо проведення гри у 2018 році на високому якісному рівні.
Водночас, беручи до уваги всі плюси і мінуси масової роботи з учнями: часте порушення принципу добровільності участі в грі «Джура», нездатність налагодити якісну гурткову роботу та організувати реальне самоврядування її учасників, нашим Центром підтримана ініціатива наших друзів Юрія Юзича і Миколи Бігуса щодо розробки та запровадження нового положення про гру згідно спільно укладеної дорожньої карти.
Минулого навчального року гра «Джура» за сприяння Мінмолодьспорту отримала такі її версії, як «Джура – Десантник», а з долученням Державної прикордонної служби України – «Джура – Прикордонник». Таким чином «Джура» стала фактично виховно-вишкільною системою молоді.
У новому навчальному році відбулися консультації з представниками Міністерства соціальної політики і Міністерства оборони України щодо організації та проведення у 2018 році «Джури – Оборонець». Також з представником Комітету фізичного виховання і спорту МОН України було погоджено питання співпраці шляхом участі їхніх фахівців у проведенні спортивних змагань в рамках гри «Сокіл»(«Джура») та створення на базі існуючої спортивної гри «Козацький гарт» військово-спортивної патріотичної гри «Джура – Козацький гарт».
Отже найближчим часом занепад у грі «Джура» і нашої роботи у сфері національно-патріотичного виховання учнівської молоді не передбачається.
– Чи за всім тим знайдеться місце для традиційних заходів з відзначення важливих історичних подій та постатей?
– Безумовно. Сьогодні робити це значно легше, бо, завдяки Українському інституту національної пам’яті і роботі в ньому наших друзів, держава більшість роботи взяла на себе. Але цього року через небажання окремими державами Європейського Союзу розуміти державну політику України щодо плекання національної самосвідомості та національної ідентичності через вшанування її героїв, відзначення національних дат, поширення використання державної мови, нажаль, відзначення 75 річниці від дня створення Української Повстанської Армії в Україні на державному рівні очікується дуже скромним. Тобто малоймовірним є випуск ювілейних монет, марок і відзнак, вручення державних нагород останнім учасникам УПА, надання відповідної допомоги у покращенні їхніх побутових умов та засобів для пересування, та інших дій, що згідно законів про відзначення ювілеїв мають бути зроблені. Натомість з ініціативи та під егідою Українського інституту національної пам’яті, за активної участі громадських і партійних організацій, місцевих органів влади відбудуться численні заходи на територіях, де діяла Українська Повстанська Армія.
Наша установа планує виготовити декілька примірників фотовиставки, присвяченої УПА і провести їх презентацію в Києві, Запоріжжі та в зоні АТО.
Оригінальним у низці заходів в обласних центрах є проект з ініціативи нашого друга Миколи Посівнича стосовно відновлення повстанських нагород та вручення їх нащадкам вояків Української Повстанської Армії. Також ми сприятимемо, щоби в навчальних закладах України відбулися заходи згідно рекомендації МОН України щодо відзначення 75 річчя УПА.
– Нещодавно був прийнятий Закон України «Про освіту». Як він вплине на подальшу роботу Центру національного відродження в системі освіти?
– По-перше, цілком погоджуюсь з твердженням Президента України, який при підписанні закону сказав, що «це одна із найголовніших реформ, бо від жодної іншої реформи майбутнє країни не залежить так, як від освітньої».
По-друге, не хочу давати повну оцінку закону, бо при всіх позитивних моментах він вимагає ретельного опрацювання. В любому випадку добре, що цей закон нарешті вже є. Навіть символічно, що він з’явився до Дня вчителя. У практичній площині його поява кладе край бюрократичним «відмазкам» на його очікування. Та, знаючи високу професійність чиновників різних відомств, я не тішу себе ілюзіями щодо швидкого кардинального покращення справ у системі освіти. Свідченням цього є дебюрократизація і децентралізація, яку від 2014 року проводять освітяни. А тут ще повна автономізація шкіл зі свободою дій директорів і правом вільного вибору вчителями і батьками: що і як вчити.
Припускаю, що у Франції, де батьки для своїх дітей не вибирають мову навчання арабську, або у Німеччині, де бюргери не засліплені потребою навчати дітей турецькою мовою, такі модерні штучки, як вільний вибір підручників, навчальних програм, методів і способів, є ефективною справою. Але в нашій державі, де у перехідний період існують у рівній мірі носії двох антагоністичних світоглядів: українського національного і російського імперіалістичного, відпускати навчально-виховні процеси у вільне плавання може виявитися справою дуже ризикованою.
Якщо із прийняттям нового закону «Про освіту» нічого не зміниться в структурі і не відбудеться омолодження кадрів в Міністерстві освіти і науки України, думаю, що реформування потихеньку зійде нанівець, як після бурхливого 2015 року поступово відходить на задній план питання національно-патріотичного виховання.
– Можливо не треба чекати на майбутню розв’язку, а активно діяти, шукати і гуртувати своїх однодумців в системі освіти та вимагати реальних змін?
– В першу чергу треба мінімізувати ризики від використання процесу автономізації освітянами, які є прибічниками «Русского міра», «Новоросії» та інших новоімперських витворів. Дуже шкода, що люстрація пройшла осторонь таких освітян в регіонах. Правда і перепризначення державних чиновників в самому МОН стало в певній мірі профанацією.
Згадуючи вислів Бісмарка про те, що у війнах перемагають священики і вчителі, мені здається, що сьогодні необхідною умовою незворотності державотворчих процесів в Україні є наявність авторитетного українського вчителя. Поява такого вчителя залежить від якості добору студентів педагогічних вузів, покращення позитивного іміджу вчителя і посилення мотивації талановитої молоді до педагогічної праці.
Під час моєї роботи в системі освіти мені довелося зустрічатися з великою кількістю вчителів, які є вчителями за покликанням, або, як люди кажуть, вчитель від Бога. Віддаючи їхній жертовній праці належну шану, я з нагоди Дня вчителя щиро вітаю освітян з їхнім професійним святом, бажаю здоров’я, щастя та нових успішних звершень на педагогічній ниві.
Сергій Вересень, УІС
