Видавництвом «Українська Видавнича Справа» підготовано до друку збірник праць ідеолога українського націоналізму Романа Бжеського (Р. Паклен) «Загадка сфінкса», написаних ще на початку 50-х років минулого століття.
В сьогоднішніх умовах його твори набули особливої гостроти і актуальності.
Пропонуємо одну зі статей, поміщених в збірці.
Ред.
В культурному світі звикли вважати, що той чи інший народ усе ж здобуває право на здійснення тих чи інших своїх цілей (навіть на гноблення інших народів), на основі виявленої ним вартості, якості різних позитивних здобутків в царині культури. Щодо москвинів, то широкі кола звикли визнавати за ними ряд прав на тій основі, що «все ж це талановитий народ, мусимо це признати». Про це, мовляв, «свідчить як його література, так і організаційний хист, котрий виявився у створенні такої великої держави».
Звичайно, люди, що так говорять, здебільшого зовсім не знають справді московської народної творчості, – отже, властиво, оцінку свою спирають не на здібностях московського народу, лише на тому враженні, яке на них робить творчість т.зв. «російської мистецької еліти», вважаючи ту еліту за московську, за ту, котру виділив із себе московський народ.
Однак, майже всіх вдумливих європейських критиків у тій творчості вражає певна екзотика, сполучена з якоюсь неорганічністю.
Аналізувати властивості московської літератури й мистецької творчості не входить тут в наші завдання, ми лише обмежимося на принагідному висловленні своєї думки. Ми переконані, що ця неорганічність є наслідком того, що мистецька еліта, яка творила «російське» мистецтво не лише є расово чужа москвинам, але часто навіть не встигла пустити як слід коріння в московський ґрунт.
В літературі й науці здебільшого ті люди, яких світ взагалі звик вважати за москвинів, належать в дійсності до різних інших не лише націй, але й рас.
Серед них є німці й норвежці, і українці, і поляки, – є шотландці і татари. Люди такі взаємно чужі собі, не маючи до того глибокого кровного зв’язку з москвинами, при всій талановитості окремих осіб – у цілому дають картину чогось неорганічного, розшарпаного між екстремами, що є наслідком впливу різних расових і культурних первнів.
Це все є наслідком того, що московський народ не розвивався органічно й поступово. Допетровська і післяпетровська Московщина різняться під деяким оглядом значно більше, а під деяким значно менше, ніж більшість думає.
Петро І не лише пхнув Московщину на шлях поверхової «європеїзації», але й мусив, бажаючи прискорити темп нормального розвитку, користатися в цій цілі з учителів. Так, за багатого учня його вчителі «склали іспит», а учень, котрий у такому короткому часі не міг сам належно підготуватись, залишився далеко позаду, порівнюючи з тою культурною верхівкою, яка складалася переважно з обмосковлених чужинців, з дуже невеликою домішкою талановитих москвинів.
Вдягнуту і підстрижену з наказу московського царя в європейський одяг Московію урядово названо «Росією», не зважаючи на протести деяких тодішніх європейських урядів, що помітили метаморфозу.
Від того часу датується московський натиск на Європу, і бажання брати активну участь в європейському концерті. І ось ряд чужинців притягається до творення московської літературної мови, науки, літератури, музики, матеріальної культури.
Італієць Растреллі будує репрезентативні будови царської столиці, українці кладуть основи музики (Березовський, Бортнянський) і драматичного мистецтва (Т. Прокопович). Основи московського мовознавства закладає своїми фундаментальними працями німець Даль, а першу наукову граматику московської мови пише їм німець же Н. Греч.
Звичайно, ту мову ще треба було зробити літературною.
Родоначальником московської («російської») літератури й сатири був Кантемир, син молдавського господаря.
Відомий одописець Державін, якого ювілей з таким галасом відзначали Совєти, (як «пєвца русской слави») – був нащадком татарина Баґріма Мурзи (звідси його вірш «Забудєтса ва мне послєдній род Багріма…»).
Творить москвинам першу «Історію Государства Россійскаво» (фальшуючи факти в московському інтересі) «основоположник російської історії» Карамзін, нащадок татарського князя Кара-Мурзи.
Перші історичні поеми («Россіяда», «Владімір») пише москвинам Хєрасков – син волоського виходця.
Знову ж письменник Хємніцер – був родом із Саксонії.
Далі, нащадок німецького ливонського лицаря барона Детера фон Візіна – Фонвізін, своєю комедією «Нєдоросль» кладе підвалини московської комедії.
Жуковський, син туркені Сальхі, далі збагачує московську літературу і мову, властивим творцем котрої прийнято вважати Пушкіна.
Пушкін, звичайно, також був не москвин. Мати Пушкіна – «уроджена Ганнібал» (муринка), батько – з «мужа чєстна Рачі, вишедше в XV в. із землі ґерманскія». Дід поета по батькові був одружений з волошкою Чічерні, а дід по матері – з німкенею фон-Шванебах.
Цілий ряд інших московських письменників, літераторів і критиків та публіцистів такі ж москвини, як і цей «творєц русскаво язика».
Барон Дельвіґ – з роду вестфальських баронів, М. Гоголь – українець, Булгарін – син поляка, товариша Костюшки, засланого на Сибір за убивство генерала Воронцова. Рафаїл Зотов, автор історичних романів і п’єс – син татарського отамана Бахухана.
Поет Огарьов – був татарин. Московський поет Фет мав мати німкеню, а Мей – був сам німцем. Грібоєдов походив з польського шляхетського роду. Автор історичних російських романів – Загоскін – нащадок раба, що вимандрував із Золотої Орди.
Як відомо, один з кращих «російських» поетів, що писав московською мовою – М. Лєрмонтов – був шотландського походження.
Далі, довга низка чужинців творить московську культуру і… ім’я! Згадаємо хоча б деяких із них. М. Міхайлов – кіргіз, Гербель – швейцарський німець, М. Берг – латиш, П. Вайнберг – жид.
Відомий московський славіст і палеограф, дослідник слов’янських мов, видавець московського словника і опису старих рукописів – А. Востоков – німець, якого справжнє прізвище – Остернек.
Творець московського правопису Я. Грот був також німець, як і Орест Мюллер – відомий панславіст.
Російський учений Григорович був сином українця і француженки.
Відомий московський романіст Турґєнєв – з татарського роду, Л. Толстой – нащадок обмосковлених німців.
Славний сатирик і знавець московського побуту Салтиков-Щедрін походив «от мужа чєстна Прушаніна з Прус», а Аксаков з норвезького роду. Шіллер-Міхайлов був родом естонець. В. Сологуб – внук польського магната, а граф Саліяс – обмосковлений француз. Шаліков – нащадок грузина, а Кукольнік – угорський шляхтич. Відомий В. Авенаріюс був німцем, Боборикін – литвин, а у Соловйова, популярного автора романів з московської історії – мати була українка. Автор релігійних поезій Шатров – син полоненого перса Шатра. Поет Я. Надсон був жидом, як зрештою і Еренбург, Чіріков і Айзман. «Пєвец русской народной скорбі» Нєкрасов – був сином польки, як і Д. Мережковський. Короленко – був українцем, як і Достоєвський.
«Творєц русской музикі» – Ґлінка, звичайно, також був не москвином, – походив з польсько-білоруської шляхти, а творець лібретта до його опери «Жізнь за царя», що стала тепер майже національною московською оперою під назвою «Іван Сусанін» – був німець, барон фон-Розен.
Чайковський має в жилах українську і французьку кров, Рубінштейн є жидом, як і відомий різбяр Антокольський.
Що ж є дивного, коли тепер на чолі мішанки урало-алтайсько-слов’янського племені був обмосковлений грузин, жонатий з жидівкою, і керував спільно з родиною Кагановичів? У сучасній же совєтській культурі все більше помічається вплив центрально-азійських народів.
З поданого тут випливає цілком ясно, що «московська культура» (маємо на увазі літературу, композиційну музику, малярство, архітектуру і почасти науку) – майже на 3/4 є витвором не московського народу. Завдяки своїй штучності і неорганічності, ця культура має в собі надто багато хворобливого і хоча може вражати західного читача своєю «оригінальною екзотикою» – проте є, при всій потенціальній силі окремих талантів, сумнівним вкладом до скарбниці світової культури. Ця культура «вражає», але одночасно розкладає, викликає той хаос, який панував у її творців, що не мали часу дати справжнього синтезу татарського, фінського, німецького і слов’янського первнів.
Але, навіть, коли б ця культура була не така, як є – тільки справді висока, то й тоді вона дає московському народові таке ж «право на місце», яке він загарбав, як і бандитові, що обікрав кілька музеїв і бібліотек, «дають право» посідані скарби на місце члена Академії Мистецтв чи Академії Наук!
Коли б західні народи були краще обізнані з життям і мовами поневолених народів, – вони б безнастанно могли стверджувати, що на уряджуваних на Заході концертах «російської народної пісні» – обов’язково буде виконано від 30% до 40% програму чужого; то будуть пісні українські, білоруські і т.д., які легковірному чужинцеві подаються за московські.
Коли б ще виключити крадені мотиви і пісні композиторів не московського походження, – московської народної музики, справді московської – ніхто б не хотів слухати! І так є у всіх ділянках мистецтва.
Отже: жодні московські культурні осягнення не дають московському народові будь-яких прав на гноблення інших народів, їх експлуатацію і нищення. Те, чим пишаються москвини, не є плодом генія московського народу.
