Виповнилося 90 літ з дня народження Зиновія Сердюка – колишнього воїна УПА з псевдом (позивним по-теперішньому) «Гроза». 17-річним юнаком він вступив до лав повстанців, аби зі зброєю в руках боротися за волю України. В підпіллі перебував недовго – склалося так, що під час масованої облави потрапив до полону НКВД. Від розстрілу врятувало неповноліття – отримав 25 років таборів, як тоді казали «котушку». Майже 10 років карався в підземеллях Воркути, добуваючи кам’яне вугілля для «диктатури пролетаріату». Після смерті Сталіна засудженим неповнолітнім скорочували терміни покарань, тож у другій половині 50-х його звільнили і навіть дозволили повернутися до рідного села на Тернопільщині з чудовою назвою Гаї Шевченківські. Ще будучи школярем, а потім учнем педагогічного училища полюбляв віршувати; на засланні якийсь час контактував з відомим поетом із Закарпаття Андрієм Патрусом-Карпатським (він теж був «зеком» і працював на шахтах), тож твердо вирішив: буде писати вірші. Із заслання привіз велику кількість збережених у пам’яті непересічних поезій, які в глибокій таємниці, працюючи колгоспним будівельником і під недремним наглядом КҐБ записував до лише йому відомої «шухляди»:
ВІРА
Дерев у дикій тундрі не побачиш –
Там царство вітру, оргії зими.
Там провели ми і роки юначі,
Там виростали і мужніли ми.
Там лиш кущі – негод північних бранці,
Пожмакані, покручені стократ.
Вони до сонця, бідні, пнуться вранці,
А їх додолу тисне вітер-кат.
І нас, як ті кущі незламні, гнули.
Стерпіли все. Без сліз і каяття.
Геройське надихало нас минуле
І непохитна віра в майбуття.
Заради неї, де б ми не бували,
Ми за ударом зносили удар.
Ми з тою вірою лягали і вставали
З твердих, як камінь, каторжанських нар.
Зі здобуттям Україною незалежності публікувати написане не поспішав: вкотре перечитував, поправляв – одним словом шліфував до досконалості. Аж в 1997-му ризикнув видати першу збірку, назвавши її «Нескорені в боях і у темницях». Її наклад розійшовся за лічені тижні і тоді друг «Гроза», образно кажучи, прийшов рясним дощем наступних збірок, котрих видано понад два десятки! Якщо перших три були присвячені переважно спогадам про перебування у неволі, то всі наступні – це гімн побратимам-повстанцям, які гинули, але не здавались.
Відомий літературознавець, автор декількох книжок та десятків статтей з аналізу української поезії Ігор Пелипейко (вже, на жаль, покійний), назвав жанр віршів Зиновія Сердюка «документальною поезією». Воно справді так: тематика його творів – це не художні домисли, а трансформація реальних подій минулого в римовану форму. Його герої – реальні особи, хоча у віршах він дуже рідко називає їхні імена, переважно в епіграфі. Особливою увагою поета користуються сюжети повстанських фотографій, котрі у вигляді маленьких відбитків розміром щонайбільше 6х9 см, виготовлені у бункрах та схронах чудом дійшли до нас переважно в пошкодженому вигляді, але це яскрава сторінка історії УПА – «армії без держави». В одному зі своїх віршів пан Зиновій написав: «Я “захворів” повстанськими світлинами // Захоплення це щире не мине…» Ось приклад-ілюстрація до сказаного:
Антоніна Ярол – “Оксана”, “Квітка”,
референт ОУН (Рівненщина)
Хвилює незвичайна та світлина.
Підпільниця із рівненських сторін,
Лежить простоволоса Антоніна.
Та не задзвонить по загиблій дзвін.
Лежить, ніби заснула. Та не встане.
Душа вже відлетіла в інший світ.
Не відповість вже референт “Оксана”
“Героям слава!” – друзям на привіт.
І не зустрінуть у окрузі влітку,
Представники із кожного села,
Відважну, смілу, всюди знану “Квітку”.
Вона геройськи в травні відцвіла.
Обрала горду смерть, а не неволю.
Небесний рай, а не льохи тюрми.
Застрілилась. Куди ж післала кулю?
Бо личко, наче вимите слізьми.
І ні царапинки на ньому, ні кровинки.
Поблизу десь тече ріка Горинь.
Лежить відважна дівчина чи жінка –
Лежить нескорена, незборена Волинь.
Попри поважний вік, друг «Гроза» продовжує плідно творити й майже щороку видавати по маленькій (він жартома називає «захалявній» − як великий Шевченко) книжечці (формату 10х14 см), остання з яких побачила світ 2016-го року і названа «Обирали гарячу смерть». Це, між іншим, слова із вірша Олени Теліги.
Ювілей повстанського співця практично день у день співпадає зі святом останнього дзвоника у школах України і він, який мріяв стати педагогом, вмістив у цій своїй збірці такого ось вірша:
Машину зупинили
Машину ту (була вона армійська)
Спинили хлопці з лісу того дня.
І хоч УПА не воювала з військом –
З карателями йшла завжди борня,
Тож ту спинили й оточили щільно.
Був час перед завершенням війни;
Сиділи в кузові кілька осіб цивільних –
Потрібно з’ясувати, хто вони.
Машина виїхала з обласного міста.
То хто ж вони, отих цивільних п’ять?
Це, може, перевдягнені чекісти? –
Чомусь усі злякалися й тремтять.
Немало хлопці з лісу здивувались
З сотенним командиром на чолі,
Коли при перевірці з’ясувалось:
Зі Сходу, з України вчителі.
Страх вчителів перемінивсь на подив,
Бо замість розстрілу – обійми, жарти, сміх.
Вітали всі братів своїх зі Сходу,
Вітали їх як рідних, як своїх.
Брошур, листівок всім понадавали,
І вихідцям з-над Бугу і Дніпра
Вже на прощання пісню заспівали –
Франкову ту, могутню: “Не пора”…
2017-й ювілейний – 75-річчя створення УПА. З цієї нагоди Зиновій Сердюк готує до друку свою чергову збірку, назву якої тримає в секреті. Тож вітаючи шановного Ювіляра побажаємо йому міцного здоров’я, творчого натхнення і всього-всього найкращого!
P.S. Хто бажає докладніше довідатися про життєпис і творчість цього самобутнього поета-документаліста, радимо прочитати нариси про нього в журналі «Пам’ятки України» №№ 6 (стор. 59) та 9 (стор. 27-31) за 2016-й рік, статтю у Вікіпедії (https://uk.wikipedia.org/wiki/Сердюк_Зиновій_Степанович ) та інші матеріали, які можна віднайти в Інтернеті за допомогою пошукової системи Google.
Василь Гуменюк
