24 лютого 2022 року. Чотири роки Великої війни за Незалежність. Чотири роки, які змінили кожного з нас. Чотири роки з останніх 12 років, які навчили нас дивитися смерті в обличчя, цінувати тишу, вірити й водночас діяти. Нині, коли надія — це щоденний вибір, ми говоримо про кіно. Але не про кіно, яке відволікає. А про кіно, яке має потенціал зцілювати.
Мистецтво, народжене в епоху великої війни, має особливу оптику. Режисер В’ячеслав Бігун — один із тих митців, хто взяв на себе місію не просто документувати, а утверджувати людяність, українську історію на екрані. Його фільми про війну, які він почав створювати ще 2014 року, — це не лише хроніка боїв. Це історії про те, як вогонь запалює серця, як світло пробивається крізь темряву.
Ця добірка стрічок — не звичайний перелік. Це й своєрідний курс м’якої кінотерапії, заснований на ключових механізмах: ідентифікація (впізнавання себе в героях), рефлексія (осмислення своїх почуттів) та потенційний катарсис (емоційне очищення). Ці фільми допоможуть не просто побачити правду про війну, а віднайти внутрішні ресурси, щоб жити далі.
Жінка на війні: архетип незламності
У фільмах В’ячеслава Бігуна війна має жіноче обличчя. І це не просто метафора — це глибоке, архетипне бачення, де образ Матері, Матері-України стає духовною основою нації.
«Мати. В ім’я мільйонів» (2014). Сакральне коріння, зв’язок поколінь, сила материнства. Екранізація оповідання Олександра Довженка, знята без жодного слова, говорить більше, ніж будь-які промови. Це історія про любов, яка долає жах окупації. Фільм працює як обряд: дивлячись його, ми відчуваємо приналежність до чогось більшого. Кадри фільму на 2025 рік набрали понад 37 мільйонів переглядів, саме орієнтовно стільки й в ці роки українців в Україні — це перший український фільм, який, як зафіксувала преса, набрав мільйонні перегляди. Чому? Бо це кіно про те, що ми впізнаємо серцем.
«Я і є вона» (2014). Свідчення правди, що об’єднує. Неймовірна сповідь 85-річної гуцулки Василини, зв’язкової УПА. Жінка, яка ходить на побачення зі смертю, але зберегає в собі ніжність і мудрість. Для молоді зі сходу України цей фільм стає містком через прірву міфів, які роками роз’єднували країну. Він нагадує: незалежність України — це результат боротьби багатьох поколінь українців, яку ми нині продовжуємо.
«Найближчі до Бога» (2016). Вшанування через оповідь, спроба загоєння особистої трагедії. Це не просто фільм про загиблого воїна Олексія Тищика. Це фільм про те, як ворог входить у твій дім і забирає найдорожче. Олексій — юрист із забезпеченої родини, доброволець, який гине в 2014 році, боронячи Донецький аеропорт. Його мама, Ірина, не витримує втрати. Залишаються батько Олександр і донька Анастасія. Це роздум про те, як жити далі після втрати, знаходячи опору в родині. Численні нагороди цього фільму — це визнання глядачів і професіоналів. Але головна нагорода — це почуття глядачів, які знаходять у ньому відлуння болю й сили.
Сила духу: кіно про тих, хто не зламався
Війна — це випробування як тіла, так й духу. І, мабуть, найважче — це опинитися в полоні.
«Сильні духом» (2018). Віра у власну внутрішню силу. Це унікальна й переконливо успішна спроба візуалізувати те, що неможливо зняти на камеру. Історія Юрія Яценка, першого успішно звільненого бранця Кремля, показується через його очі та автобіографічні малюнки. Це не просто сповідь — це нагадування про те, що воля сильніша за ґрати. Як зазначив режисер Ахтем Сеітаблаєв, це приклад того, як у невеликому хронометражі можна розповісти повноцінну, об’ємну історію з глибокими емоціями.
«Моро» (2019). Поетика як заспокоєння, естетизація випробування. Біографічна драма про розвідника, викладена у віршах Марії Грицан. Це фільм-реквієм і фільм-надія водночас. Тут війна постає не як хаос, а як місце, де народжуються чесноти. Діалог із собою та Богом, який звучить у стрічці, знайомий кожному, хто пройшов через втрати. Поезія тут стає не прикрасою, а єдино можливою мовою для розмови з невимовним.
«Останній солдат» (2017). Спів як терапія, життєствердний оптимізм. Фільм про 91-річного бібліотекаря й шахіста із Закарпаття, який є «останнім солдатом» Другої світової в своєму селі. Він демонструє, як спів допомагає жити далі, а ерос як енергія живить навіть із віком. Це заряд бадьорості, нагадування, що життя триває, попри все.
«Звуки музики війни» (2024). Ідентифікація з воїном, пошук гармонії в хаосі. Відзначений міжнародними нагородами документальний фільм на тему війни через звукове та музичне сприйняття. Це спроба почути ритм, мелодію й тишу там, де здавалося б, панує лише какофонія руйнації. Він допомагає глядачеві не лише побачити, а й «відчути» досвід воїна, знайти точку опори в звуках, які нас оточують.
Легенда Олега Куцина: кіноепос про Героя
Окрема, надзвичайно важлива сторінка творчості В’ячеслава Бігуна — кіноепос про легендарного командира «Карпатської Січі», Героя України Олега Куцина (1965-2022). Доля розпорядилася так, що режисер і Герой виросли в одному місті — Тячеві, і навчалися в одній школі. Це не просто фільм, а кінематографічна сага про образ воїна у всій глибині.
«Корені Олега Куцина» (2025). Ритуал і надія, вкорінення в рідну землю. Це метафоричний вступ до великої історії. Батько героя, Іван Куцин, і внучка Олега садять дерево біля хати, де він виріс. У цьому простому, але неймовірно глибокому акті земля наче набуває голосу, а тіні минулого стають світлом майбутнього. Як зазначила одна з глядачок, «це як бальзам на душу… це кінотерапія, що торкається серця, це історія нині вже мільйонів, вона дає сили боротися й жити далі».
«Дума Олега Куцина» (2025). Поетичне осмислення подвигу, заповіт й пам’ять. Поетичне кіноесе з епосу «Легенда Олега Куцина», що через сімейні архіви, фронтові кадри й унікальні свідчення творить цілісний, характерницький і водночас світлий образ Героя. Оповідь звучить у віршах, написаних режисером, з піснею-реквіємом. У стрічці вперше показано ексклюзивні кадри — документ, який важко забути. Побратим героя зізнається: «Наче знову побачив фронт і пережив усе заново, а Олег Іванович розповів свою історію. Це надпотужна робота».
Зацікавлені можуть переглянути й не менш надихаючі додаткові матеріали кіноепосу. З-поміж апокрифів — унікальне «Інтерв’ю з мамою героя». Години глибокої, щирої розмови з Лідією Іванівною Куцин (1941-2025), яка, на жаль, уже пішла засвіти, дають унікальне розуміння витоків сили. Це історичний документ, що відкриває родинний вимір Олега Куцина й показує його харизму.
Цей кіноепос, створений у співпраці з родиною Героя, — акт національної пам’яті, жест любові й вдячності, що зцілює серця близьких і дає орієнтири всім нам.
Хроніки спротиву: кіно, яке стало зброєю
З 24 лютого 2022 року реальність змінилася назавжди. І українське кіно реагує миттєво.
«Україна в огні 2» (з 2022). Груповий сеанс кінотерапії для всієї нації. Понад 1400 серій, 30 тематичних циклів, «Золота дзиґа» за найкращий серіал, два десятки нагород і номінацій. Це унікальний щоденний серіал, створений переважно з відео очевидців. Його сила — у дозованому, вертикальному форматі (60 секунд), що дозволяє без емоційного перевантаження зануритися в контекст війни. Мова живих свідчень створює ефект щирої присутності, даючи глядачеві відчуття спільності: його біль чи радість за звитяги наших воїнів розділяють інші.
«Маріуполь в огні» (2022). Свідчення, що перетворює шок на факт і спільність. Серія однохвилинних відео, знятих свідками подій у Маріуполі, працюють як безпечні імпульси. Концентрована інформація дозволяє переживати шок дозовано, переводячи первинний страх у вербалізоване розуміння й співпереживання.
«Остання зйомка» (2022–2026). Меморіалізація як акт любові, збереження голосу полеглих. Наймасштабніший аудіовізуальний меморіал про медійників і кінематографістів, які загинули на війні з 2014 року. Версія 2026 року триває уже 125 хвилин — однохвилинні епізоди, кожен із яких присвячений окремій постаті. Серед них — Дмитро Лабуткін, Олександр Махов, Макс Левін, Віра Гирич, Антоні Лалліка, сотня кінематографістів, серед яких Мантас Кведаравічус, Брент Рено, Павло Лі. Унікальність проєкту в тому, що він використовує реальні відео та фото, залишені самими героями, створюючи камерні історії. Автор опублікував й три редакції меморіальних книг про медійників і кінематографістів на щиті (зокрема й «Небесна кіносотня»). Сам фільм здобув численні нагороди, зокрема спеціальну відзнаку «За меморіалізацію пам’яті загиблих на війні журналістів». Як зазначає режисер, «це кіно не має титрів «кінець», бо його герої досі промовляють до нас».
Кіно, що лікує: метафори, які дають опору
«Лист Тарковському» (2016). Рефлексія через кіномову. Майже медитативне кіноесе від першої особи у формі символічного листа до режисера з українським корінням. Це розмова з минулим заради майбутнього, пошук способів переосмислити травму через сенси, символи й красу.
«Незабуте. Руслан» (2025). Пам’ять як реквієм і акт любові. Кіноесе про славного воїна і документаліста Руслана Ганущака. Це персональна історія пожертви, яка стає фрагментом колективного досвіду. Фільм дозволяє пережити катарсис: біль втрати поєднується з піднесенням від величі чину й сили духу.
«Над Тисою» (2026). Пам’ять як акт любові до рідної землі. Кіноесе-посвята жителям Тячівської громади на березі Тиси. Воно органічно доповнює книгу автора «Місія – Свобода України. Тячівці – на щиті й у серці» (2025), стаючи її емоційним, візуальним викладом. Це гімн тим, хто віддав життя, і тим, хто чекає.
Як дивитися це кіно, щоб воно зцілювало
Створіть простір. Оберіть час і місце, де вас ніхто не турбуватиме. Використовуйте навушники, щоб ніщо не відволікало від емоційної хвилі. Дозвольте собі відчувати. Не бійтеся сліз, суму, гніву чи радості. Емоції — це природна реакція та перший крок до зцілення. Обговорюйте після перегляду. Поділіться враженнями з близькими, напишіть відгук. Проговорювання почуттів допомагає краще їх усвідомити й трансформувати в дію.
Фільми В’ячеслава Бігуна — не просто про війну, а про життя під час війни. Про те, як жінки залишаються берегинями і стають воячками, як чоловіки знаходять ще сильнішу мотивацію, як діти продовжують мріяти, і як мистецтво стає дороговказом, який веде крізь темряву.
Цієї пам’ятної дати дозвольте собі зупинитися. Не втекти від реальності, а свідомо зустрітися з нею. Увімкніть один із цих фільмів. І, можливо, у відкритих очах героїв ви побачите відображення власної сили, а в їхніх історіях — джерело для натхнення.
Дивіться, щоб пам’ятати. Пам’ятайте, щоб жити. Живіть, щоб творити.
