Теплого листопадного вечора у приміщенні великого католицького храму мене вітає усміхнений чоловік у білій вишиванці, що розмістився у кутку посеред свого «грибного» сімейства кобз, бандур та торбанів. В його поставі та розмові геть непомітні півтора місяця кобзарювання Європою, тисячі кілометрів за кермом…
Лаштуючи інструменти до виступу, починаємо розмову.
Про переїзд в Україну
Я народився і виріс у США, згодом знайшов себе у кобзарстві. Тут є можливості розвиватися у цій справі: Школа Китастого, капела бандуристів Північної Америки…. Але мені бракувало України. Я проживав далеко від української діаспори, тому як ніхто знаю, що таке туга за Батьківщиною. У 1998 році я вперше вирушив до України. Я погано знав українську, і боявся, що буде важко порозумітися. На щастя, виявилося, що мій дядько Андріан, якого я відшукав у Львові (на той час контрабасист Львівської філармонії), добре володіє англійською і був радий прийняти мене.
Про успіх та пошук себе
Мені казали, Юрко, ти втікаєш від успіху. Тут у Штатах у тебе великі можливості. Але я просто хочу бути справжнім. … Коли потрібні гроші, вони з‘являються. Я не маю їх шукати (і ви не маєте). Треба робити добрі справи, і робити їх з любов‘ю, якщо це не приносить грошей, то може, вони й не потрібні…. Якщо ви не любите своєї праці, то ви робите велику помилку. Я теж все ще шукаю себе. Нарешті знайшов «свій» інструмент (торбан). На ньому треба ціле життя вчитися грати. Мені 46, якщо проживу до 80-ти, то ще матиму час повчитися… Я міг би піти, скажімо в kobsar university, щоб і звукорежисурі повчитися, грі та виробництву інструментів, але такого нема, і ми створимо це.
[До нашої розмови приєднується місцева жінка, яка прийшла на вечірню службу. Вона кілька хвилин розпитує про інструменти Юрка й отримавши музичний диск у подарунок, доторкнувшись до українського мистецтва, зі словами вдячності йде на богослужіння…]
Про нинішній тур Європою
Такий тур роблю вперше. Це експеримент, дослідження того, що можна встигнути за 3 місяці.
Я їжджу на своєму авто (кобзар-мобілі), куди поміщаються усі інструменти, сплю по кілька годин, щодня маю виступи в українських громадах. Ідея – максимально здешевити витрати громад на організацію, транспорт. Я не вимагаю нічого, не маю зарплат чи гонорарів, люди дають пожертви. Гадаю, зможу покрити витрати й ще щось лишиться для родини (Авт: у Юрка з дружиною четверо дітей, родина чекає на п‘ятого малюка). Поки у такому темпі за півтора місяця об‘їздив Польщу, Португалію, Іспанію, Німеччину, Швейцарію, зараз «на екваторі» туру, ще тримаюся. В дорозі мені допомагає американський паспорт (для розмов з поліцією) та кока-кола… Я багато отримую: бачу, як з кожним виступом покращується виконання творів, як відгукуються люди, наскільки їм це потрібно.
Про майстер-клас кобзарювання у Крячівці
До нас у Крячівку приїздять люди з України та з-за кордону. Щороку ми проводимо кобзарський фестиваль «Древо роду кобзарського». Крім цього я організовую тримісячне навчання. Учні приїздять, виготовляють власні інструменти, вчаться співати… Одного разу я отримав схвильований дзвінок: моя вихованка цікавилася, як налаштувати кобзу в умовах підвищеної вологості. Я запитав «Де ти?», і у відповідь почув: «У Кореї!». «Сподіваюся, у Південній?» – «Так, на жаль, до Північної з кобзою не пустили». Ось це величезна нагорода для мене, знати, що учні поширюють нашу культуру по світу.
Про відродження кобзарства
Насправді кобзарство не було знищене, воно причаїлося, Бог його зберіг до кращих часів. Іноді мені казали, що я знищую кобзарство. Не так співаю, з акцентом. Але інструменти не мають акценту. Зауважували, що інструменти «надто гарні», тобто у нас такі не робили. Це творча художня реконструкція (ті кілька зрячих кобзарів, до речі, були вправними художниками), чому б вони не могли бути такими? Так, я дещо запозичую з європейського ренесансу, десь додаю свою манеру гри, творчість – це складова кобзарської традиції, але в основі залишається автентична музика, ноти Лисенка, записи Вересая…
Про натхнення в київському кобзарському цеху
Я цікавився традиційними інструментами. Сучасні бандури, це прекрасно, це чудово, але вони не народні. Піанофіковані, можна сказати. Ось є фортепіано, а є цимбали. На одному найкраще грати Бетховена, а на іншому – народні гуцульські танці. Я довідався, що у Києві, на Печерську є хлопці з кобзарського цеху, які майструють такі традиційні інструменти (Авт: старосвітські кобзи або бандури). Там серед запаху смаженої яєшні та зструженої деревини, я знайшов свою «Україну», той дух, який мене надихнув займатися цим уже понад 20 років.
Ті, хто тримали Україну разом
Кобзарство зародилося у ті часи, коли Мазепа програв під Полтавою. Перші кобзарі походили з козаків-сліпців, і були тими, хто тримав Україну разом. Спочатку це був метод реабілітації бійців, терапія. Цей рух розвивався до 30-х років 20-го століття, до репресій і голодомору…
Історія відродження кобзарства неймовірна. Якось один зрячий хлопчик Григорій Ткаченко ходив слухати на харківській площі кобзаря, і трохи навчився від нього. Зазвичай кобзарі не довіряли зрячим, то ж такі кобзарі як художник Опанас Сластьон (Авт: ілюстратор шевченківського «Кобзаря»), були вийнятками… Пізніше, Григорій подався жити й працювати до Москви, а коли повернувся до України уже сивочолим, після здобуття незалежності, побачив, що ніхто не виконує традиційний кобзарський репертуар, то ж довелося діставати стару бандуру із шафи…
[Юрко виконує кілька пісень на кобзі та бандурі. Серед них пісня «Сухий дуб» про знедолену сестру, яку брат виганяє з дому після одруження на молодій вдовиці. Переспівану зокрема і українсько-німецьким ентоджаз-гуртом Leleka]
Ой у полі, в полі сухий дуб розвився,
Який брат був добрий, доки не женився.
А як оженився та взяв братовицю,
З хати виганяє рідную сестрицю.
– Чи я ж тобі, брате, сорочку не шила,
Що ти мене вигнав, щоб я йшла служила?
Чи я ж тобі, брате, сорочку не прала,
Що ти мене вигнав, щоб я шла страдала?
Ой у полі, в полі сестра жито жала,
Їхав брат на коні – сестра не впізнала.
– Ой чого ж ти, сестро, така горда стала?
Що я сказав: “Здрастуй”, а ти промовчала.
– Ой того я, брате, така горда стала,
За дрібними слізьми тебе не впізнала.
Про український торбан та послання Івана Мазепи
Торбан – це шляхетський український інструмент. З ним не мандрували, тобто він не кобзарський. Кажуть, на ньому грали професійні музики у панських маєтках, можливо, козацька старшина, гетьмани. Його створив один польський монах, додавши струни до барокової лютні, за що отримав премію від Кайзера. Пізніше самі поляки, яких часто запрошували виступати в Україні, почали називати його «руським».
Серед відомих українських торбаністів – Тимофій Бєлградський, який вчився у Дрездені у Вайса, друга Йоганна Себастьяна Баха. У Відні зберігається оригінальний торбан Розумовського, на якому, ймовірно він награв Бетховену «їхав козак за Дунай». За легендою на торбані нібито грав і Тарас Шевченко, але скоріше за все це просто легенда або плутанина з відомим бандуристом Василем Шевченком.
[Юрко виконує думу Івана Мазепи на музику Тараса Компаніченка, разом з яким він заснував гурт Хорея козацька.]
«Всі покою щиро прагнуть,
А не в єден гуж всі тягнуть;
Той направо, той наліво,
А все, браття, тото диво!»
Жалься, Боже, України,
Що не вкупі має сини!»
Наостанок Юрко традиційно виконує шевченківську «Встає хмара з-за лиману» та збирається у дорогу до міста Діц у Німеччині. Їхати добрих 5-6 годин, то ж кобзар прибуде туди посеред ночі. Але Юрко не поспішає. Показує свої гарні інструменти, фотографується з учасниками зустрічі. Запрошує усіх до своєї рідної Крячівки. «Далекувато», проминає у думці. А потім заносимо речі до кобзар-мобіля, і зрозумівши, яку відстань здолав цей чоловік у полтавській вишиванці «білій по білому», щоб допомогти нам надихнутися автентичним українським мистецтвом, і з‘ясувавши, що насправді його домівка розташована усього за кількасот кілометрів від моєї малої батьківщини, закрадається думка, що ця наша зустріч не остання.
Сергій Кандул
