7 квітня 2017 р. відійшов на Луки Сварожі кобзар Василь Литвин
З бандуристом Миколою Литвином ми потоваришували раніше – ще у 1990-х він виступав на вечорах Історичного клубу “Холодний Яр”. А з його старшим братом Василем ми запізналися в лютому 2003 р. – у Київському міському будинку вчителя, на похороні підполковника Анатолія Єрмака. Тоді вразила мене пісня “Ой умер козак”, яку співав кобзар біля труни з тілом товариша.
По завершенні громадської панахиди я побачив як краєчком тротуару, в бік бульвару Тараса Шевченка, з похиленою головою, йшов Василь Литвин. Я наважився, і, пришвидшивши крок, наздогнав його. Коротко представився і сказав, що хочу з ним познайомитися. Яке ж було моє здивування, коли він широко відкрив до мене серце:
– Та я сам із вами давно хотів познайомитися!
Ми пішли з ним у Ботанічний сад, стали неподалік входу і непомітно проговорили три години. Звичайно, про Україну.
Ми були щасливі віднайти один одного!
Відтоді й почалася наша дружба, яка тривала, на жаль, лише 14 років…
Василь Степанович Литвин народився 4 червня 1941 р. у с. Федорівці Піщанобрідського району, тепер с. Весняне Добровеличківського району Кіровоградської області. Його матір, Марія Ониськівна, 1910 р. нар., пустила у світ 11 синів і одну дочку, але більшість дітей тільки стали на поріг життя. Переступили його лише Ольга, Іван, Василь і Микола.
Василь більшості братів не знав, навіть імен їхніх не запам’ятав. Знав, правда, що в мами було три Миколи. Вижив третій. Пам’ятав і меншого братика Андрія. Не стільки його, як похорон. Відспівували Андрія навесні 1947 року.
– А ми голодні, як вовченята, – розповідав Василь Степанович, – сидимо на голих дошках, сидимо, а картопля з печі так пахне, так пахне! Що нам той Андрій! Швидше б уже поховали та дали їсти!..
Ось ще одна недитяча історія, яку Василь Литвин розповів мені 24 квітня 2008 р. дорогою до Ямполя, де мали презентувати книжку “Так творилося Українське військо”.
– У 1946 – 1947 рр. пияцтво на селі стало звичним явищем. Батько ще й курити почав. До нього часто приходили куми. Випивши по чарці-дві, кликали нас із Миколою з печі, садовили на стіл, наливали кожному по 10 грам самогонки і змушували пити. Як зараз бачу: дядьки сидять на лавах, спершись на лікті, а ми перед ними на столі – і співаємо фронтових пісень:
Сталинград мы не сдадим,
Весь Берлин разрушим,
Всех мы немцев перебьем,
Гитлера задушим.
– Куми сиділи і плакали. Це були професійні вбивці. І їм треба було ставати людьми. А вони настільки звикли до війни…
Перші уроки гри на бандурі брати Литвини одержали від Михайла Білошапки, керівника художньої самодіяльності ткацької фабрики в м. Кролевці.
Коли вони вперше до нього прийшли і запитали, чи не візьме їх учити на бандурі, Михайло Іванович не вимовив і слова. Сидів за старим фортепіано і мовчав.
– То чи берете нас, чи ні?! – нетерпляче запитав Василь.
– Беру! Я думав, що ви мене розігруєте. Мені вже 47 років, але досі до мене ще жоден хлопець не приходив, самі дівчата.
Білошапка братів довго не вчив, показав як виконувати “Пісню про Морозенка” і “Туман яром котиться”, а тоді мовив:
– Оце як вивчите, то можете їхати до Києва поступати в музичне училище. А я за вас там слово замовлю…
А от Степан Литвин, батько Василя і Миколи, був невдоволений, що його сини “на дровеняках грають”.
– Хто тебе слухати буде?! – казав він Василеві. – Люди он на акордеонах грають, а вони на дровеняках…
Але коли односельчани 1962 року вперше почули виступ братів Литвинів по радіо, то Степанові не давали вже проходу, все питали:
– Коли Василь і Микола приїдуть?
– Де ви взялися на мою голову зі своїми бандурами! – жалівся батько. – Кого не зустрінеш, всі тільки й питають про вас.
Якось батько сказав синам: “Якщо у вас розум є, то люди вивчать”.
І люди вивчили.
Благословив на кобзарювання Василя сліпий кобзар Євген Адамцевич. У Спілці письменників, прослухавши його виступ, Адамцевич сказав: “Ти її (бандуру) не кидай. В тебе є оте!” Це було благословіння.
І Василь став володарем чарівних звуків бандури, які підкорювали українські серця.
У репертуарі Василя Литвина завжди переважали давні українські народні пісні, серед них: “Полети, галко”, “Ой не пугай пугаченьку“, “Про Супруна”, “Про Морозенка”, “Гей браття, опришки”, “Кров людськая не водиця”, лемківська пісня “Будь здорова землице” та ін.
Багато співав він і власних пісень, зокрема “Вітер віє – поле мріє”, “Вийшов місяць і зоря”, “Дума про матір”, “Народе мій”, “Чародійна кобзо”, “Посланіє”, “Рятуйте, люди, пісню”, “Стогін Русі”, “Ось тут, з Трипілля, наш пречистий виток”. На похоронах полеглих за Україну та на могилах героїв щемливо співав “Ой умер козак”…
Особливо вразило пронизливе виконання цієї пісні на братській могилі Чорного Ворона і його козацтва, які полягли на Покрову 1920 року під с. Розумівкою.
Тоді сталася дивовижна подія… По завершенні вшанування люди потягнулися до автомобілів. Лише Литвини залишилися і щось почали ворожити метрів за 15 від хреста. Побачивши це, я сказав людям іти далі, а сам залишився на віддалі.
Невдовзі Литвини гукнули мене. Показавши на кетяг калини, який Антоніна поклала на пагорб, кобзар мовив:
– Вони не там, поховані, а тут.
Про цю розмову знали лише ми троє.
Наступного року приїхавши в урочище Чорний Ворон, я зі здивуванням побачив нового хреста, який поставили лісничі, поставили саме на тому місці, де Литвини поклали кетяг калини. А старий хрест зник…
Василь Литвин мав своє уявлення про світобудову. Його називали рідновіром. Називали і волхвом. Звичайно, він заперечував це.
Василь Степанович із дружиною Антоніною (у дівоцтві Гармаш) увійшли в історію і як співзасновники Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва – єдиної в Україні, а відтак і у світі. Був керівником цієї школи. Обирався й головою Всеукраїнської спілки кобзарів. Він – учитель багатьох бандуристів: Віталія Мороза, Романа Мороза, Віктора Пашника, Сергія Захарця, Сергія Кривого, Ярослава Джуся, Ігоря Рідоша, Андрія Пишного…
А ще Антоніна і Василь Литвини заснували проект “Школа майбутніх Батьків-Матерів”, спрямованої на виховання молоді як майбутніх батьків-патріотів.
На жаль, держава не використала унікальний духовний скарб – Василя Литвина. Бо такі люди їй не потрібні… Їй до вподоби гройсмани, авакови, ложкіни…
Кобзар, композитор, філософ, краєзнавець Василь Литвин помер у Києві в клініці Амосова 7 квітня 2017 року. Його готували до операції, але до операції не дійшло… Не встигли.
Торік Василь Степанович категорично відмовився від святкування свого 75-ліття. Він уже не міг грати на бандурі. У нього тремтіли руки, і він не хотів, щоб це бачили люди. І все ж ми з Антоніною Литвин “виманили” його на люди. Зустріч у краєзнавчому музеї “Берегиня” с. Стайки подали як зустріч зі мною, а його запросили як друга-товариша. І він не відмовив. Прийшов. А ми увагу переключили на нього. І на отамана Зеленого. Василь Степанович співав без бандури, розмірковував про роль пісні в бутті українського народу, про отамана Зеленого, про долю нашої стражденної України.
Розпочався вечір з пісні “Мені однаково” у виконанні кобзаревої дочки Купави Козинської.
“Пісня була загадкою для мене і лишається загадкою. Коли людина співає, вона спілкується з Богом”, – признався Василь Литвин і виконав пісню “Я єсть народ”.
“Отаман Зелений – це наша рідня, – продовжив кобзар, – це клад, це Божа людина. Це образ нашої честі, нашої слави, оборонець волі української землі. Ця золота людина, чиста перед Богом”.
Антоніна Литвин розповіла про повстанця-зеленівця Василя Купрієнка з Гребенів, а Наталя Музиря прочитала свій вірш про отамана Зеленого. Промовляли також директор музею Інна Лавріненко, редактор газети “Обухівські вісті” Олена Артюшенко, вояк “Карпатської Січі”, захисник Донецького аеропорту Микола Тихонов, краєзнавці Анатолій Висота і Дмитро Свідін, двоюрідний онук поета Андрія Малишка Сергій Сак, нащадки обухівських господарів Дмитра й Остапа Чирикал (“розкуркулених”, а потім розстріляних більшовиками) Надія і Наталя Науменки, правнук Петра Середи Олександр Кокота. Участь у святі національного духу взяли також учителі стайчанської школи.
“Я відчуваю душевний розквіт”, – підсумувала враження від вечора Ліда Захарова, онучка Петра Середи, творця й оборонця української культури.
Оцей душевний розквіт Василь Литвин дарував людям усе своє життя.
Пишаюся, що Василь Литвин був моїм другом, радію, що такий духовний велет був учасником багатьох заходів Історичного клубу “Холодний Яр” та членом нашого клубу.
Немає вже Батька, але залишилися його пісні. Коли слухаєш їх, чуєш брязкіт козацьких шабель, постріли, посилені козацьким гумором.
“Коли співає Василь Литвин, оживає козацтво”, – так сказав я в день його 70-ліття. – Оживає у наших серцях. І ми опиняємося серед шляхетних людей з оселедцями, у яких шабля як пісня дзвонить”.
Дякую, дорогий Батьку отамане, за воскресіння козацької минувщини, яка кличе нас до бою за Українську Україну!
Поховали кобзаря 9 квітня у с. Гребенях Кагарлицького району.
Приїхали проститися з Василем Литвином зо дві сотні українських патріотів.
Під час прощання – і в клубі Гребенів, і на сільському цвинтарі – співав кобзар Тарас Силенко, пісні якого проникали до глибини серця.
Особлива честь випала нам з Віталієм Опанащуком – провадити процедурою прощання з дорогою нам людиною.
Поет Василь Симоненко, який товаришував з Антоніною Литвин, бажав їй багато “гармашенят”. Василь Литвин допоміг, щоб побажання поета справдилося. Й Антоніна пустила у світ шестеро “гармашенят литвинського роду-племені”.
Сподіваємось, що й вони уславлять нашу Батьківщину – як і їхні батьки.
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ
На світлині – Василь ЛИТВИН під час останнього свого публічного виступу.
Село с. Стайки Кагарлицького району Київської області, 23 липня 2016 р.
Світлина Миколи Тихонова.
