Юрій Щур
Минулого, 2021-го, року ми відзначили 30-річчя відновлення незалежності України. Здавалося би, три десятиліття – більш ніж достатній час, щоби переосмислити совєтський спадок, проаналізувати злочини комунізму й усвідомити колонізаційний характер держави, спадкоємці якої й досі не хочуть відпустити Україну зі своїх «смертельно-братських обіймів». Проте, замість уявлення про СССР як про «імперію зла», різноманітні діячі культури та політики намагаються нав’язати й утвердити культ совкової ностальгії, підмінивши поняття геноциду «Сватами» і безглуздими питаннями «Какая разніца»?
Різниця є! І то значна. Усвідомити це дуже просто, зокрема ознайомившись із книгою відомого німецького історика Карла Шльоґеля «Археологія комунізму, або Росія у ХХ столітті. Реконструкція картини», яка побачила світ у видавництві «Дух і Літера» у 2018 році. Серед причин, які спонукали зупинитися саме на цьому виданні – легкість у поданні й сприйнятті матеріалу. Сам автор у вступі зазначив, що сама книга є розширеною і добре ілюстрованою версією його лекції 2014 року на запрошення фундації Карла Фридриха фон Сіменса. Очевидно, саме формат «вихідного» матеріалу й вплинув на стиль книги. Як викладач, який працює із здобувачами освіти й не-історичних спеціальностей добре знаю, що подібні лекції не варто переобтяжувати теоретичним матеріалом, акцентуючи увагу саме на ключових моментах теми.
Які ж ключові моменти «совєтської цивілізації» висвітлені у книзі? Перш за все – простір несвободи, яким були «комуналки», помешкання населені й переселені «будівниками світлого майбутнього». Комунальні квартири були досить добрим відображенням сутності життя в СССР, коли існує тотальний контроль усіх над усіма, коли немає жодної можливості усамітнитися, або ж висловити власну точку зору на довколишні події. Із розсекречених документів КГБ ми дізнаємося, що у подібних місцях «масового скупчення населення» часто-густо проживали агенти або ж інформатори спецслужб й усе побачене/почуте доносили «куда надо». Зрозуміло, що розселення з комуналок до «хрущоб» сприймалося жителями совєтських міст як велике благо. І не в останню чергу через наявність умовного «острівка свободи» – окремої (не загальної/усуспільненої) кухні, де можна було вести розмови зі «своїми». Хоч і пошепки, оскільки стіни були настільки тонкими, що жителям сусідньої квартири можна було бажати здоров’я під час чихання.
Ті, хто згадують «смачне морозиво та ковбасу по 2.20» виявляють чудеса вибіркової амнезії, забуваючи про невід’ємний атрибут совка – черги до крамниць, тотальний дефіцит і фарцовщиків. Забувають про вияви колективного психозу та «раболєпія» під час зобов’язуючого примусового проходження рівним строєм перед трибунами під час демонстрацій та парадів. Ті, хто мріяв про суспільство рівних – вимушено салютував тим, хто був «рівнішим за інших». Ця псевдорівність проявилася й у освоєнні позаміського, але не сільського, простору. Мова про дачі, які чітко поділялися на місце додаткового «вкалування» роботяг й культурного відпочинку «слуг народу».
Немає сенсу заперечувати, що у совєтських людей не було жодної можливості культурного відпочинку. Однак, відпочинок цей був препарований, відцензурений, просіяний. Парки культури й відпочинку були контрольованим простором, а совєтську естраду (ерзац шоу-бізнесу) Карл Шльоґель досить влучно характеризує як «дозволений відпочинок».
Крім усього іншого, автор звернув увагу й на роль і місце дитячих таборів, того ж «Артеку», в системі виховання «правильного громадянина» в СССР. Повз його виклад (а не забуваймо, це таки лекція) не пройшла й топографія насильства, необхідність маркування місць терору, який був основою існування усієї системи, будованої комуністами.
Книга «Археологія комунізму», очевидно, буде не цікавою тим, хто не вивчив за більш ніж 20 років слово «гривня», і до сих пір в кишені носить «рупь», або ж ностальгує за державою, в якій не жив. Проте, вона обов’язкова для прочитання тим, хто готовий робити кроки уперед, а назад озирається лише для того, щоб бачити злочини і враховувати помилки минулого.
