«Світлотіні Івана Чендея» як нове актуальне українське кіно

Метафора нинішньої стадії національного самоусвідомлення — зростаючий інтерес до документального кіно про історію України, її літературу, культуру і визначні постаті.

Восени 2022 року на ІІІ Карпатському кінофестивалі в Ужгороді вперше продемонстрували фільм В’ячеслава Бігуна «СвітлоТіні Івана Чендея», який навесні 2023 року представляють і в столиці на ІХ Міжнародному фестивалі історичного кіно «Поза часом».

Тепер у час війни в Україні, коли говорять про кіно-тригери (що показувати і яке кіно здатне сприйматися як мистецтво, що лікує?), варто зазначити: «СвітлоТіні Івана Чендея» — це водночас актуальне й архетипне кіно, яке діє медитативно та мотиваційно.

Ця стрічка — про характер й національну ідентичність, формування митця вільного і нескоримого. Постать і харизма Івана Чендея, чий столітній ювілей відзначають на загальноукраїнському рівні, передана через відображення природних і життєвих стихій. На початку — це рідні Карпати (Дубове, що нині на Тячівщині, де він народився), живі і барвисті й водночас суворі, з голосом гірської ріки і водограю, з піснями і традиціями. Далі — це трепетні й теплі розповіді найрідніших людей письменника, кадри, що наче передають подих трав і сінокосів, аромат яблук і груш з родинного саду. Наприкінці — це подорож разом із учасниками літературного конкурсу назад до Дубового та сходження на гору, де надихався і творив Чендей і можливо саме там створював свої шедеври.

Нелінійний наратив знайомить і наближає постать Чендея до нової глядацької генерації. Немає тут патетичності чи канонічності, немає наголосу на тому, що може відлякувати молодь від доби радянського письменства. Є Людина, її природа, плекання таланту і невичерпна українська філософія життя. Загалом Іван Чендей сприймається завдяки роботі кінорежисера водночас велично і просто.

Першопоказ фільму припадає на активну фазу великої війни, актуальність його, тим не менше, — у порівнянні епох і режимів. Цікаво, що в Ужгороді на кінопоказі фільму «Останні австрійці» Лукаса Пітшайдера (2020) дехто з глядачів порівняв його з фільмом про Чендея, критикуючи австрійський фільм як постколоніальне сприймання українців, які не мають своєї високої мрії. Так, ми живемо в складний час втрат і колективних травм, коли викорінюємо рештки радянщини і наче вивертаємо назовні своє, рідне. Мрія — це не ефемерне, а конкретне — воля, самобутність і рідна земля з її мовою і джерелами, де можна почерпнути і напитися живого Слова. Тому те, про що мріяв Чендей, перегукується з теперішніми потребами і мріями — воля, рідна мова, духовність, звільнення від комплексу меншовартості.

Чи ми позбуваємося цього комплексу? Літературознавиця Стефанія Андрусів, яка досліджувала національну ідентичність, у статті «Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця» (1995) згадує про риси класичної «стлумленої» агресії. Вона називає це «синдромом сирітства»: «сирота говорить тихо, має скромні потреби, претендує на малу площу, мучиться відчуттям своєї зайвості, другорядності та незахищеності у світі».

Фільм долає цей синдром. «СвітлоТіні Івана Чендея» виразно простежує боротьбу за своє через постать Чендея, де життєвий і творчий шлях тісно переплетені. І кінорежисерові вдалося передати і нести високо ім’я українця-верховинця, який має вольові риси характеру. Голос народу передано впевнено (трембіти, грози і гірський потік, який, якщо придивитися, навіть обертається в інший бік), спів і українська пісня, мрія висока й альтруїстична — нести мистецтво в народ, в якому письменники (а нині такими є й майстри, які візуально «пишуть» на екрані) мають духовний вплив. І символічно, що краєвиди гір і полонин підкреслюють великі і безкраї простори, які передають прагнення до великих форм та «високих» тем.

І ця національна чуттєвість — до всього українського, чуттєвість до народу, «за плечима якого понад два століття колоніальної історії» (Оксана Забужко), вирізняє і кінорежисера і його фільм у цей вразливий і непростий час для України.

Тому закономірно, що в кінозалі глядачі після перегляду мали багато питань та дивувалися з того, що раніше не чули або мало знали про постать Чендея. Чимало глядачів, на щастя (чи, на жаль) тепер перебуваючи в Закарпатті, відкривають для себе цей край. І мають шанс надихнутися, аби не залишатися у стані пригнічення і невизначеності — це вкрай небезпечно, адже такий психологічний занепад сприяє поразці. Насамперед, духовній поразці, а нам усім дуже хочеться Перемоги. І Перемога ця можлива завдяки вірі у те, що світло проступить і стане видимим.

Назва «СвітлоТіні» має глибокі смисли. Йдеться не лише про назву-алюзію фільму «Тіні забутих предків», у створенні якого, як документує стрічка, Чендей був головним сценаристом. За іронією долі ця назва мала в житті письменника й свій смисл — його заборонили на майже 10 років за збірку «Березневий сніг» (1967) з повістю «Іван», виключали зі Спілки письменників та партії, що документує фільм. Але це його не зламало, не загасило його світла, як Людини і Творчого генія, що пробивався крізь роки і забуття. І, дивлячись на те, як лилося світло з прожектора на глядачів у кінозалі того вечора, здавалося, що «оживає» й сама постать Чендея — завдяки кіно. Це підтвердила родина письменника, присутня на першопоказі.

Іван Чендей вписав своє ім’я в плеяду класиків української літератури, обґрунтовує з екрану Микола Жулинський. Поетика письменника в його характері та сильному темпераменті, його новели насичені метафорами та наскрізними алегоріями. Людина в творчості Івана Чендея — це особистість, яка формується часом, вчинками та наполегливістю, що теж нагадує шлях у гори — підйом, падіння, і нарешті — вершину.

Самостояння Івана Чендея — це і про міцні дерева з гори Ясенова (літературний Еверест і духовна криниця письменника) і його родину, яка береже садибу як пам’ять, і свідоцтво про його одруження та більше 60 років шлюбу з дружиною Марією Чендей (яку ми бачимо в фільмі 92-річною), і щедрий яблуневий сад, засаджений письменником, налитий сонцем.

Культурні ландшафти увиразнені в фільмі звуками трембіти, блиском водограїв та дзвінкими голосами дівчат з вінками на Івана Купала на березі річки Тересви як притоки Тиси. Дивлячись на, здавалося, такі звичні дії та ритуали з життя письменника, несвідомо поринаєш у творчий вимір його новел, повістей та романів, в особливо чутливий світ дитинства, юності та зрілості. І все переосмислюється: вінок як доля, нестримна вода водоспаду, вітер — як перепони та життєві колізії, гори — як літературні досягнення і ціна такого шляху.

У цьому середовищі, як у колесі криниці (увага на якій так символічно зосереджена впродовж стрічки), і відбувалися життєві цикли творчості письменника. Природа і стихії (вода, вогонь, повітря і земля) — одвічні, життя — циклічне, і весна завжди має шанс перемогти зиму.

Загалом Іван Чендей повертається (чи то ми повертаємося до нього?) завдяки несправедливо забутому його внеску як сценариста легендарного фільму «Тіні забутих предків» (1964). Проте фільм «СвітлоТіні Івана Чендея» розширює смисли цього повернення: ми не лише подорожуємо до центрального київського архіву та завдяки кінематографу «вносимо» ім’я сценариста до музею фільму в Верховині, де за ним — нарешті й заслужено — теж правлять молитву, як за одним із творців фільму (саме завдяки фільму!). Глядач має шанс зануритися в атмосферу, в якій сформувався письменник. Атмосферу природи, з високими горами та гірськими ріками та водоспадами, що сформувала його характер як верховинця. В атмосферу сім’ї, де з-поміж 12 дітей, попри залізну батьківську волю й — з часом — завдяки його духовності, постав самобутній майстер слова. Атмосферу часів несвободи комуністичного режиму та численних перипетій сімейної долі, в якій пройшла перевірку сила духу і любові Чендея, який набуває слави й після смерті.

Історичний документальний фільм — це завжди складне завдання до реалізації. Герой чи тема вже не з нами, тому їхня реконструкція (деконструкція) — це зазвичай випробування і майже завжди потенційно нудний витвір. Часто рятує історична хроніка, проте глядач не знайде її в цьому фільмі. Яке ж режисерське рішення використовує автор? Він відтворює героя на основі природи та стихій, з яких той постав, у супроводі свідчень найближчих сучасників. Фестивальні глядачі (а серед них було немало й самих кінематографістів) вже відзначали: в оповіданні й доборі сучасників відсутній пафос літературної номенклатури, йдеться про людину з її чеснотами і вадами, а не про пам’ятник. Іван Чендей сприймається завдяки роботі кінорежисера легко, споріднюючи нас із ним — природою, корінням, усмішкою і навіть манерою соціального протесту (носіння довгого волосся й вус, за словами його дружини, — теж був спосіб не тільки творчого самовираження, але й спротиву).

Фільм сповнений цікавих кадрів. В одній зі сцен відомий київський кінознавець і заступник голови Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач, чи то серйозно чи то жартома (судіть самі), на горі Ясенова за 795 км від столиці, стає на коліна і промовляє: «Я прошу вибачення перед вами за всі гріхи — свої і нашого кінематографу, — перед цим прекрасним краєм. Не все зробив кінематограф, але він буде старатися — це я вам обіцяю». Відлунням у горах звучить ця обіцянка. Виконує її цим фільмом режисер. Сподіваємося, що її почують не лише гори-свідки. Київське журі фестивалю в Ужгороді, наче за іронією, прослухавши це, віддало перевагу іноземним і більш відстороненим від національної тематики стрічкам, проте глядачі вподобали фільм. Це обнадіює, бо саме такі постаті, як Іван Чендей, і стрічки про них нині й мають шанс стати міцними цеглинами оновленої будівлі сучасної української культури.

Наталія Мрака

авторка, психологиня (арт-терапія, кінотерапія), кандидат психологічних наук

Фільм «СвітлоТІні Івана Чендея» демонструє ІХ Міжнародний кінофестиваль історичного кіно «Поза часом» 23 квітня 2023 року в Київській фортеці (деталі: https://www.facebook.com/events/803187473987078).