Не буде перебільшенням сказати, що українці ХХ століття частіше бачили чужі рефлексії про війни, які проходили через їхні життя, ніж власних авторів та їхні тексти.
Забуттю та забороні підлягала не тільки творчість українського Ремарка – Осипа Турянського («Поза межами болю»), численні спогади та твори доби змагань 1917-1921 років, а тим більше література, народжена в часі Другої Світової війни чи по ній.
Численні українські ветерани, які воювали практично в усіх європейських арміях, під чужими та своїми прапорами, їхні голоси, досвід, рефлексії були викреслені з суспільної уяви. Окупанти пильно дбали, аби література була насамперед ідеологічним виправданням участі українців у війні на їхньому боці.
Виданий в Україні видавництвом «УВС» «Щоденник національного героя Селепка Лавочки» – це подія.
Не поспішайте вірити тому, хто назве цю книгу українською версією Швейка на Другій Світовій війні. Адже Швейк, як не крути, воюючи в австро-угорській армії, аж ніяк не мріяв про вільну Чехію. Він мріяв про власне довоєнне життя, шинку, сливовицю та пиво.
Юрій Тис-Крохмалюк, автор «Щоденника» – один із визначних письменників української еміграції, який був мобілізований до дивізії «Галичина» в 1943 році, пройшов бойовий шлях до травня 1945 року, коли безпорадне німецьке командування вирішило дозволити українцям принести присягу Україні за дві хвилини до власної поразки і створити на короткий час підрозділи Української Національної Армії.
Його гумористична повість – це гримуча суміш армійського інтелігентного гумору, неприхованої іронії щодо армійського абсурду і голосний сміх над самими собою.
Селепко – це не ім’я головного героя, а жартівлива самоназва дивізійників, яка народилася після бою під Бродами. Так само, як в сучасних підрозділах можна почути про «шмат коня» або інші пестливі імена один одному, в дивізії була своя внутрішня мова, зрозуміла своїм.
«Щоденник» охоплює весь період існування дивізії, автор свідомо ставив за ціль згадати сотні побратимів, вставляючи діалоги з ними у вигадані або цілком реальні сюжети. Тут ми бачимо письменників, художників, капеланів, ветеранів армії Української Народної Республіки, офіцерів Української Галицької Армії, представників підпілля ОУН та гетьманського руху.
Тут майбутні лідери УПА, які цілими сотнями йшли в ліс від німців, аби продовжувати боротьбу за незалежність. І так само тут львівські батяри, гульвіси та бабії, які знайшли в собі мужність шукати зброї, підготовки. З думкою про власну державність без більшовизму та росіян.
Герой починає свій шлях банально, зі спроби вмовити мобілізаційну комісію його відпустити або визнати непридатним. Але скоро він починає розрізняти не тільки смак німецької ковбаси, а й чути фальш промовців, які намагаються прийти до військових з метою залучення до політичних протистоянь.
Еволюція така: «Я нічого вже не розумію. Це є мабуть стадія, коли з нас викорінили цивіля (цивільного), а не вкорінили вояка. Стадія страшна». Хто з Вас впізнає себе в ньому після полігону та БЗВП?
Марнувати час – одна з базових армійських вправ, яку головний герой пізнає в достатку. Він пише історію і доходить висновку, «що робити історію може кожен дурень, але писати – тільки розумний».
Він відверто бере на кпини політиків, кажучи, що у війську такі нагло перестають ними бути, бо є тільки два ґатунки політичних діячів: «є такі з ідеї, тоді вони не мають ніякої професії, або є з професії, тоді не мають жодної ідеї». Популізм вже тоді був у ціні, але не серед усіх.
Постійні халепи, в які потрапляє головний герой, який не може стримати свого роздумування вголос, здається не мають кінця. Тільки дівчата і спілкування з побратимами дають розраду.
Як можна заперечити наступному: «Чого вартий розум у війську? Відомо, що тут треба сильних і відважних, а не розумних. Всі знаємо, що Демосфен, попавши до війська, втік, щойно побачивши ворога. У політиці теж не треба розумних. Мовознавець сказав мені, що Сократ, як тільки записався до партії, не витримав і мусив отруїтися».
На запитання, як воно у війську, відповідає майже без сміху: «як скажу, що добре, будеш сміятися, як скажу, що зле, теж будеш сміятися». Як писала мати головного героя: «живеш коротко, а мертвим будеш довго».
«Щоденник» можна розбирати на цитати, бо всі армії в чомусь однакові. Але не у всіх арміях є козацький дух і непереможний сміх. Над ворогом, над собою, між собою.
Впізнати солдата просто – він сміється не тільки щоб не плакати, він сміється, бо не може по-інакшому.
Вперше книга вийшла друком у 1954 році в Аргентині. Мала друге видання за кордоном і щойно вийшла в Україні.
Довгий шлях повернення своїх і свого. Сподіваюся, колись друком вийдуть і праці Юрія Тиса про військову історію часів Хмельницького та Мазепи, історія дивізії.
Бо це свідчитиме нарешті, що ми знімаємо не тільки московські наративи з власної історії, ми впевнено творимо власну – повертаючи додому тексти українських ветеранів, яким пощастило вижити в м’ясорубці Другої Світової.
Станіслав Федорчук
