«Ми потребуємо художника навіть в хвилину найбільшого щастя і найбільшої біди». Цей афоризм засновника сучасної німецької літератури, поета, драматурга і прозаїка Йоганна Вольфганга фон Ґете спав мені на думку, коли я ближче познайомився з Ростиславом Прокоп‘юком – багатогранною творчою особистістю. Яка лікує душу і тіло людини не тільки як психолог, але й як митець. Який невтомно шукає власний шлях серед міріади битих стежок, протоптаних іншими професійними художниками і художниками-аматорами. Який не боїться експериментувати, робить творчий процес синтезованим, поєднуючи в одне ціле фарбу, світлотінь, тон, колір, контраст, колорит, перспективу тощо.
Пане Ростиславе, коли ви вперше усвідомили, що хочете стати художником у прямому сенсі цього слова? І, до речі, як ви гадаєте, чому саме слово «художник» у переносному значенні стало найпоширенішим синонімом до слова «митець»?
Моє життя цікаве тим, що я стаю чимось чи кимось, про що ніколи не мріяв. Просто з’являються в житті речі, які приходять до вас, а ви ловите той момент, коли можете це прийняти чи відкинути. І якщо ви це приймаєте, тоді воно лишається з вами на все життя.
Була зі мною така цікава історія, коли я вступив до університету і студентів набирали на факультативи. Ті, хто вмів читати ноти і мав слух, пішли займатися музикою, а ті, хто не вмів нічого – малюванням. Так почався мій творчий шлях. Пам’ятаю свої перші малюнки. Скирти сіна в полі. Дуже просто малювалися і гарно роздавалися на подарунки.
Дозволю собі не погодитися з тим, що митець – це переважно художник. На мою думку, митець – це швидше людина, обдарована Богом, трошки інша, ніж інші, в образотворчому мистецтві, музиці, театрі, кіно.
Чи згодні ви з видатним митцем XX століття Пабло Пікассо, який заявив свого часу: «Всі діти – художники. Проблема в тому, щоб лишитися художником, коли стаєш дорослим».
Пікассо мав правду в тому, щоб ідеально цей дар розпізнати у дитини і розвивати його. Але це не завжди так. Якщо дар є, то він може проявлятися в будь-якому віці. Головне – віддати цьому час, наполегливість, бажання творити і вчитися новим речам.
Мабуть, як творча людина, ви любите, щоб все було спонтанно, згідно з натхненням, але можливо, як психолог за фахом, ставитися до процесу творення виважено і послідовно, без будь-якого осяяння. Хто в даному випадку переважає: художник чи психолог? А можливо просто йдеться про певний симбіоз, якому британський педагог і митець Андріан Гілл 1938 року дав назву «арттерапія»?
Ви поєднали у своєму питанні дві непоєднувані речі – творчість і спонтанність. Мабуть, в творчості спонтанність стоїть аж на останньому місці. У мене ж на першому. Наприклад, був такий період, коли я всерйоз зацікавився акриловими фарбами. Вони висихають дуже швидко – в цьому їхня перевага перед іншими фарбами. Не встигаєш довго роздумувати. Оце моє! Я дуже спонтанний. Ніколи не знаю наперед, що буде на картині. Починаю лити фарби і тільки тоді бачу, що з цього виходить. Тут важливо не передати куті меду і вчасно зупинитись.
Так, ви маєте рацію: в психології важлива виваженість і послідовність. Тому я навчився виключати в собі психолога під час малювання. У творчому процесі має бути тільки осяяння. Втім, я не можу надавати чомусь одному перевагу. Насамперед я людина з усіма своїми проблемами і радощами. Дотримуюсь принципу, який можна сформулювати таким чином: «Чим більше радості – тим менше проблем». Тому я намагаюся бути в симбіозі з життям і людьми. Це важливо. Це все разом і створює арттерапію.
Я неодноразово бачив ваші роботи і помітив, що в них є щось спільне. Як би ви окреслили свій творчий напрямок? Кого з українських, чеських чи світових художників ви вважаєте найближчим до себе за технікою, стилем або духом?
Не хочу бути на когось схожим. Хочу завжди і в усьому бути собою. Коли я поставлю поряд кілька своїх картин, то складається думка, нібито кожна картина створена іншим художником. В цьому мій стиль. Я називаю це артрелаксом. Техніка і стиль у кожній картині різні. Це все залежить від настрою того, хто нагорі веде мою руку. А ще від того, що є поряд на столі. Пензлик, шматок картону, ніж, шпатель, чи просто якісь дрібниці, що підпадають під руку. За духом мені близький іспансько-мексиканський художник Сантос Бальморі, європейський стиль якого не був оцінений його сучасниками, але мав вплив на прийдешню генерацію митців. Шкода, що я ніколи не створю нічого подібного.
Першу половину свого життя ви провели в Україні, другу половину вже тут, на чеській землі. Яка з цих двох країн вас більше надихає на творчість?
Дивно, ніколи про це не думав. Можливо, не країна надихає на творчість, але життєві моменти, люди, ситуації. Останнім часом мене надихнуло Скоп‘є. Щось неперевершене в енергетиці старого і нового. Я закохався в це місто. У мене там вже пройшли дві виставки. Навесні 2023-го готую третю на запрошення чеського посольства в Північній Македонії. Коли йдеться про Україну, то Україна завжди залишається в моїй душі. Ностальгія чи війна на моїй землі – це теж моменти, про які я пишу поетичні рядки чи малюю картину.
Де і коли відбулася ваша перша персональна виставка? Як її сприйняли відвідувачі? Були якісь відгуки з засобах масової інформації? Чи відчули ви себе після цього справжнім художником?
Перша виставка відбулася у Французькому інституті в Празі, звідки мої роботи взяли до фонду сучасного мистецтва Національної галереї в Празі. Мене не буде, але ці роботи там залишаться. Життя прекраснее саме завдяки таким моментам. Мас-медіа про це не писали. Це ж не була світова сенсація. Але це був фурор у моїй душі!
Я пригадую, як у 2018-му ви вирішили піти наперекір усталеній традиції, щоб спробувати не тільки продемонструвати публіці попередні п’ять років художньої творчості, але й продати свої картини. Таким чином народилася так звана «Виставка на сходах» – унікальний проєкт, який мав чималий медіальний розголос. Що стало поштовхом і яким був результат?
Поштовхом стали унікальні сходи Палацу «Дунай» на Національному проспекті в Празі від німецького архітектора Адольфа Фоєра. Вони так і «просили» викласти на них картини. Загалом мої найкращі виставки відбуваються не там, де є стіни, але там, де є можливість максимально використати фантазію.
Ваша друга книжка «Живіть своїм життям» побачила світ 2011 року у власному оформленні, причому в блакитній барві. Це сталося свідомо чи випадково? Як відомо, блакитний колір – це символ вразливості, прихильності, надійності, вірності. Водночас цей відтінок заспокійливо діє на нервову систему. Той, хто поставив блакитний колір на перше місце, зумів зберегти у собі «дитину» і пов’язані з цим риси характеру. Принаймні, так цю барву трактують психологи.
Випадковостей не буває. Бувають речі чи думки, які приходять вчасно. Всі перераховані вами властивості є в цій книзі. А ще є один дуже важливий момент для мене. Тією обкладинкою я зберіг дитину в собі. Бо там у вікні є фото моєї мами. Це такий маленький спогад про неї і подяка. Я щасливий, що книга вийшла ще за її життя. Тепер це спогад. А щодо кольору, то я колись малював картину. Синьоголубу. Вікно, в якому мама чекала на мене все життя, теж було голубе. Це просто органічно поєдналося.
2019-го року ваше ім’я було внесено до Чеської книги рекордів за найбільшу в Чехії шоколадну копію власної картини «На хвилі». Розкажіть більше про це: чому, коли і як виник цей задум і хто його втілив у життя? Якою була подальша доля шоколадної копії? Наскільки мені відомо, до вас в Чеській книзі рекордів було два подібні записи: шоколадний потяг вагою 350 кг і великий шоколадний чеський замок, але шоколадних картин не було.
У цьому весь кайф! У спонтанності найдурніших на перший погляд ідей. Наталія Схейбалова та Петро Філіпец втілили одну з таких моїх ідей в шоколаді. Шоколадну копію продали і з’їли (вона ж була зі смачного бельгійського шоколаду!), а картину–оригінал продали на підтримку військового госпіталю в Києві. І все це записали до Чеської книги рекордів як унікальний факт. До речі, тоді ексміністр внутрішніх справ Чеської Республіки Томаш Петршічек відкривав цей вернісаж.
А коли і як ви стали ще й фотохудожником? Що це – нова спроба творчої самореалізації чи своєрідна візуалізація вашої повсякденної психотерапевтичної діяльності?
По багатьох роках і численних своїх виставках я все ще боюся назвати себе фотохудожником. Це просто мій внутрішній світ, а також здатність бачити те, що не бачать інші. І якраз світлини для цього підходять найкраще.
Наприклад, я дуже люблю після дощу гуляти старовинними вуличками чеської столиці. А коли бачу калюжу і відображення у ній, одразу хочеться зробити світлину. Позаяк кожна калюжа неповторна і несе в собі такий же неповторний відбиток довкілля. Я називаю це пам’ятю води.
А ще мені подобається фотографувати птахів на тлі неба, будівель, вулиць, води і природи. Для мене дуже важливо, щоб їхній рух нікуди не зник. Той птах вже давно кудись відлетів, але на моїй світлині він вічний. Вічний птах у вічному русі. Отже, як бачите, це самореалізація і терапія водночас, бо коли я щось фотографую, в той момент навіть не дихаю.
Дуже часто у Фейсбуці я зустрічав ваші світлини з поетичним супроводом то українською, то чеської мовами. Знаючи про вашу юнацьку мрію стати письменником, підозрюю, що це також зразки вашої поетичної творчості. А можливо я помиляюся і ці тексти просто запозичені?
Слава Богу, ви не помилилися. Я дуже рідко запозичую тести. Ті фотографії, які виникають під час моїх подорожнй Прагою чи світом, самі складаються в поетичні рядки. А чи українською, або чеською, вони мені однаково близькі.
Чому ваша фотовиставка, яка мала успіх як в Україні (Київ, Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль), так і в Європі, має таку дивну назву: «Тиха Прага»? І, до речі, як і чому ви на початку жовтня цього року опинилися з цим же фотовернісажем у Скоп’є – столиці Північної Македонії? Чому саме Балкани стали першою, так би мовити, закордонною експозицією? Маєте запрошення і від інших європейських країн?
«Тиха Прага» не тільки заворожує, а й допомагає. Це був дуже важливий етап моєї творчості. Час ковіду при всіх його негативних проявах мав також і свій позитивний вплив. Всюди було порожньо і тихо. Те, що ви не могли побачити в Празі за натовпом людей, могли побачити у всій красі порожніх вулиць. Весь світ був тільки вашим. Відкритий вашому фотоапарату. І вашій душі. Тому «Тиха Прага». Саме в Україні до назви фотовиставки додалося слово «допомагає». Бо з проданих фотографій я передавав гроші госпіталю в Києві та на придбання автівки для морських піхотинців. Про любов до Скоп’є я вже згадував. Я залишив там частинку себе. Подарував 30 своїх світлин філософському факультету університету Кирила і Мефодія. Перша виставка була за підтримки Чеського посольства в Північній Македонії , друга – посольства України в цій же країні. Третя виставка мене чекає навесні знову за підтримки чеського посольства в Скоп’є.
Отже, дві книги ви вже написали, організували купу виставок власних картин і фотографій. Що тепер у ваших творчих планах на черзі? Про яку ще грань вашої творчої особистості ми не знаємо? Чи маєте ви ще якусь нереалізовану мрію?
Боже, я й не знаю, що ще в мені прокинеться. До речі, нещодавно я робив концерт «Різдво для радості». Оголошував капелу і скрипаль сказав при цьому: «Ми тут маємо психолога. Нехай він скаже нам якісь життєві різдвяні мудрості». Таким чином я «мудрив» після кожної пісні. Того вечора я став стендап–психологом. Ще й досі з неабияким задоволенням коментую зустрічі. Знімаю для YouTube-каналу свою програму «Зміна реальності», до якої кличу чеських і українських зірок. Радію, що мої тексти покладені на музику. Я не знаю, що саме прийде, але переконаний, що мій творчий потенціал ще не вичерпано. А отже незабаром я вас чимось приємним таки здивую.
Колись відомий шотландський письменник Джордж Бернард Шоу серйозно чи жартома зауважив: «Картина, яку хвалять більше, ніж десять відсотків публіки, підлягає спаленню». Сподіваюсь, ви ще не спалили свої картини? Інакше б ми втратили щось неповторне, авторське, як це сталося свого часу з Миколою Гоголем і спаленим власноруч другим томом роману «Мертві душі»…
Плачу над кожним шматочком тексту, який випадково втрачу. Сумую за кожною картиною, яку продам. Не дай Боже щось спалити! Максимально, що я можу собі дозволити – це перемалювати. Цим я даю можливість жити далі неповторним речам для неповторних людей.
Дуже часто початкуючі художники (в широкому розумінні цього слова) опускають руки при перших невдачах. Щоб ви їм порадили як психолог і як митець з багаторічним досвідом?
Найбільша дурість чому-небудь, що ви створили власноруч, говорити «невдача». Просто не слід опускати руки. Робіть те, що хочете робити. Прийміть позитив і не приймайте негатив від будь–кого. Що є позитив чи негатив для вас, вирішуєте тільки ви. Тому не робіть те, що вам нічого не дає. Робіть те, що вмієте і хочете робити, що вам найбільше подобається і що хочеться передати іншим. Робіть свій світ і світ інших людей кращим.
Спілкувався Анатолій Крат,
Прага.
