Ігор Щерба
Видання, яке потрапило мені до рук і яке я хочу представити читачам «Нашого слова», – незвичайне. По-перше, книга відомого в Ольштині архітектора Григорія Джуса вийшла під заголовком «Бандерівка» («Banderówka»). По-друге – вона не підпадає під основні правила оцінювання публікацій. Не є ані історично-науковою, ані біографічною, ані монографічною.
Описані в ній події розгортаються у широкому територіальному та історичному контекстах у період від 20-х років минулого століття до 1947-го, і можна сказати, що ця книга належить до усіх згаданих жанрів. Вона містить також багато ілюстративного матеріалу, архівних фотографій, факсимільних документів. Тож «Бандерівка» може бути цікавою для широкого кола читачів – не лише для істориків, колишніх жителів описаного в ній села Лази та дослідників долі мешканців Закерзоння. При нагоді зазначу, що 27 вересня уперше з часів виселення мешканців села у рамах акції «Вісла» на руїнах місцевої церкви святого Миколая відбулася літургія (№ 41 «НС» від 11 жовтня 2020 року).
Головна героїня книги – Емілія Мощанська-Косюр-Нєвенгловська, колишня жителька Лазів та бабуся Григорія Джуса. У виданні багато соковитих діалогів, що їх наводить автор зі слів бабусі, через це текст читається на одному подиху. Окремі вислови процитовані українською мовою, хоч і в польській транслітерації (написані латинкою).
Отже, звідки взялася назва книги? Емілія згадує: у 1940-ві роки вона приїхала з дочкою до Радимна, прийшла до хати, почала відмикати двері своїм ключем – не виходило: ключ не пасував до замкової шпарини. Раптом двері відчинили зсередини і пролунало запитання: «Вам чого треба?».
«Це моя хата, це ви мені маєте сказати, що ви тут робите», – відказала жінка.
«Аааа… Явилася бандерівка», – почула вона у відповідь.
Емілія Мощанська-Косюр-Нєвенгловська починає свою розповідь від твердження про те, що у селищі Лази, поблизу якої пливе Сян, її предки жили завжди. Вона згадує, що у Пикулицях неподалік Перемишля стояв монумент, біля якого спочивають Січові Стрільці, яких зрадила тодішня Польща. Емілія – тоді 17-літня – брала участь у поході до могили, який кожного року на Зелені Свята проводили українці з усіх усюд тодішньої Польщі. Уже на в’їздах до Перемишля стояла поліція та перевіряла селянські вози. На шляху та довкола нього у болоті лежали квіти, оздоби, прапори. Аби правоохоронці пропустили віз із забороненими атрибутами, треба було поцілувати поліціянта, згадує Емілія. «Я також… Я свій», – шепнув тоді один із них.
На майже 500 сторінках книги описано безліч схожих подій. Багато поневірянь принесла і ІІ Світова війна. Після 19 вересня 1939 року на лінії Сяну зустрілися німецькі та радянські війська. Офіцери обох армій потиснули руки посеред дороги у Лазах.
Почалися переслідування нацистами євреїв. Батько Емілії влаштував у їхній хаті сховок, де ховалися дві єврейські сім’ї. Із приходом радянської влади почалася колективізація, людей висилали до Сибіру. Постраждала і родина Мощанських – вони потрапили у вигнання до Бессарабії, однак потім їм вдалося повернутися.
У книзі наведено багато історичних фактів, однак спогади про них змальовані дуже яскраво, з багатьма діалогами, описами громадського та церковного життя українців Надсяння.
Варто також детальніше зупинитися на виникненні у Закерзонні підрозділів Української повстанської армії. Місцеве населення знову постраждало. «Вони варті одне одного», – так говорить про українське та польське підпілля один із героїв книжки. Над мешканцями також знущалася новоутворена Громадянська міліція (Milicja Obywatelska), до якої часто долучалися звичайні злочинці. 29 квітня 1947 року представники Армії крайової та УПА домовилися про перемир’я, однак загони Національних збройних сил все одного розгромили українське село Верховини.
«Справедлива помста, на думку катів, дісталася найслабшим», – коментує це Емілія. Багато уваги у книзі також присвячено випадкам катувань українців у казармах комуністичних органів безпеки. Потім була акція «Вісла»: кожен українець із Закерзоння знає з розповідей близьких, як під час вигнання у північні та західні регіони Польщі їм доводилося поневірятись у вагонах для худоби. Після того, як на рідних землях залишилися тільки спорожнілі села, УПА розпустила частину своїх підрозділів. Одні загони пішли до американської окупаційної зони у Німеччині, інші – в Україну, а ще хтось помандрував слідом за своїми близькими. Сьогодні нам складно це уявити, але шлях пішки з рідного села до півночі Польщі, де розселили вигнанців, хлопцям з УПА треба було долати пішки.
***
Григорій Джус, «Бандерівка» (Grzegorz Dżus, «Banderówka»), Варшава: видавництво «Rozpisani.pl», 2020. – 475 с.
Джерело: Наше Слово, Варшава
