Роман Коваль і Юрій Юзич працюють над книгою “Діти у Визвольній війні”. Пропонуємо вашій увазі скорочений виклад одного з розділів книги – про юного українського розвідника Гриця Хоменка.
18 грудня 1923 р. Гриць Хоменко “при сяєві великоміських світел” приїхав до Праги. На “Вільсоновій станції” (головному вокзалі столиці Чехословацької республіки) пластунів із польського табору Щипйорно зустріли їхні виховники – сотники Армії УНР Панас Гордієнко і Данило-Віталій Савенко. Вони повели дітей на трамвай № 1, що мав відвезти їх у центральну частину міста – на площу Погожелец (Pohořelec), поруч з якою на вул. Шефлего “у бараці ч. 5” дітей чекали вечеря і чиста постіль. Дітей поселили у затишних маленьких кімнатках. Чехія зустріла українських дітей куди гостинніше, ніж Польща!
Уже 20 грудня Гриць Хоменко заповнив “анкетно-регістраційну картку” № 4581 Українського громадського комітету в Чехословацькій республіці. У верхньому лівому її куті приклеїв свою світлину. На ній – юнак з правильними рисами обличчя, короткою стрижкою, спокійний, урівноважений.
З анкети дізнаємося, що Гриць Васильович Хоменко народився 12 березня 1905 р. у родині хліборобів у с. Селиванівці Ананьївського повіту Херсонської губернії (тепер Ананьївської міської ради Подільського району Одеської області). З квітня 1920 р. був козаком 4-ї Київської дивізії Армії УНР. Насправді до українського війська він вступив 27 серпня 1919 року, маючи 14 літ…
Про своє життя він розповів в автобіографії, яку написав, навчаючись у 8-му класі Школи українських пластунів…
“…Я вступив до Українського війська, – писав Гриць Хоменко, – бо Українське військо мені найбільше подобалося своїми шликами та чемерками. – Це було 1919 року 27 серпня. Але в цей час я ще нічого не розумів з боку політики. В мене на меті було тільки мати коня, шаблюку й рушницю”.
Правильна мотивація привела його до правильного рішення: він опинився серед борців за волю України, серед них і зростав. (…)
Під час осінньої кампанії Армії УНР Гриць декілька разів брав участь у боях, але невдовзі його як малолітнього перевели в обоз 1-ї черги.
Осіння кампанія 1920 р., хоч і гарно починалася, завершилася поразкою. 21 листопада у складі 4-ї Київської дивізії він перейшов польський кордон і був інтернований до табору Олександрів-Куявський. Спочатку перебував з козаками своєї частини, але його швидко перевели в “інтернат малолітніх козаків”. “Там учили нас грамоти й співу”.
Очевидно, цим інтернатом стала школа бой-скаутів (українських пластунів) у таборі в Каліші, куди стягували на навчання малолітніх вояків Армії УНР із таборів інтернованих у Польщі.
Одного вечора Гриця закликав завідувач інтернатом і запитав, чи не хотів би він поїхати на Вкраїну. “Я відповів, що хочу”. Завідувач записав його прізвище і сказав, щоб нікому поки про не це казав.
Зголосилося ще 9 хлопців. На другий день усі вони “вилізли через дріт і пішли на станцію (…). Ранком другого дня було об’явлено, що ми втекли на роботу”.
Об 11-й год. сіли в потяг і доїхали до польської столиці. “У Варшаві ми одержали по 300 марок польських, купили де-що попоїсти і поїхали до Львова. З нами було ще двоє старшин… Другого дня нас покликали до канцелярії генерала [Юрка] Тютюнника й стали розказувати, для чого ми приїхали. Навчали нас як пробиратися через кордон і як треба робити поміж червоними. Через три дні нам видали польські документи й сказали кому й куди треба відносити накази. Мені було призначено йти в містечко М’яс[т]ківку, Ольгопольський повіт на Поділлі (з 1948 р. – с. Городківка Вінницької області. – Ред.), до волосного писаря Корнієнка. В цей же день нам видали по декілька сот тисяч совітських карбованців, по два десятка пачок сірників і по дві пачки голок. Вечором я поїхав трамваєм на станцію”.
Пізно ввечері Гриць Хоменко сів на потяг і вирушив до Тернополя. У цьому місті був пункт, куди треба було з’явитися, щоб отримати інструкції. Переночував у Гусятині. У полудень пішов на річку Збруч – по ній проходив кордон між Польщею й окупованою москалями Україною. Провідник показав, де найкраще переходити.
У Збручі купалося багато дітей, жінки прали білизну, було гамірно. Грицько спершу скупався, потім одягнувся, підкачав штанцята і перейшов річку. Гамір і метушня з обох боків були такі, що червоноармійцям важко було за всім встежити. “Видно було тільки як летіли вгору бризги від хлоп’ячих ніг”.
Гриць, одягнений по-селянськи, уваги до себе не привертав. За перші півдоби пройшов з 30 верст. Переночував під копицею сіна. На другий день здолавши 65 верст, заночував під зрубаним дубом. На 3-й день у полудень прийшов до с. Михайлівців, розшукав священника-українця, який гарно його погодував та ще й дав на дорогу шматок хліба. Мабуть, і благословив.
Наступну ніч ночував у полі. Вранці умився в рівчаку і почав виходити на дорогу, що вела до Лучинця (тепер Вендичанської громади Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл. – Ред.).
Раптом крик:
– Стой!
Оглянувся. Якийсь військовий на коні їхав до нього.
Міліціонер! У полі від кінного не втечеш. Якби у лісі, то напевно би втік.
Уважно роздивляючись, міліціонер запитав, хто він такий і куди йде.
Малий сказав, що він із с. Мар’янівки, верст за 20 звідси, іде до старшого брата, бо померла мати, а він залишився з двома малими сестрами.
– Пайдьом са мной в міліцію, – сказав вершник, – может бить ти какой-нібуть шпіон.
“Я став плакати і проситися, щоб він мене пустив, почав казати, що я навіть не знаю, що це за слово «шпіон». Він мене став вести, а по дорозі з якимось селянином став балакати, що зі мною зробити”.
Селянин порадив відпустити.
– Він ще малий і нічого не знає!
Міліціонер подумав.
– Іді, – сказав він, – толька больше нє пападайсь.
Хлопчик чемно подякував. На другий вечір він уже був у М’ястківці, де віддав наказ волосному писареві Корнієнку. Той одразу почав розпитувати, чи скоро повернеться українська армія. Потім схаменувся, дав хлопцеві їсти, а сам взявся писати відповідь.
Зашивши листа у штани, Гриць розпитав найкоротший шлях назад. Писар детально пояснив, дав на дорогу хліба. Просив бути обережним і нікому не попадатися в руки.
Повертався хлопець іншою дорогою. За 4 дні він уже був біля кордону.
Підійшовши до Збруча, сів коло жінки, яка прала білизну, і став тихенько розпитувати, де можна безпечно перейти кордон. Підкачуючи штани, уважно спостерігав за червоноармійцем, який ходив берегом. Коли солдат подивився в другий бік, Гриць зайшов у воду ніби за качками, які плили течією. Перейшовши на польський бік, чимскоріше подався у Гусятин до провідника, який консультував під час першого переходу кордону.
Переночувавши, вранці зголосився до польської “офензиви”, дістав документ і поїхав до Львова.
Два тижні у Львові пролетіли швидко. У Повстансько-партизанському штабі Гриць дістав нове завдання: йти у с. Мокляки Ємільчинської волості Новоград-Волинського повіту (тепер Житомирської обл.). Тут існувала сильна підпільна українська організація. “Цей раз мені вже дали для селян оголошення, щоб я їх розвішав по дорозі, як буду йти, а назад сказали принести совітських часописів, наказів та об’яв. Я все це виконав, і назад приніс 17 часописів, 5 наказів і 9 об’яв, а за це одержав десять тисяч марок польських, це було в 1921 році дуже великі гроші”.
Третій раз його послали разом з козаками, які йшли у партизанський рейд під проводом генерала Василя Нельговського…
Про участь Гриця Хоменка у Другому зимовому поході та про подальшу його долю читайте у книжці Романа Коваля та Юрія Юзича, яка має вийти до кінця 2021 року.
Вічна слава юним борцям за волю України!
Роман Коваль, Юрій Юзич
