Сумну звістку нам принесла цьогорічна зима – 28 січня 2021 року на 96 році життя зупинилося серце найстаршого гончарa України, легенди опішненського гончарства, Заслуженого майстра народної творчості України, лауреата Премії імені Данила Щербаківського, Національної премії України імені Тараса Шевченка, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України та Національної спілки художників України, члена Наглядової ради Національного музею-заповідника українського гончарства – Василя Онуфрійовича Омеляненка.
Здавалося, що Василь Омеляненко був зітканий з такого міцного людського матеріалу, який міг протистояти будь-яким життєвим негараздам, творчому сум’яттю, тяготі й хворобам. Від нього віяло життям, і змиритися з тим, що його не стало – дуже важко…
Завжди енергійний, вируючий ідеями, відгукувався на все живе в мистецтві й підтримував усіх, хто потребував його участі.
Василь Онуфрійович був зразком рідкісної справжності й реальним підтвердженням того, що природна обдарованість, людська чуйність і вроджена гідність, посилені волею й жагою до творчості, не можуть деформуватися під тиском життєвих обставин…
Він був із плеяди майстрів, чиї імена піднесли мистецьку сторінку України на вищий щабель.
Пізнання світу для нього відкрилося в Гончарній столиці України – містечку Опішне. Саме тут мистецтво глини й вогню стало великим захопленням усього його життя.
Гончарні пригоди Василя Омеляненка розпочалися з дев’яти років.
«Почалося все з кутка Гончарівки (народна назва одного з районів селища, де жило багато гончарів. – Авт.). Жили ми дуже бідно, хати своєї не було, тому й доводилося жити на квартирі в родині Попенків. Пам’ятаю, було мені 9 років. Хлопців на вулиці було багато. Ми гралися, бігали по вулиці. Через дорогу жили Багрії. У них до хати був добудований невеличкий прихалабочок. У ньому стояв столик, на якому була ціла сотня свистунів. Ми з братом Петром просто подивилися, і на цьому закінчилося. Та побачені свистуни довго не давали мені спокою, весь час чомусь про них думав. Це вже зараз я знаю, що вони мене зачарували».
Попросив свою маму Палагію Афанасіївну, щоб та дістала трішки глини.
Минув деякий час, а думки про свистуни так і не залишили малого Василя. Потім він попросив свою маму Палагію Афанасіївну, щоб та дістала трішки глини.
«Коли мама принесла глину, я страшенно зрадів. Одразу покликав брата, і сіли ми з ним до роботи. А от як починати і що робити ми ж не знали, ніхто не показував. Почали катати кульки і з них робити півників. Але чомусь вони не свистіли. Тут якраз до матері навідалася далека сусідка. Побачила наш труд, та й каже, що треба не так робити. Що всередині повинна бути пустота, бо не буде виріб свистіти. Швидко показала, як її робити, і пішла. Але ж його потрібно ще й проколювати. Пробували самі. Спочатку не виходило, а потім і приловчилися. Як це вийшло, й досі не збагну. Перші вироби були кострубаті, нерівномірні, смішні, нагадували верблюдів, а потім стали все більш і більш вдосконалені. Наробили цілу сотню. Сусід Багрій їхав на ярмарок із горшками і купив у нас ці свистуни аж за карбованець. У ті роки (1934) це були такі величезні гроші. Потім наробили тисячу свистунів, і він купив у нас за дванадцять карбованців. А одного разу, – продовжує Василь Онуфрійович, – крім глини, мати принесла два ангоби (фарба для глиняних виробів. – Авт.) – червоний і чорний. Ми з Петром на радощах своїх півників розмалювали: гребінець червоним, а крильця чорним».
«Я пристосувався сам робити фарби для робіт».
Так і виживала родина Омеляненків. Палагія Афанасіївна для своїх синів діставала глину, а вони потихеньку робили свистуни. З часом хлопці почали ліпити не лише півників, а й баранів, коників, білочок, які мама майбутнього майстра здавала в завод «Художній керамік». Фарби для розфарбовування виготовляли самі.
«Я пристосувався сам робити фарби для робіт. Заварював крохмаль, тільки щоб дуже-дуже рівномірно, додавав туди порошок, який використовували для крашанок, розмішував, і виходила яскрава фарба. За один день ми з братом виготовляли дві з половиною сотні свистунів. Інші гончарі робили по 500 штук, але вони були неякісними. А я завжди придивлявся до найменших дрібниць, бо якість для мене перш за все. Щоб випалити роботи потрібні дрова, а їх у нас не було, тож доводилося самому ходити в ліс по хмиз. Так і носив лантушками».
«Все освоював самотужки. Як підказувала душа, так і робив».
1948-го року родина Омеляненків переїхала на іншу квартиру, до гончаря Максима Острянина. Там продовжували робити вже так добре знайомі свистуни, копали горна, в яких потім і випалювали.
«Хата в Острянинів була на дві половини поділена, – говорить Василь Омеляненко, – в одній дядько Максим жив і гончарював, а в іншій стояли стелажі, на яких він виставляв посуд для висихання. Нас впустили саме в цю кімнату. Тож ми жили між посуду. Дядько Максим наробить посуду, випалить його і везе в Полтаву на продаж. А коли його не було ми з братом заходили до його майстерні й сідали за гончарний круг. І так ото потрошку-потрошку почали зводити на центр (важливий момент під час гончарювання, глина обов’язково повинна бути по центру, адже виріб може злетіти. – Авт.). А показувати ніхто не показував, як пальці тримати чи як витягувати глину. Взагалі нічого. Все освоював самотужки. Як підказувала душа, так і робив».
«Я набрав своїх свистунів та пішов показувати завідувачу виробництвом на заводі «Художній керамік».
Родина Василя Онуфрійовича постійно перебувала в дуже скрутному становищі. Ледве вистачало на прожиття, не кажучи вже про кошти на навчання. 1950 року Василь Омеляненко закінчив вечірню школу й пішов проситися на роботу в завод «Художній керамік».
«Я набрав своїх свистунів та пішов показувати завідувачу виробництвом на заводі «Художній керамік» Демченку Трохиму Назаровичу. Він подивився і взяв мене на роботу. 9 грудня 1950 року я написав заяву і одразу приступив до роботи. Спочатку робив свистуни, а потім перевели робити барани. Потрапив я в майстерню до гончарів Яценка Семена та Біляка Василя, які робили куманці. А мені дали завдання зробити барана. Цілий день я робив «літрового» барана (виріб на одну літру), а норма була чотири в день. Він вийшов не дуже вдалий, та з часом я освоївся, приловчився і почав робити денну норму. Одного дня Трохим Назарович говорить, що з Києва привезли зразок баринь (глиняна іграшка), потрібно їх 22 штуки в день робити. Я одразу наробив. Відвезли їх у Київ, а там сказали, що вже вони не потрібні. Так я повернувся знову до баранів».
На початку 1960-х років декоративна скульптура «Баран» Василя Онуфрійовича вперше представляла завод «Художній керамік» на виставці в Брюсселі (Бельгія). За цю роботу майстра було нагороджено грошовою премією. Після першого вдалого показу Василь Омеляненко почав виставляти свої роботи на обласних та республіканських виставках декоративно-ужиткового мистецтва, майже на всіх із них представлені глиняні твори відзначали нагородами. Опішненський гончар неодноразово був лауреатом престижних республіканських та всесоюзних художніх виставок, конкурсів та фестивалів. Гончарні вироби майстра широко представляли мистецтво України на міжнародних виставках у Бельгії, Канаді, Японії, Болгарії, Югославії, Польщі, США, Норвегії, Великобританії та інших країнах світу. Вони займали почесні місця в найбільших і найпрестижніших музейних зібраннях Європи.
Творча робота – це фантазія.
Творчість Василя Омеляненка – визначне явище українського мистецтва. Роботи художника є класичними зразками сучасної народної кераміки. Від початку своєї творчості майстер віддавав перевагу декоративній зооморфній скульптурі: виготовляв традиційний для гончарства Опішного посуд у вигляді левів, биків, баранів, козлів. Жоден із виробів майстра не схожий на інші. Його «тварини» лагідні, добродушні та позбавлені звіриної сутності.
«Я ніколи не малював ескізів чи контурів для робіт. Усе завжди роблю з уяви, адже творча робота – це фантазія. Йду, наприклад, лісом. Побачу якусь цікаву гілочку, пеньок чи ще щось, і вже уявляю, що можна до нього додати, щоб вийшов гарний виріб. Лише одного разу я копіював. На дверцятах білоруської машини побачив бика (зубра). І так мені захотілося перевести його на глину, що одразу взявся до роботи. Перші виходили не дуже вдалі, але з часом я почав їх вдосконалювати все більше й більше. Спочатку тренувався на маленьких. А потім виготовив великого, на 15 літрів, вже гарного, такого, як і хотів. Для цього мені знадобилося кілька місяців. Мій «Зубр» одразу сподобався керівництву заводу. Вони його одразу відклали для виставок. Багато хто мені заздрив, багато хто намагався повторити, але не дуже виходило».
Василь Омеляненко був надто вимогливий до себе. Йому завжди здавалося, що робота виготовлена недосконало. Навіть їдучи на виставки, де були представлені його роботи, він ніколи не розглядав чужі вироби. Завжди критично придивлявся до власних творів, і завжди знаходив недоліки.
«Про цей симпозіум я пам’ятатиму все життя».
Цікаві творчі моменти довелося пережити Василю Омеляненку під час Першого регіонального симпозіуму керамічної скульптури «Поезія гончарства на майданах і в парках України» (1997). Він уперше в історії українського народного гончарства звернувся до теми монументальної керамічної скульптури, виготовивши величезного «Лева при двох головах». Для його творення автору довелося розробляти оригінальний внутрішній каркас, вирішувати проблеми роботи із шамотом, висушування кераміки просто неба та випалювання великих за розміром робіт. Подолавши всі труднощі, майстер створив унікальний твір – своєрідний оберіг українських земель – від Карпат до Дону, від Полісся до Чорного й Азовського морів, за що отримав другу премію Симпозіуму гончарства.
«Про цей симпозіум я пам’ятатиму все життя, бо попотіти мені довелося чимало. Запросили організатори взяти участь у конкурсі. Я думав, що симпозіум буде несерйозний: зробимо по виробу, журі на нього подивиться й поб’ють усі роботи. Дали мені місце. Придивився – й побачив у своїй уяві величезного лева. Почав вирішувати, з чого починати. Щоб глина трималася, потрібен каркас. Спочатку зробили мені залізний каркас. Але я знаю, що залізо і глина несумісні, бо залізо при нагріванні розширюється, а глина навпаки, зменшується. Відомі художники радили відмовитися від цієї ідеї. Але я вирішив довести задумане до кінця. Пішов до плотників, набрав дощечок. Уже зроблений каркас обмостив дошками і обмотав алюмінієвою проволокою, яка при нагріванні розплавиться. І приступив до роботи вже з глиною. А тут, як на зло, пішли дощі. Прийшлося накривати брезентом. Зробив я роботу, а тут кажуть, що її ще й потрібно випалити. А на випал я не розраховував. Я й ночами перестав спати, весь час думав, як свого лева довершити. Спочатку потрібно роботу висушити. А стояла вона надворі, де були сильні сквозняки, від яких роботу може порвати. Тому й замотував її в целофан. Одного разу прийшов у музей, дивлюся, а тулуб лева розмотаний. Як глянув, а там тріщини по 2 см. Довелося все розмочувати і латати. Дійшло діло до випалювання. Почав в усіх запитувати, але дільної поради так ніхто і не дав. Вислухав я багато порад, а робив все ж таки по-своєму. Придумав збудувати горно прямо над роботою. В півцеглини виклав стіни, а навпроти голів зробив дві печі. Трьома машинами битого посуду обмостив «Лева» для того, щоб трималася температура, бо вона повинна бути 700-800 градусів. А зверху накрив залізом. Зранку до вечора нагрів і пішов додому. На другий ранок підклав більше дров і випалював цілу ніч. На світанку закінчив. Взагалі пішло 4,5 складоментір дров, а привезли 12. Ось так я робив свого «Лева при двох головах».
Був справжнім другом Національного музею-заповідника українського гончарства.
Василь Онуфрійович був справжнім другом Національного музею-заповідника українського гончарства з перших днів його заснування. Жодна мистецька подія не відбувалася без його присутності, яка додавала музейникам Опішного сил, наснаги й ентузіазму вперто вершити задумане. Він радо підтримував будь-які творчі «перевороти». Його завжди вистачало на все: на любов і турботу про родину, на творчість, на організацію виставок, на зйомки й інтерв’ю для ЗМІ, на дружбу. Умілий майстер щиро радів кожній зустрічі й завжди зичив усім навколо себе миру та добра. Його справжня посмішка й глибочінь блакитних очей назавжди залишаться в серцях усіх, хто знав цю прекрасну людину.
Музей гончарства в Опішному безмежно пишається колекцією унікальних творів талановитого мистця.
До останнього подиху не переставав відчувати захоплення й жагу до гончарної глини.
Василь Омеляненко до останнього подиху не переставав відчувати захоплення й жагу до гончарної глини, рішучими рухами створюючи з неї навіяні його уявою образи.
Красу, яку талановитий гончар приніс у цей світ, ми з гордістю збережемо для майбутніх поколінь як шану про життя і творчість Великого Достойника Опішненської Кераміки!
Світлана Пругло,
інформаційна служба НМЗУГ
