Юрій Щур
Досить позитивним явищем є зацікавлення закордонних дослідників новітньою історією України. Маємо на увазі не представників української діаспори, яких часто намагаються показати заангажованими, а саме тих дослідників-іноземців, які обрали україністику сферою своїх зацікавлень. Загалом, цей напрямок можемо вважати досить «молодим», оскільки до 1991 року основна увага таких авторів була скерована на вивчення совєтської системи і власне українська проблематика виокремлювалася зовсім рідко. Та за роки незалежності України ситуація значною мірою «вирівнялася». Станом на сьогоднішній день маємо значну кількість книжок, опублікованих на Заході, а деякі з них вже й перекладені українською мовою, зокрема дослідження Роберта Конквеста, Джеймса Мейса, Тимоті Снайдера, Джорджа (Юрія) Лібера, Тері Мартина тощо.
Однак сьогодні звертаємо увагу на книгу, яка «прийшла» до нас зі Сходу, з «країни, де сходить сонце». Цього року у Видавництві Львівської політехніки надруковано книгу «Історія японсько-українських відносин 1915-1937 рр.» за авторством професора економічного факультету університету Кобе Ґакуін, доктора економічних наук Окабе Йошіхіко. Принагідно зауважимо, що оригінальне видання японською мовою побачило світ також 2021 року, відповідно маємо приклад дуже швидкого перекладу книги на українську (Надія Гораль) і друку, а не «звичного» кількарічного очікування. Автор книги тісно пов’язаний з Україною, є Президентом Асоціації україністів Японії, заслуженим професором Національної академії державного управління при Президентові України тощо.
Отже, про що книга? Вона присвячена довоєнним японсько-українським відносинам у 1915-1937-му роках. Серед іншого, у книзі проаналізовано як у Японії сприймали українську культуру на підставі відгуків про гастрольне турне театральної трупи Костянтина Кармелюка-Каменського у Японії 1916-го року. Більшість номерів репертуару трупи складали українські народні танці, пісні й музика. Також деякі оперети та драми на сцені японського театру виконувались українською мовою. Із історією також мереживом переплітається сучасність. Автор пише, що паралельно з українцями тоді в Японії перебувала російська балетна трупа Смірнової. З нагоди урочистого святкування 100-річчя від того короткотривалого візиту російське посольство в Токіо провело низку урочистих заходів. Поруч із тим, згадок про успішне гастрольне турне української трупи Каменського, що тривало не три дні, як турне Смірнової, а аж два місяці поспіль, практично немає. Не можемо не погодитися із Окабе Йошіхіко, що таке збайдужіння поступово призводить до втрати значного культурного пласту в історії українсько-японських відносин. Від себе додамо, що такі речі є повністю прерогативою влади й дипломатичного корпусу, які цього разу вочевидь не спрацювали на належному рівні.
Окремий розділ книги присвячено проблемі Голодомору у сприйнятті японцями, які стали його свідками в Україні, та їхньому баченню тогочасної ситуації. Автор проаналізував усі доступні публікації у тогочасних японських ЗМІ, де згадувався Голодомор, і дійшов висновку, що автори публікацій все ж наголошували саме на українському характері страти голодом.
Окабе Йошіхіко також проаналізував політичні погляди українців у Харбіні й позицію японців стосовно українського національного руху. Не зайвим буде наголосити, що японський напрямок діяльності був одним з тих, через які ОУН намагалася поширити свою сітку на Наддніпрянщину. Одним із пунктів, через який планувалося переправляти підпільників на територію УССР, стала Маньчжурія, де від 1934 року діяв осередок ОУН на чолі з Миколою Митлюком («Луковенком»). Завданням оунівців у цьому пункті було налагодження зв’язків із українським населенням Зеленого Клину, з солдатами-українцями, які проходили службу у Красній армії на Далекому Сході та політичними в’язнями совєтських концтаборів. Крім того, Провід українських націоналістів здійснював спроби через Владивосток установити лінію зв’язку з Києвом. За допомогою маньчжурських членів ОУН Ю. Роя та М. Затинайка функціонувала зв’язкова лінія з СССР, повертаючись якою у 1936 р. із совєтської території, загинув провідник ОУН Микола Митлюк.
Крім цього, Окабе Йошіхіко розглянув життя й побут українців у Маньчжурії та їхні відносини з японцями на основі статей «Маньджурського Вістника» за 1932-1937 роки. Особлива увага приділена комерційній діяльності української громади, а наведені в якості ілюстрацій оголошення з різних випусків «Вістника» лише посилюють інтерес до теми. Загалом, видання багато ілюстроване, як фотографіями діячів українського руху, так й історичними будівлями й витинками із тогочасних ЗМІ.
Важливо, що джерела та література, які використав автор, значною мірою написані японською мовою, а отже дослідження самостійне й оригінальне, а не просто чергове переосмислення джерел українського походження.
Абсолютно погоджуємося із авторами анотації до книги, що вона розрахована на широке коло читачів. Цьому однозначно сприятимуть легкий виклад тексту (тут, безперечно, заслуга й перекладачки), багатий фактологічний матеріал і вдало підібрані ілюстрації.
