Недавно у видавництві «Літопис УПА» вийшла книжка «Для тебе живемо, Україно. Повстанці Печеніжинського куща в «Яворівському фотоархіві УПА», яка побачила світ у серії «Події і люди» (Львів, 2023). Її автор ‒ молодий дослідник Андрій Мацьків-«Орел»:
Про що ця книжка? Вона про те, чого так боїться московська пропаґанда ‒ про українських повстанців, які «посміли» кинути виклик ненависному ворогові, котрий заповзявся стерти з лиця планети Земля абсолютно всіх представників нашого народу ‒ події, які сталися 24 лютого 2022-го року, яскраве тóму підтвердження.
Але повернемось до вищеназваної книжки. В ній мова йде про два фотоархіви, на світлинах яких зафіксовані воїни УПА ‒ «Печеніжинський» і «Яворівський». Перший походить зі смт Печеніжин Коломийського, а другий ‒ зі села Яворів Косівського району Івано-Франківської області. «Яворівский» був виявлений родиною Кіщуків на віддаленому присілку Липний 24.06.1999-го року ‒ коли ця родина облаштовувала недавно придбане обійстя, котре колись належало воїнові УПА Мицканюку Палію Дмитровичу-«Гордому» (був заарештований 15.08.1945, засуджений на 15 років + 5 років обмеження у правах; його дружину виселили; дітей у подружжя не було; Мицканюк Палій і його дружина більше не повернулися до родинного місця), а «Печеніжинський» належав родині Микитюка Василя Івановича-«Рися» (загинув 10.03.1952 р.); його старанно берегли всі роки радянської влади, а коли в 1991-му була проголошена незалежність України ‒ був використаний письменником Михайлом Андрусяком для ілюстрацій його книги «Брати грому». І «Яворівський», і «Печеніжинський» архіви, як це не парадоксально, взаємно доповнюють один одного ‒ бо як у першому, так і у другому зустрічаються аналогічні сюжети, що засвідчує своєрідну єдність обох архівів ‒ адже вони по-суті були приналежні до однієї території ‒ Коломийської округи ОУН-революційної. Давайте полистаємо сторінки даної книжки:
На сторінці 20 названо першого повстанця, якого вдалося ідентифікувати ‒ ним виявився Степан Козьмин, син Дмитра, псевдо «Левко», «Марко», «Д-44» (03.1922-1.08.1953), уродженець села Молодятин на Коломийщині. Далі цитую книжку: «Левко» був одним з останніх провідників, який діяв на наших теренах. Якщо в Печеніжинському кущі його знали під псевдом «Левко», то вже на Яблунівщині і у проводі його знали як «Марка» – есбіст добре володів конспірацією. Після загибелі сотенного «Спартана» 2 лютого 1950 року він разом з іншим есбістом «Орлом» перебирають на себе контроль в терені. Як референт СБ «Левко» нещадно карав зрадників, донощиків, «стрибків», представників партактиву та радянських репресивних органів. В доповідній записці МВС, де йдеться про його загибель, зазначено, що «Им лично убито и повешено значительное количество советских граждан», однак окупанти «забули» додати про те, що ці «ґражданє» були зрадниками власного народу і працювали на московських зайд, що підтверджено численними протоколами СБ, або самі займалися репресіями українців. «Левко» ходив майже завжди у формі радянського офіцера, що давало йому змогу пересуватися по терені і вдень, і вночі, викликаючи менше уваги. Був безстрашний і одночасно обережний, вдало маневрував і регулярно змінював місця постоїв».
Продовжимо далі: «Два друзі «Рись» (Микитюк Василь Іванович) і «Мишка» (Явдошняк Іван Дмитрович) виростали на одному кутку, походили з національно свідомих родин. Після другого приходу «червоних визволителів» 28 липня 1944 року в Печеніжині було організовано набір призовників у червону армію серед жителів Печеніжина та навколишніх сіл. Всім юнакам призовного віку вручили повістки з Коломийського військкомату, в родинах були організовані проводи «на фронт», та не судилося національно свідомим юнакам стати гарматним м’ясом «червоних» полководців – їх восени 1944 р. відбили відділи УПА в урочищі Діброва біля Печеніжина і рекрутували в сотню «Спартана» […]. М’які характером і лагідної вдачі юнаки проходять вишкіл у сотні, отримують бойове хрещення і починають торувати нелегку дорогу до волі, яка в обидвох обірвалася у 1952-му році […] За невеликий зріст і тиху вдачу Івану Явдошняку дали псевдо «Мишка»; згодом цей повстанець, як миша, не раз вислизне з рук облавників і пробереться з ворожого оточення». Загинули друзі, як вже сказано, в 1952-му: «Рись» 10 березня в рідному селі, а «Мишка» 20 січня в сусідньму Сопові.
«Федір Кузенко змалку був лідером серед ровесників і мав великий авторитет, який згодом проявився у якостях підстаршини УДП, хорунжого УПА, командира боївки СБ і кущового провідника теренової сітки підпілля ОУН. Ще змалку юнак зазнав горя – батько помер перед наближенням фронту до Рунгурів, а маму вбили мадяри, які стояли в селі під час німецької окупації і знищили багато людей, а саме село майже повністю спалили» ‒ так пише у своїй книжці Андрій Мацьків-«Орел». І продовжує: «У той день 9 квітня 1950 р. ввечері (Василь Стефак пише 10 квітня, але це не відповідає даті Пасхалій ХХ-го століття) «Камінь» разом з іншими повстанцями прямували з урочища Котел через с. Марківка в с. Рунгури. Біля Марківки вони розділилися, з «Каменем» залишилися ще рунгурчани Дмитро Сте-фак-«Лютий», Василь Григорів-«Вільха» і втрьох вони натрапили на засідку МҐБ. Спочатку був поранений «Вільха», його «Камінь» пробував ще винести з поля бою, однак сам був поранений в живіт. «Вільха», будучи важко пораненим, пробував відстрілюватися з угорського кулемета 31М «Солотурн», який дав осічку, потім вистріляв усі набої з пістолета, крім останнього, який залишив для себе. Перед загибеллю Василь Григорів ще кричав окупантам різні прокльони і образи, звинувачуючи їх у окупації і плюндруванню рідного краю, відволікаючи таким чином їхню увагу на себе, адже йому вже було нікуди діватися. «Камінь», важко поранений і стікаючи кров’ю, добрався у своє село до криївки місцевого чоловіка Миколи Стефака, де йому перев’язали рани. Повстанець попросив привести до нього дружину Марію з сином Васильком і рідного брата Василя, однак через блокаду села емґебістами виконати його останнє прохання не вдалося. Наступного дня вранці Федір Кузенко помер і пролежав у криївці аж до четверга, оскільки МДБ не припиняло пошуки пораненого – на травах було чітко видно сліди крові й облавники хотіли затримати пораненого. Поховали «Каменя» вночі на городі в його дружини місцеві чоловіки, а її батько Василь Поп’юк полив місце поховання нафтою і посипав тютюном, щоб службовий собака не занюхав, а наступного дня заорав те місце і закидав гноєм. В МҐБ про загибель «Каменя» дізналися від когось з сексотів аж 21 квітня 1950 р., про що подали у доповідній записці, укладеній для республіканського МҐБ».
Андрій Мацьків-«Орел» пише: «У підпіллі Василь Григорів і кулемет «Солотурн» (на повстанській мові «Сура») були нерозлучними, хоч набої дістати до угорського кулемета було все важче і важче. «Вільха» також носив з собою пістолет (револьвер), рукоятка якого була покрита гуцульською інкрустацією. З цього пістолета повстанець і вкоротив собі віку в останньому бою. У 1947 році влітку Василь Григорів був поранений у ногу на обійсті рідної сестри Параски Прокопів (1910-1996), після чого її разом з чоловіком Миколою декілька разів допитували в МДБ і відтак емґебісти періодично влаштовували біля хати засідки. У 1949 році репресували та вивезли в Сибір всю сім’ю іншої рідної сестри «Вільхи» – Ганни Михасюк (1913-1998). Після загибелі в неділю 9 квітня 1950 р. в с. Марківка тіло Василя Григоріва емґебісти прив’язали шнурком до коня і так поволокли у Печеніжин в МҐБ. У середу 12 квітня 1950 р. в Печеніжин викликали на опізнання тіла повстанця трьох жінок з Рунгурів, серед них і рідну сестру Параску, але вона «не впізнала» брата, хоч з надзвичайними зусиллями тамувала в душі біль, бо добре впізнала як рідного брата, так і пістолет з інкрустацією на грудях та сорочку свого чоловіка Миколи, в яку переодягнувся останній раз брат. Подальша доля тіла невідома, говорять, що його вкинули у криницю на території сучасного меблевого комбінату в Печеніжині. Біля місця загибелі «Вільхи» і смертельного поранення «Каменя» в урочищі «Біла криниця» поблизу с. Марківка племінником встановлено металевий хрест. Доглядає за хрестом племінниці «Вільхи» Анни Панчошак внук Петро, учасник російсько-української війни як доброволець з МВС».
«Михайло Стефак, с. Федора-«Підкова» (1921-09.02.1951) з Рунгурів повторив долю своїх однолітків, які зростали у міжвоєнний час і виховувалися в патріотичному дусі. Разом зі своїми товаришами і однолітками влився до лав повстанців і фігурує на світлинах повстанців сотні Михайла Москалюка-«Спартана» вже з 1945 року разом з хлопцями з довколишніх сіл. Грав на губній гармошці і зафіксований з нею на світлині зі святкування Великодня в 1949 році. Після демобілізації збройних відділів УПА вливається в одну з кущових боївок СБ ОУНр разом з Федором Кузенком-«Каменем», Дмитром Стефаком-«Лютим», Михайлом Григорівим-«Бором» та іншими. Василь Стефак пише, що цей повстанець у 1947 році в Слободі підпалив клуб, коли там показували радянський пропагандивний фільм «Сталінґрадська битва» (у доповідних записках МҐБ є опис підпалу клубу в с. Слобода в ніч з 10 на 11 квітня 1950 року під час показу фільму «Падіння Берліну» – після втечі двох кіномеханіків повстанці кинули у кінобудку гранату, від чого пересувна кіноустановка і дах клубу згоріли), а також відстежував Слободу після загибелі Федора Фениного-«Гороха» у червні 1949 року. Свій земний шлях Михайло Стефак-«Підкова» завершив 9 лютого 1951 р. у криївці в урочищі Юрашевім на кутку Петричєва села Рунгури. У цьому урочищі було побудовано дві спарені криївки, в яких на момент падіння перебувало 10 або 11 повстанців, імена більшості яких зараз викарбувані на двох хрестах біля місця, де вони розташовувалися. За свідченням жителів села, повстанців видав місцевий зрадник. Це підтверджують і доповідні МҐБ, в яких йдеться за агентурні дані. Відомо навіть хто цей зрадник, однак через етичні міркування його ім’я не оприлюднюється, позаяк в Рунгурах дотепер живе його родина. Як подають радянські документи за цю трагічну подію, вранці 9 лютого 1951 р. місце операції було щільно обставлено емґебістами з кулеметними гніздами і службовими собаками. Участь в операції брали перша рота 331-го стрілецького полку ВВ МҐБ під командуванням капітана Максимова і співробітники Печеніжинського РВ МҐБ під загальним командуванням начальника райвідділу капітана Чернявського. Серед місцевих ходили слухи, що спочатку пошуки входу до криївки не дали результатів (в оперативному зведенні зазначено, що криївку виявили в 11:00), через що спеціально привели накритого плащ-палаткою аґента, який і вказав відбитком руки на снігу де люк. Інші ж твердили, що цей відбиток був поставлений зрадником на снігу ще напередодні операції МҐБ. Так чи інакше, поки одні емґебісти шукали люк, інші пішли у село й почали ловити місцевих жителів та вести на місце операції. Василь Стефак у книзі «Рунґури» наводить їхні прізвища: Микола і Дмитро Фенині, Михайло Жолоб і сестра Михайла Григоріва-«Бора» Параска Фенин. Хтось з цих людей і побачив злощасний відбиток, залишений сексотом над люком криївки – їх заставили відкопувати люк, бо боялися, що може бути секрет з вибухівкою. Секрету не було, і коли вже добралися до люка, з криївки пролунали постріли. Тоді начальник Печеніжинського РВ МҐБ почав переговори із заблокованими. Імовірно, від повстанців говорив Михайло Стефак-«Підкова», бо емґебіст звертався до нього фамільярно по імені. Також до «Бора» зверталася сестра Параска з проханням здатися, щоб їхню родину не депортували, однак повстанець відмовився. Переговори не дали бажаного для чекістів результату: «С находившимися в бункере бандитами были завязаны переговоры с целью склонения их сдаться живыми, но бандиты оказали вооруженное сопротивление. Поскольку ружейно-пулеметным огнем и гранатами служебного наряда находившихся в бункере бандитов ликвидировать не представлялось возможным, поэтому указанный бункер в 19-00 был подорван толом». Підірвану криївку було розкопано і з неї дістали тіла п’яти убитих повстанців, що зазначено в оперативному зведенні й доповідній записці до республіканського МҐБ. З настанням темноти розкопки припинили, а місце операції було заблоковане. Тіла повстанців зносили вниз до дороги, приблизно на те місце, де зараз встановлено хрест. Місцеві люди розповідають, що запроданець, коли прийшов опізнавати тіла, то сказав, що тут не всі і є ще одна криївка, у якій мали бути інші підпільники. У доповідній записці від 12 лютого 1951 р. сказано: «Продолжая операцию, эта же чекистско-войсковая группа днем 10 февраля с.г. в 200 метрах от бункера, где были ликвидированны бандиты, обнаружила второй бункер. Находившиеся в нем бандиты оказали вооруженное сопротивление. В связи с невозможностью захватить засевших в бункере бандитов, было решено взорвать бункер. После взрыва из-под развалин бункера извлечены пять трупов бандитов…» Отже, з тексту доповідної записки виходить, що у другій криївці теж перебували п’ять підпільників. Спочатку емґебістами були ідентифіковані загиблі з першої криївки: станичний Рунгур Михайло Григорів-«Бор», Михайло Стефак-«Підкова», Микола Прокопів-«Лютий», «Райдуга» (доповідна від 12 лютого 1951 р.). У доповідній від 13 лютого 1951 р. вже вказано, що додатково до «Бора», «Підкову» і «Лютого» ідентифіковані (мабуть, не без допомоги сексотів) Михайло Андрусяк-«Соловей» і Андрій Дувірак-«Чавун». Останній (правильне написання прізвища саме Дувірак, а не Довірак) родом з Печеніжина, усі інші – з Рунгурів. Михайло Андрусяк-«Соловей» був станичним сусіднього села Малий Ключів, до якого від криївки через ліс і поля менше п’яти кілометрів» ‒ так написано в книжці.
Про Миколу Вінтоняка-«Орла» і його двоюрідного брата Федора Вінтоняка-«Смереку» (другий був охоронцем першого) у книжці написано таке: «Після того як Степан Козьмин-«Марко» запідозрив у зраді Романа Тучака-«Кірова» і був важко поранений охоронець останнього Микола Малісевич-«Кугут», який втік з «лап» емґебістів та переховувався з «Левком» і «Орлом», питання ліквідації повстанців з Печеніжинського району постало перед обласним УМҐБ дуже гостро, адже йшлося про розконспірацію цінного спецагента, а з ним і усієї побудованої агентурної мережі з леґендованим окружним і надрайонними проводами. На пошуки невловимих повстанців з санкції республіканського МҐБ кидають 16–тий загін ВО МҐБ. А також, що дуже цікаво, кидають АБГ («Аґентурно-бойова група») з колишніх повстанців і друзів «Орла»: 26 січня 1952 року начальник Станіславського УМҐБ полковник Костенко подає міністру держбезпеки УРСР, генерал-лейтенанту Ковальчуку доповідну записку, у якій вказує, що «Орел» раніше був у добрих стосунках з захопленими «Базем» (Василь Кузів) і «Іваном» (Іван Мельник) (вони разом з «Орлом» є на декількох світлинах Яворівського архіву зі святкування Великодня), про захоплення яких «Орлу» нічого не відомо. Тому «Базь» і «Іван» у складі агентурно-бойової групи направлені в села Молодятин, Марківка і Рунгури на пошуки боївки Миколи Вінтоняка. Результатом такого пошуку стало викриття зв’язкових «Орла» Василини і Рузі, й використання їх «втемну» для виходу на Миколу Вінтоняка. За задумом емґебістів після ліквідації справжніх повстанців у Печеніжинському районі спецагенти «Базь» і «Іван» мають очолити новостворену леґендовану боївку. Однак і ці заходи з використанням АБГ, загону ВО МҐБ й «зарядженої» агентури – учорашніх зв’язкових і бази «Орла», тривалий час не давали жодних результатів, окрім приблизної локалізації діяльності боївки. Загибель Миколи Вінтоняка-«Орла» і його боївки є чи не найзагадковішою з усіх подій 1950-х років щодо діяльності підпілля ОУНр на терені Печеніжинського району, адже досі точно не встановлено ані дати, ані обставини їх загибелі. «Орел» фігурує у доповідних записках МҐБ за 1953 рік декілька разів як командир кущової боївки у складі двох підпільників (очевидно, другим є «Смерека»). Останній раз інформація про його боївку наявна в доповідній заступника начальника оперативного відділу штабу полковника Бромберга начальнику оперативного відділу штабу ВО МВС Української РСР полковнику Ковальову, як уточнені дані про оунівське підпілля в Західних областях України станом на 20 вересня 1953 року з кількістю учасників 5 – подано повний склад боївки і п’ятим вказано Дмитра Василика-«Сірка», про якого мова буде нижче. У доповідній Станіславського УМҐБ за 25 вересня 1953 року щодо ліквідації Миколи Малісевича-«Кугута» в селі Великий Ключів Печеніжинського району (тепер Коломийський) вказано, що другий підпільник «Сірко» користуючись темрявою скрився. 9 жовтня 1953 року цей підпільник був захоплений на пункті зв’язку і ним виявився член Печеніжинського районового проводу Дмитро Василик, син Онуфрія-«Сірко», 1934 р.н., у підпіллі з 1950 року (найімовірніше уродженець Коломийського району). На основі даних «Сірка» на окраїні села Молодятин в кущах була виявлена криївка, а у ній чотири мертвих повстанці: Микола Вінтоняк-«Орел», його охоронець Федір Вінтоняк-«Смерека», а також Іван Горецький, син Василя-«Вишня» (1925 р.н.) – останній повстанець села Рунгури, охоронець референта пропаганди Коломийського надрайонового проводу ОУНр Миколи Корженівського-«Колі» і Дмитро Тафійчук, син Михайла-«Сомко» (1933 р.н.) зі села Нижній Вербіж. Батько Дмитра, Михайло Тафійчук, син Василя-«Сивий» (1904 р.н.), був керівником Печеніжинського районового проводу ОУНр і загинув у селі Мишин Коломийського району 4 жовтня 1951 року на 47-му році життя від кулі зрадника «Земляка» – колишнього керівника Заболотівського районового проводу ОУНр Миколи Воронюка з Нижнього Вербіжа. Псевдо «Сивий», яке належало Михайлові Тафійчуку, помилково приписують його синові Дмитру. Другий син Михайла Тафійчука ‒ Федір (1928 р.н.) теж був у лавах повстанців і обіймав посаду референта пропаганди Печеніжинського райпроводу, мав псевдо «Чапай» (за даними МҐБ «Щиглик») і загинув у селі Мишин 7 листопада 1949 року. Дмитро Тафійчук-«Сомко» був охоронцем Івана Кулика-«Сірого», одночасно виконуючи обов’язки машиніста, а після загибелі «Сірого» перейшов до «Орла» і вже зимував з ним зиму 1951-1952 років. Іван Горецький-«Вишня» перейшов до «Орла» після загибелі Миколи Корженівського-«Колі» в селі Рунгури 2 вересня 1952 року. Дещо доповнені дані було отримано від родини «Орла» зі спогадів його мами Марії (з дому Копильців), дочки Василя (1888-1970), дружини Анни (з дому Явдошняк), дочки Дмитра (20.10.1924-04.09.2012) і дітей Василя (21.10.1943-15.12.1993) й Марії (20.10.1948 р.н.). Батька «Орла», Василя Вінтоняка, сина Миколи, угорські солдати вбили біля рідної хати у 1944 році. Найбільше про «Орла» розповів другий чоловік його дружини Анни Петро Панчошак (1932-2017) з Рунгурів. Петро знав особисто «Орла» від 1944 року, оскільки рідна сестра Петра жила з чоловіком у Марківці поруч з Вінтоняками, і підтримував з ним зв’язок аж до 1951 року, коли його призвали у червону армію. Криївка була в урочищі «Дзвиняч» (місцеві кажуть Дзвінічі) біля села Молодятин. Слід зазначити, що цей невеличкий лісок знаходиться на кутку «Лисані» (походить від назви гори неподалік), що співзвучно з топонімічною назвою, поданою спецагентом МҐБ Романом Тучаком-«Кіровим». Це була остання повстанська криївка в Молодятині. Облаштовували криївку на узліссі ночами, глину повстанці виносили на свіжу ріллю і розкидали, щоб не було помітно. Неподалік від криївки було джерело з водою, а далі починалися ліси, які тягнуться на захід до хребта Варатик, а на північ до річки Прут, навколо глибокі яруги – якраз те, що потрібно повстанцеві, щоб відірватися від переслідування, а також непомітно підходити до криївки. Та криївку зрадив один чоловік зі села Молодятин, який вночі завалив вхід, перекрив вентиляційну трубу і повстанці отруїлися чадним газом. За зібраними свідченнями, у зрадника був ще спільник-односельчанин, який допомагав завалювати вхід і вентиляційну трубу й дані цього односельчанина вказані вище у переліку завербованих агентів радянських репресивних органів […] Влітку 1953–го року, коли дружина Анна вже була вивезена, а у хаті «Орла» проживала мама Марія з дітьми Васильком і Марійкою, до них прийшли «повстанці» і почали розпитувати про «Орла». Мама зразу зрозуміла, що це спецагенти МҐБ і відповіла їм, що її син так само як і вони дома не сидить, а десь ходить і не допомагає сім’ї, через що вони бідують. Агентурно-бойова група попросила ніби переховатися у них на горищі і пробула там цілий наступний день. Старший з них усе старався зав’язати розмову з Марією Вінтоняк і просив у неї води. На що мама їх публічно сварила, щоб вони не ховалися, а пішли й здалися. Після таких «повстанців» прийшли емґебісти і під приводом розшуку «бандитів», яких переховує родина, робили обшук. Щупами прозондували увесь ґрунт і подвір’я, під порогом зробили розкоп чи немає криївки, обшукували господарські будівлі, але так нічого й не виявили. Уже на початках незалежності потічок біля господарства Вінтоняків під час повені розмив криївку, однак у ній нічого не було, тому її закидали глиною […]. «Смерека» був неодруженим, однак дівчина з сусіднього села Рунгури Гафія Ільчишин, дочка Михайла (1917-1996) 11 березня 1951 року народила від нього єдиного сина Василя, який під прізвищем матері проживає до сьогодні, знає про свого батька, шанує його пам’ять і час від часу навідує місце, де навіки залишився молодим його батько Федір і вуйко Микола».
Щодо Івана Горецького-«Вишні» у книжці Андрія Мацьківа-«Орла» сказано таке: «Про Івана Горецького-«Вишню» емґебісти і їхній спецагент Роман Тучак-«Кіров» згадували не раз – разом з «Вишнею» перебував на постої референт пропаганди Коломийського надрайонового проводу ОУНр Микола Корженівський («Коля», «Правий»). В одній з доповідних записок «Кіров» вказує, що «Вишня», «Коля» і «Марійка» зимують в одній криївці в Рунгурах. В іншому агентурному донесенні «Кіров» підтверджує, що «Коля» знаходиться на базі «Вишні», а з «Вишнею» підтримує постійний зв’язок Федір Боднаренко, якого знає лікарка Софія Якимишин, згадана раніше як лікарка «Тура». Для ліквідації «Колі», як одного з справжніх керівників Коломийського надрайонового проводу ОУНр, ґебістам конче було вийти на Івана Горецького. Микола Корженівський був родом зі села Огіївки Житомирської області й у наші краї прийшов з Буковини у 1950-му році разом з дружиною Марією Мицько («Оришкою», «Марійкою») – машиністкою надрайонового проводу, родом з Ямниці з-під Станіслава (тепер Івано-Франківська), тому йому був потрібен місцевий охоронець, який добре знав місцевість і людей. 2 вересня 1952 року, в день загибелі Миколи Корженівського-«Колі» біля нього перебувала тільки дружина Марія, а Іван Горецький був відсутній, що, можливо, врятувало йому тоді життя. «Коля» з «Марійкою» перебували на кутку Пожєрниці (давня назва частини кутка, зараз рідко вживається) в господарстві Дмитра Стефака (1904 р.н.) і їх побачив сусідський хлопчик. Цей хлопчик повідомив сусіда-сексота Ткачука, а той повідомив МҐБ. «Коля», відводячи облаву від дружини, загинув, а «Марійка» успішно втекла у Малий Ключів і її облавники не виявили. Дмитро Стефак, син Василя, за допомогу повстанцям 15 січня 1953 року був заарештований і 17 лютого того ж року одержав «стандартних» 25 років позбавлення волі і 5 років обмення в правах. За словами Марії Мицько (в подальшому Шпільчак) сексота Ткачука повстанці зліквідували – у доповідних МҐБ вказано, що в ніч на 20 жовтня 1952 року в селі Ново-Марківка (так тоді називалися Рунгури) був убитий місцевий житель Ткачук, без будь-яких інших деталей. Можливо, це була кара зраднику від Івана Горецького-«Вишні», який добре знав про ситуацію в селі з сексотами, чи від інших есбістів, які не давали зайдам спокійно господарювати на своїй землі.
Щемна історія постає зі сторінок рецензованої книжки про повстанця Миколу Іваніва-«Скорого». Там про нього сказано таке: «Микола Іванів народився у 1925 році в селі Рунгури у родині рільників Василя і Явдохи (Євдокії) на кутку Глинниці. Дідо Микола Іванів, на честь якого назвали внука, у часі ЗУНР боровся в лавах УГА за незалежність молодої республіки після розпаду Австро-Угорщини і був відзначений хрестом УГА, що видно з фотографії цього поважного чоловіка, яка зберігається у родині. Його син Василь у часі Других національно-визвольних змагань влився разом з іншими рунгурськими чоловіками в підпілля для визволення краю від новітнього і так добре знаного окупанта. 15 квітня 1945 року Василь Іванів з ще трьома побратимами, серед яких був станичний Рунгурів Михайло Григорів–«Бор», прийшов додому повечеряти і взяти з собою деякі харчі в ліс. Однак стало відомо, що у селі появилися енкаведисти, тому повстанці відійшли від хат недалеко під ліс, де була вапнярка – там місцеві люди випалювали вапно, яке потім продавали або міняли на їжу чи предмети побуту. У вапнярці майже завжди хтось був і горів вогонь для випалювання вапна. Туди і прийшли друзі-повстанці до ще трьох чоловіків. Грілися біля вогню й стиха розмовляли, коли їх оточили енкаведисти і почали стріляти. Привів облавників місцевий запроданець-стрибок, який вказав шляхи підходу, щоб застати людей зненацька. Тоді були вбиті сам Василь Іванів (1901 р.н.), Василь Романюк, син Івана (1905 р.н.), Василь Григорів, син Дмитра – потрапив у руки енкаведистам живим і його закатували – у горло встромили ялицевий сук, і Олексій Стефанишин, син Івана (1912 р.н.) – енкаведистів привів його стрий (брат батька), однак це не врятувало чоловіка і окупанти закололи його, пораненого в ноги, штиками. Після загибелі чотирьох друзів їхні родини на місці загибелі встановили дубовий хрест. За часів незалежності на цьому місці син Василя Іваніва Михайло (1933-2002) встановив металевий хрест з табличкою, де зазначено дати і дані загиблих, а пізніше родина Олекси Стефанишиного поруч теж встановила металевий хрест […] Микола Іванів на час загибелі батьків уже воював в УПА і був спочатку в сотні «Скуби». У перші післявоєнні роки Микола Іванів фіґурує на світлинах з своїми односельчанами вже у сотні «Спартана», чота Василя Боднаренка-«Шаблі». Його брат Михайло стверджував, що Микола мав тоді псевдо «Кіз». Після демобілізації відділів УПА і переходу більшості повстанців до теренової сітки підпілля ОУНр, Микола Іванів скеровується до СБ і його призначають у Коршівський район, однак він не втрачає зв`язку зі своїми друзями з Печеніжинського району. Зі світлин бачимо, що Великдень 1948 року Микола Іванів святкував зі своїми односельчанами і повстанцями з навколишніх сіл – «Лютим», «Бором», «Орлом», «Рисем», «Мишкою», «Кугутом», «Смерекою», «Батяром» та іншими побратимами. У Коршівському районі Микола Іванів очолює кущову боївку СБ і місцем постою для нього стає село Лісна Слобідка, розташоване неподалік райцентру, а також територіально близьке до лісів, що виводять до Пруту і далі у рідні місця. Це місця оперування боївок, в які влилися повстанці розформованої сотні «Спартана». У Лісній Слобідці Микола Іванів як есбіст уже відомий під псевдом «Скорий». Він облаштував собі криївку разом з місцевими повстанцями на кутку Млинéц на обійсті Івана і Анни Гайових – криївка знаходилася під добудовою (дашком), вхід у криївку був як з хати, так і з цієї добудови. Також був ще окремий хід з криївки, що відходив десь на 100-150 метрів від хати. Щоб з хати потрапити у криївку потрібно було двома спеціально зробленими металевими гачками підняти кришку (ляду), а потім цю кришку засипати землею, щоб не було помітно. Тому в хаті Гайових завжди була приготовлена земля для засипання кришки входу в криївку, а гачки були сховані у печі. Щоб собака не занюхала криївку, то вхід також посипали паприкою. У Гайових було чотири доньки. Одну з них, Софію (1928-2012), Микола покохав. Сам був красивий на вроду і Рузя Малиновська-«Розетка» відзначає, що він вирізнявся поміж рунгурських хлопців особливою вродою, й покохав таку ж вродливу Софію. На Воскресіння Христове 1949 року помер господар хати Іван Гайовий і повстанцям продовжили допомагати його рідні брати Яків і Юрко. 25 грудня 1949 року Софія народила Миколі доньку, яку назвали Галиною. Про батька Галини у Лісній Слобідці не знав ніхто, окрім мами Софії Анни (померла у 1957 р.) і її сестер. У Рунгурах не знали нічого конкретного про дівчину Миколи окрім назви села, а після народження дочки «Скорий» сказав своїй сестрі Гафії, яка перед тим народила сина Василька: «У тебе Василько, а в мене Галинка». Ця Галинка з її мамою були недосяжні для рунгурської родини Іванівих майже півстоліття… У них було тільки Софіїне маленьке фото […] Микола Іванів хоч і перебував недалеко від дому, однак його тягнуло у рідні місця. За спогадами його дівчини Софії він брав далековид (так повстанці називали бінокль) і дивився на рідні терени, а потім їй давав й показував «Рунгурську» гору (її назва Сочет, недалеко від цієї гори були дві останні криївки Рунгурів). Так Софія і запам’ятала звідки коханий, хоч навіть не знала його справжнє прізвище. 6 квітня 1951 року Микола Іванів-«Скорий» переходив з бойовим побратимом Дмитром Кобилянським, сином Василя-«Гранітом» з кутка Млинец, де мав криївку, через дорогу Лісна Слобідка – Коршів на поле і дальше у Шепарівський ліс. У спецповідомленні МДБ сказано: «Реализуя поступившие агентурные данные, чекистско-войсковая группа Коршевского РО МҐБ на месте вероятного перехода бандитов близ села Слободка Лесная выставила засаду. В ночь на 7 апреля с.г. на засаду вышли два бандита, которые, заметив нашу группу, открыли по ней огонь и пытались скрыться. Принятыми мерами оба бандита были ликвидированы». За словами місцевих жителів, це місце для засідки на повстанців вказав місцевий запроданець Г. За цю службу він після ліквідації повстанців був підвищений до бригадира в колгоспі. Закінчив цей бригадир життя не своєю смертю – його збила колгоспна машина. Коли повстанці вже були вбиті, то на те місце над’їхав фірою місцевий мешканець Михайло Заграновський (1921-2011). Облавники заставили його спочатку впізнавати вбитих повстанців (він «не впізнав» односельчанина «Граніта»), а потім відвезти тіла вбитих неподалік під хату Михайла Стрижаковського. Донька Михайла Стрижаковського Марія Сікора (1941 р.н.) згадує, що в ту ніч вони чули постріли на полі, а коли вона прийшла наступного дня в обід зі школи з іншими ровесниками, то побачили біля їхньої хати вантажну машину з тілами убитих повстанців на кузові. Емґебісти відганяли дітей від машини, а потім повезли тіла вбитих у Коршів. За припущенням родини, тіла Миколи Іваніва-«Скорого» і Дмитра Кобилянського-«Граніта» поховали (за чекістською традицією прикопали) у Коршеві неподалік районного МҐБ. В 1990-х роках там робили розкопки і знайшли деякі останки, однак опізнати їх не вдалося. На ідентифікації був брат Миколи Іваніва Михайло. Софія Гайова про загибель коханого дізналася ще коли їхні тіла були біля місця загибелі й хотіла піти попрощатися з ним, однак її не пустив дядько, щоб вона не розплакалася й не видала себе, бо у такому разі її чекали б знущання і «білі ведмеді». Дружина й дві доньки Дмитра Кобилянського були вивезені у віддалені райони «нєоб’ятной родіни», де одна донька не витримала й померла… Родина Гайових не була репресована, оскільки окрім їхньої родини ніхто не знав про переховування Гайовими повстанців і зв’язок Софії з Миколою Іванівим. Згодом Софія Гайова вийшла заміж, народила ще одну доньку і проживала під прізвищем Вишиванюк. Однак Галинка була записана на дівоче прізвище матері, а по-батькові Миколаївна – ґебісти і «пильні» односельчани так і не дізналися хто справжній батько Галини і просто будували різні версії, навіть приписували батьківство загиблому зі «Скорим» його побратиму «Граніту». Минав час і коли Галина була вже старшою та ходила до школи, то мама Софія розказала їй про батька-героя. І показала їй дві світлини батька: на одній він стояв у цивільному вбранні з друзями, а друга була його портретною. Також вона показала котильйон, який сплела своєму коханому – з тризубом, на довгу пам’ять. Цей котильйон разом з портретом батька, зробленому з маленького фото, Галина зберігає як пам’ять про батька-героя, який упав смертю хоробрих в ту далеку весну 1951 року. Групове фото через роки було понищене і пропало. Роки пропливали, Галина росла і її посватав місцевий парубок Микола Заграновський. За збігом обставин тіла вбитого Галининого тата «Скорого» і його побратима «Граніта» з місця бою віз саме батько Миколи Михайло Заграновський, тобто майбутній свекор Галини, а «Скорому» сват. Михайла зняли з посади бригадира у колгоспі і призначили на цю посаду запроданця Г., про що говорилося вище. На час одруження Микола Заграновський не знав хто батько Галини, хоч знав розповідь від свого батька про двох убитих повстанців. Галина і Микола Заграновські виховали трьох дітей і дочекалися онуків. Настала так дорого оплачена незалежність, у пам’ятних місцях замайоріли синьо-жовті прапори і залунало «Душу й тіло ми положим за нашу свободу». У Лісну Слобідку в неділю приїхали з Рунгурів Михайло і Гафія Іваніви. В них було фото молодої дівчини у «кубанці», блюзці та сорочці їхнього брата Миколи. Також вони знали, що хата цієї дівчини під лісом і у неї є донька Галина від «Скорого». Спочатку їхні пошуки не дали результатів, хоч двоє людей впізнали Софію Гайову (прізвище за чоловіком – Вишиванюк) – просто побоялися розповідати незнайомим людям про односельчанку, хоча уже була свобода. Однак Іваніви приїхали вдруге і на цей раз троюрідний брат Софії відвів їх до родини Гайових. Майже через півстоліття одна родина з двох віддалених сіл була разом і за одним столом. Згадували і розповідали про нелегке життя обидвох родин у совєцькому «раю» і про молодого хлопця з тризубом на ремені і білосніжною посмішкою… Михайло Іванів разом з родиною з Лісної Слобідки неподалік місця загибелі «Скорого» поставили металевий хрест з огорожею. Також Михайло Іванів був ініціатором і безпосереднім будівничим величного меморіалу загиблим за волю України в селі Рунгури. Зараз на родинному обійсті Гайових живе донька Софії і Миколи Іваніва Галина з чоловіком Миколою Заграновським. Донька свято береже пам’ять про батька, який через московську окупацію недолюбив, недобавив свою маленьку Галинку....
Галина Гайова (Загранвська) з портретами батьків ‒ матері Софії і повстанця Миколи Іваніва-«Скорого»
Справжнім відкриттям дослідження події святкування повстанцями Великодня у 1950 році стала ідентифікація ще живої учасниці, хоч і цивільної. Активістка зі села Марківка і колишня журналістка місцевого телеканалу НТК, автор і ведуча програми про учасників національно-визвольної боротьби «Героям слава!» Мар’яна Мацьків зацікавилася цією подією неподалік рідного села і провела свою ідентифікацію. Її баба Марія, з дому Копильців, 1939 р.н., впевнено ідентифікувала на світлині Яворівського архіву №165 між Федором Кузенком-«Каменем» і Дмитром Білінчуком-«Хмарою» старшу від себе на вісім років Ганну Копильців з сусіднього кутка Марківки. Цю ідентифікацію також підтвердив племінник Ганни Ярослав Приймак.
Ганна Копильців, донька Юри і Мокрини, народилася у селі Марківка Печеніжинського району 19 травня 1931 року. У сім’ї було шестеро дітей. Молодший Дмитро (1923 р.н.) був кулеметником у сотні «Спартана», а пізніше зв’язковим між «Спартаном» і Гуцульщиною, мав псевдо «Батяр». Загинув 4 серпня 1948 року в Рунгурах на кутку Сухий разом з Іваном Марчуком-«Буком» зі Слободи, теж з сотні «Спартана» […] Ганна, коли була менша, то стояла на стійці, поки мама Мокрина варила повстанцям їсти. Коли стала більша і вже не було вдома ні сестри Параски, ні брата Дмитра, то Ганна разом з сестрою Гафією носила повстанцям їсти, багатьох з них впізнає по фото, при чому не тільки марківських, а й рунгурських «Каменя» і «Вільху», які були у 1950 році на Великдень у Котлі. Деталей і самого факту святкування повстанського Великодня у 1950 році, на жаль, не пам’ятає… Першим, кого Ганна впізнала на світлинах з Великодня, є Микола Вінтоняк-«Орел», якого по-вуличному називали Максимів, згідно імені його прадіда, як і всіх інших чоловіків з родини. Саме «Орел» на час святкування у 1950 році був станичним села Марківка і контролював його аж до своєї загибелі. Забезпечення святкування родиною Ганни Копильців, від дому якої до місця святкування приблизно 3-4 кілометри, свідчить про організацію на місці станичним і командиром боївки Миколою Вінтоняком-«Орлом». Ганна Копильців тривалий час переховувалася з мамою і сестрою Гафією від висилки на Сибір. Працювала спочатку дояркою, потім різноробочою, аж поки не влаштувалася санітаркою у Коломию в дім перестарілих, звідки й пішла на пенсію. У 1964 році одружилася з Василем Воронюком, 1924 р.н., з Нижнього Вербіжа і перейшла до нього жити. Василь був сином Павла і на них дотепер кажуть «Павлові», бо Воронюків у Вербіжі є так забагато, як Копильцівих у Марківці. Василь Воронюк помер у 1992 році, дітей не мали. Ганна проживає у селі Нижній Вербіж […] Друга жінка, яка брала участь у святкуванні Великодня-1950, є її односельчанка Василина Олексин, дочка Івана. Народилася у Марківці 27 жовтня 1928 року, однак була записана 1930 роком, що в той час траплялося нерідко. Василина після війни залишилася сиротою, як і її два брати, й працювала у наймах на кутку Дутчино. Будучи викритою МҐБ у зв’язках з повстанцями, як зв’язкова «Орла», заарештована 22 січня 1953 року (з 18 по 22 січня 1953 року були заарештовані дві зв’язкові «Орла» і дружина) й звинувачена у тому, що є розвідницею станичного ОУНр. Першого квітня засуджена разом з дружиною «Орла» і Рузею Копильців на стандартних 25 років позбавлення волі й 5 років обмеження в правах з конфіскацією майна. Однак покарання не відбула, оскільки вже була вагітна і народила дочку Анну. У 1954 (1955?) році вийшла заміж за Івана Копильціва, який мав четверо дітей від першої дружини, яка померла. У Василини з Іваном ще народилося четверо дітей, одна з них – Дарина, жива дотепер і проживає в селі Текуча (Косівський район), куди вийшла заміж. Проживали на кутку Дутчино під самим лісом, де зараз живуть діти їхнього сина Богдана. 26 січня 2004 року Василина Копильців (з дому Олексин) померла і похоронена в рідному селі; за могилою доглядають онуки.
Ідентифікація цивільних осіб з повстанських світлин, Ганни Копильців і Василини Олексин, завершується опізнання учасників святкування Великодня в урочищі Котел 9 квітня 1950 року. Таким чином, з шістнадцяти учасників ідентифіковано дванадцять повстанців і дві цивільні дівчини; не ідентифікованими залишаються два повстанці, обличчя яких видно тільки у профіль і не чітко, їх опізнання є проблематичним.
Василь Гуменюк
